На головну / Uncategorized / АРМІЯ – ЦЕ Й ЖІНОЧА СПРАВА: ЯК СІЛЬСЬКА ГОЛОВА З ПІДСТАВОК СТАЛА ВІЙСЬКОВОЮ

АРМІЯ – ЦЕ Й ЖІНОЧА СПРАВА: ЯК СІЛЬСЬКА ГОЛОВА З ПІДСТАВОК СТАЛА ВІЙСЬКОВОЮ

Українки воюють на фронті поряд із чоловіками, несучи велике навантаження, виконуючи різні важливі обов’язки як медичні сестри, кухарки, бійчині-стрільці, зв’язкові, волонтерки…

З початку війни на сході нашої держави значно збільшилася кількість жінок, які йдуть на службу в Збройні сили України. Вони не бояться ні фізичних,  ні психологічних навантажень, ані добових нарядів, ні відряджень у місця, де йдуть бої. Нині, за даними пресслужби Генерального штабу ЗСУ,  в лавах Збройних сил України служать 29 тисяч жінок. Серед них є й жінки з нашої Липоводолинщини.

Людмила Луценко із Підставок добре відома мешканцям району, адже із 2006 року 15 років протягом трьох скликань була сільською головою. Завжди тримала руку на пульсі життя в сільській раді, завжди усміхнена й відповідальна. Та сталося так, що зараз Людмила Олександрівна – військова. Яка вона – лідерка громади та військова? Про це цікавилися в її колег і близьких. 

 «Наша Людмила Олександрівна як бойова, так і водночас ніжна та добра душею. – розповідає про героїню сьогоднішньої розповіді завідувачка Підставським сільським клубом Любов Кравченко. – Дуже чуйна людина, яка завжди прийде на допомогу будь-кому. Такий у неї характер. Ніколи нікому не відмовила. Вона встигала не тільки добре виконувати обов’язки сільського голови, так би мовити, – «кабінетні», а й допомагала людям.

Приходила до пенсіонерів сніг їм розчищала, і хліб та воду приносила самотнім людям. При першому дзвінкові поспішала на допомогу. Де що не трапилося, вона перша була там, бо вважала це своїм обов’язком. Не було, мабуть, жодного разу, щоб вона комусь відмовила: чи це вихідний день, чи пізній вечір, чи ніч. Навіть на виклик до хворого не раз доводилося йти вночі разом із фельдшеркою».

Пригадує Любов Володимирівна, як разом із сільською головою заготовляли дрова для соціальної сфери: брали в руки бензопилу, сокири й ішли разом пиляти, рубати. Дотепер користуються тими дровами. Бур’яни в селі також доводилося косити жіночим рукам, в тому числі й Людмили Луценко.

«Сідали на трактора чи на мотоцикл – і їхали працювати. Не засиджувалася вона в кабінеті, – продовжує далі колега й подруга Людмили, – проста людина, яка працювала для комфорту жителів, хотіла кращого для нашого села».

Коли у 2015 році в Підставках  було створено вокальний колектив «Веселухи», разом з іншими його учасниками доносила до людей пісню та гарний настрій і Людмила Луценко – завжди позитивна й життєрадісна попри ті «сюрпризи», які їй часом підкидала доля. Мабуть, багато чого тримала в собі… 

2020–й став для Людмили Луценко вирішальним. Жінка кардинально змінює своє звичне життя – підписує контракт на службу у Збройних силах України. 27 лютого нинішнього року – був рік, як вона – солдатка. Прийнявши присягу на вірність українському народові, служить Людмила Олександрівна у 2-у реактивному артилерійському дивізіоні  27-ї Сумської реактивної артилерійської бригади.

 

Як Ви прийшли до такого важливого й неординарного рішення, що спонукало до цього? – поцікавилася в пані Людмили.

Це було моє виважене й свідоме рішення, – розповідає. – Й зараз, через рік, можу впевнено сказати, що зовсім не шкодую про цей крок, хоч часом і було досить нелегко.

Що спонукало? Напевно, ситуація, що склалася в моєму житті із роботою, та чергова розмова з колишнім учнем про армію, військову службу (а до того, як люди довірили посаду голови сільської ради, Людмила працювала вчителькою у місцевій школі). Часто говорили з ним про службу в армії. І ось одного разу хлопець запропонував: «А чому б і Вам не спробувати служити за контрактом?».  Вже тоді в мене й закралася ця думка та не давала спокою.

Так Людмила Луценко, зваживши всі «за» і «проти»,  стала діяти й згодом уже була солдаткою-контрактницею.

