You cannot copy content of this page
На головну / ЖИТТЯ / ГЕРОЇ СУЧАСНОСТІ – СЕРЕД НАС. Обпалені війною

ГЕРОЇ СУЧАСНОСТІ – СЕРЕД НАС. Обпалені війною

У Синівській ЗОШ І-ІІІ ступенів діє  пошукова група «Пам’ять» під керівництвом вчителя географії Надії Миколаївни Ралко. В складі групи – учні девятого та одинадцятого класів. Вони взяли участь в обласній краєзнавчій експедиції «Герої сучасності – серед нас». Результатом роботи експедиції є зібрані та систематизовані матеріали з теми «Книга Мужності та Звитяги села Синівка Липоводолинського району».

«Взагалі, пошуково-дослідницька та краєзнавча діяльність має велике значення для нас, адже чим більше ми довідуємося про нашу маленьку батьківщину, її героїв, тим більше  пишаємося нею, охоче передаємо знання як старшим, так і молодшим поколінням», – таку думку про свою діяльність мають юні синівські краєзнавці.

Цього разу результатом творчого дослідницького пошуку учнівської групи «Пам’ять» стала оповідь про свого земляка, воїна, учасника АТО майора Богдана ПОСЯ.

Життя «до»

Війна розділила  життя Богдана Анатолійовича на «до» і «після». «До» ніхто й гадки не мав, що в наші мирні часи може трапитися щось подібне, схоже на війну. Сучасні молоді люди лише з розповідей дідів чули, що на війні калічать, руйнують, убивають… 

Ще дитиною хлопець прагнув по закінченню школи здобути професію військового. Його заповітна мрія здійснилася – став курсантом Сумського Вищого артилерійського училища. Під час навчання зарекомендував  себе старанним, наполегливим. Синівчани при зустрічі із юнаком в однострої артилерійського училища відчували гордість, а дівчата проводжали закоханими поглядами. В роки  навчання хлопець брав участь у важливих міських урочистостях у Сумах,  у військовому параді, присвяченому Дню Незалежності України в Києві. Не було в училищі «дідівщини», молоде покоління не попихали, відчувалася атмосфера товариськості  та лицарської демократії. Так швидко пройшли роки навчання.

В 2007-у році Б.А.Пось  отримує звання лейтенанта і  прибуває в Яворівську   військову частину – 24-у механізовану окрему залізну бригаду. Її називають легендарною  тому, що історія підрозділу сягає часів  громадянської війни. 

Життя «після»

Завершувався рік 2013-й. Цей період життя молодого лейтенанта продовжується як «після». Тоді війна увірвалася, немов цунамі, вихор, шторм, землетрус. Увірвалася й перекроїла все – плани на літо і на майбутнє, родинні й дружні зв’язки, спокій та впевненість у завтрашньому дні. Цю гібридну війну пізніше будуть називати АТО, військовим конфліктом, але суть від цього, на жаль, не зміниться.

Саме в цей час революція Гідності сколихнула всю країну. У військовій частині 24-ї механізованої залізної бригади  по бойовій тривозі було зібрано людей задля того, щоб посилити охорону військових об’єктів, не допустити захоплення зброї невідомими.

Після нового 2014 року військову частину направляють на Яворівський військовий полігон на бойове навчання, згодом  – у Сумську область для посилення державного кордону. Бригада їхала у невідомість,  аж до виключення застосування вогню. У розпорядженнях і наказах не було слів «знищити», «відкрити вогонь». Натомість: «зупинити просування», «блокувати», «не допустити».  Коли ж отримали наказ прибути на полігон в Дніпропетровську область  –  воїнам все стало зрозумілим: ідуть захищати рідну землю, ніяких навчань на полігоні не буде.  Ні дружині Венері, ані батькам своїх здогадок Богдан не розповідав. Перед від’їздом  отримав декілька днів відпустки,  побував у батьківському домі, відвідав тата, маму, сестру Оксану, знайомих, рідне село.

Перед відбуттям військової частини з місця дислокації, відчуваючи неладне,  жінки, матері  зібралися на мітинг для того, щоб військових не відправляли із частини. Вони не просто мітингували, а полягали на асфальт, що не могла рухатися військова техніка. Але ж бійці непомітно  обійшли іншою дорогу мітингувальників і вирушили на маршрут  туди, куди їх направили.

І ось уже бійці легендарної  24-ї механізованої бригади на передових позиціях . Одними з перших  отримали бойову тривогу і виїхали на фронт, практично перші стояли на передовій, пройшли найгарячіші точки війни.

…Ми розмовляли з Богданом Анатолійовичем телефоном.  Голос співрозмовника періодично замовкав. Відчувалося, він дуже хвилювався. Голос тремтів,  робив короткі паузи, особливо тоді, коли розповідав про свого загиблого товариша Степана Степановича Воробця. Разом із бойовими побратимами-розвідниками він їхав у бойовій машині, їх було семеро. Після попадання снаряду  всі одночасно пішли у небесне військо назавжди… 

Це була перша смерть, перший тяжкий моральний удар. Важко навіть уявити, що люди,  які товаришували сім’ями, багато часу проводили разом: на службі, вдома,  свята відзначали. А тут… молодий, здоровий, і … вже Стьопи немає. Майор Пось хотів сам зателефонувати дружині товариша, але так і не зміг. «Важко втрачати близьких людей», – говорить Богдан. Довга пауза, мабуть воїн, незважаючи на давні, здавалося б, події, ковтав здоровенний ковток смутку. У болю дуже довгі корені. Боєць говорить, що схиляє низько голову перед рідними всіх загиблих, батьками хлопців, які віддали життя за перемогу.  Вони вкотре довели, що українці є героями, а Україна – героїчна держава. Втрата бойового побратима – це відкрита рана в пам’яті  назавжди.