Спочатку довелося пройти навчальний вишкіл, знайомитися з тим, що потрібно знати й уміти на війні. На стрільця вчилася в навчальному центрі «Десна», що в Чернігівській області. У Полтавському військовому  інституті зв’язку три місяці проходила курси зв’язківців: вивчала стрілецьку зброю та засоби зв’язку.

«Перші місяці в армії – це ще й неабиякий викид адреналіну, – розповідає Людмила Луценко,  – чого тільки варте відчуття, коли ти береш до рук зброю, виходиш із побратимами на полігон, коли (добре, що на навчанні), лягаєш під танк, озброєна долаєш не один кілометр шляху, виконуєш специфічні завдання. Коли падаєш, і на тебе їде танк – це страшно, хоч і розумієш, – це лише тренування… А що вже говорити про тих, хто на передовій дивиться війні прямо в очі?». 

Після «учебки» поверталася Людмила Луценко в село, щоб потім вирушити в зону АТО. Колишню сільську голову, яка одягла військову форму, зустрічали багато односельців зі святковим сценарієм, із хлібом-сіллю прямо в центрі села.

«Така радість від зустрічі була, – ділиться спогадами Любов Кравченко, – ніби рідна сестра чи мати повернулася. Хоча, сказати по правді, Людмила Олександрівна для багатьох була матір’ю, опікала всіх нужденних.  До того ж вона одна серед сільських голів нашого району пішла служити в армію за контрактом».

Невеликий відпочинок вдома – і в АТО. Понад шість місяців – на другій лінії.

Про цей період у своєму житті Людмила говорить неохоче й із притаманною їй скромністю: «Що там про мене писати, он інших скільки, які дійсно заслуговують!».

Та зрозуміло, що бувало всякого.

Чимало солдатів, із якими доводиться служити жінці, дуже молоді за віком, тож і за порадами, й за допомогою ідуть юнаки до неї. Когось заспокоїти потрібно, когось – підтримати – й тут Олександрівна, як її називають солдати, завжди поряд.

Я вже призвичаїлася до війська, до умов, та й  хлопці мені, як рідні сини стали, – розповідає Людмила Олександрівна, яка виховала двох доньок: таких же бойових і сильних характерами, як і їхня мама.

Коли розмовляли з пані Людмилою, вони вже повернулися на ротацію із зони бойових дій на сході України до місця постійної дислокації бригади. Військові відпочиватимуть та відновлюватимуть свої сили, а також вже на мирній території  виконуватимуть завдання, поставлені командуванням. Та, найголовніше, напевно, відновлюватимуть моральний стан, адже люди дуже втомлюються.

– Як поставилися до того, що мама вирішила йти на контрактну службу? – поцікавилася в однієї з доньок Людмили Луценко – Марини.

– Спочатку мені не дуже сподобалася ідея мами йти служити в армію, – каже Марина. – Щонайперше тому, що я боялася, що це буде небезпечно для її життя.

Ми із сестрою дуже хвилювалися за її стан здоров’я й за те, наскільки вона фізично й, головне, психологічно зможе витримати ті навантаження, які впадуть на її плечі. Знаємо, що вона в нас сильна, але водночас і вразлива. Боялися, на яку лінію вона потрапить, підписавши контракт, адже знаємо, що раніше контрактників часто відправляли на передову.

Звичайно, я була проти, але, знаючи силу волі свої мами, її сильний характер, – підтримала і зараз підтримую її  в цьому рішенні.

Вона у нас командний гравець. Якщо потрапляє в колектив і бачить підтримку, все зробить заради нього.

Вона потрапила в новий світ, зовсім іншу реальність… Мені здається, на посаді сільського голови мама морально вигоріла, адже не отримувала повної віддачі за свою роботу від жителів села. Люди звикли отримувати односторонню допомогу, все зроблене ніби знецінювалося…

Добре, що мама пішла на службу в армію. Мені здається, так вона отримала шанс на другу молодість, новий період життя. Тим паче, що їй подобається служба, а це – головне.

Хочу сказати, що ми із сестрою Ірою дуже гордимося нашою мамою.

Колись дізналася із соціологічних опитувань, що населення України довіряє армії на 75%, а я – на всі сто, бо там моя мама, яка береже мій сон». 

Наталія ШУТЬКО

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми,  що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.

Про нас Наталія Шутько

Наталія Шутько
Директор ТОВ "Газета "Наш край", редактор газети , смт Липова Долина

Перевірте також

ПЕРШІ ВІТАННЯ ІЗ ДНЕМ ЖУРНАЛІСТА

Сьогодні нашу редакцію відвідав голова Роменської райдержадміністрації Денис Ващенко. З редактором та невеличким колективом “Нашого …

Залишити відповідь

You cannot copy content of this page