Богдан Анатолійович продовжує розповідь.  Військова частина колоною рухалася за маршрутом Розівка-Сонцеве – Амвросіївка. Їх пункт призначення – Зеленопілля. Заночували в Маринівці. Тут було багато слідів війни: земля випалена вщент, погорілий асфальт, кругом осколки, лежали трупи. Усе свідчило про те, що тут точилася повноцінна війна з усіма її жахливими атрибутами. Це важко уявити.

Частина, в якій знаходився майор, зосередилася на Зеленопіллі. Надійшов наказ: на пункті пропуску Довжанський-Бірюкове забезпечити прикриття і збереження державного кордону, не пропустити ворожої техніки, сепаратистів.

«Потім було Зеленопілля…», – говорить наш співрозмовник і  замовкає. Довга пауза і тихо мовить: «Вибачте, але давайте поговоримо пізніше…».

Все розуміємо. Не тривожимо більше майора. Пошукова група вирішила ознайомитися з тими страшними подіями в мережі Інтернет.

Зеленопілля

10  липня 2014 року  літо стояло в розпалі: тепле  й ласкаве сонце цілувало засмаглі від спеки обличчя бійців, часом воно ставало гарячим і майже чорним від тієї кількості пострілів, що направляли вороги. Вечір нічого поганого на передбачав. Бійці залишилися на ночівлю в палатках. 11 липня о 4 годині 30 хвилин   батальйонно-тактична група 24-ї окремої механізованої бригади  та 79-ї окремої аеромобільної бригади під час висування на кордон із Ростовською областю (РФ) для посилення Південного армійського угруповання, що перебувала в цьому районі, потрапила під обстріл з реактивної установки БМ – 21 «Град» бойовиків біля Зеленопілля за 17 км на південний схід від міста Ровеньки Луганської області.  Російська реактивна артилерія зі своєї території завдала потужного удару по позиціях українських військ. Це було перше масове застосування регулярних військ РФ проти Збройних сил України. Згодом подібні обстріли стали систематичними.

Зі свідчення очевидців. За словами бійців, які знайшли в собі сили розповісти про події того страшного ранку, загинуло 40 людей, і це тільки з 24-ї бригади. Вже через декілька днів після трагедії вдалося поговорити з військовим, який перебував у таборі біля Зеленопілля. Так все виглядало очима лікаря 24 бригади: «Обстріл почався близько 4:30 ранку. Ми всі спали. У мій намет влучив снаряд, нас у такому армійському наметі спало 30 осіб. Снарядом відразу вбило 15 осіб. Хлопці навіть не встигли прокинутися. Коли нам вдалося вибратися з намету, на вулиці творилося щось неймовірне. Це було схоже на метеоритний дощ з такою швидкістю і частотою падали снаряди. Вперше стало страшно, коли  побачили перших поранених. До нас у намет, де був обладнаний медпункт, почали доставляти перших поранених. Це був жах. Ніколи цього не забуду…. Хлопці з відірваними руками приходили самі, повзли з однією ногою, з більш легкими пораненнями приносили на ношах найважчих. Надати першу допомогу практично було неможливо. Кров змішалася з піском і заповнила все навколо. У якийсь момент здавалося, що всі мої дії марні. А коли вийшов з намету, побачив навколо трупи… згорілі трупи друзів… Обстрілів ніхто не очікував, в результаті десятки убитих, сотні поранених».

Вороги накрили сконцентровану групу вогнем «Градів», бригади ЗСУ зазнали значних втрат, у першу чергу в поранених, у техніці і в боєприпасах. Відновлення боєздатності і завезення нових боєприпасів потребувало часу, а його не було.

Згодом прибув один вертоліт, куди, скільки могли,  помістили поранених. Решта лишилися, були в оточенні аж до початку серпня. Вертоліт періодично закидав продукти харчування, питну воду. У ті довгі, жаркі  дні  і ночі найбільше страшенно хотілось пити…».

 Зі спогадів.  «Одного разу, будучи на перемовинах із сепаратистами, перше, що запропонували вороги (вони знали, що води у нас обмаль), – води, але жоден із бійців навіть не доторкнувся, хоча у всіх пересохло у горлі від спраги». Чи не патріотизм це українського бійця?

Зі спогадів мами, Галини Василівни Пось: «Я не знала, де саме знаходиться син. Мабуть, якби знала правду, моє б материнське серце не витримало, розірвалося б на частини від болю. Дзвоню, розмовляю по телефону, чую гул канонади. На моє запитання: що за шум, стріляє ворог? Богдан відповідає ніби спокійним голосом: та ні, мамо, не переживай, то дощ іде, стукає по намету. Одного разу запитує син, чим я займаюся. Я відповіла, що варю кукурудзу та перекручую помідори. Запитую: ти хочеш таких десертів? Він засміявся у відповідь і сказав, що такої їжі в них багато. Лише тепер я довідалась, що будучи в оточенні, бійці часто смакували такими десертами із поля, яке було розташоване поруч. Хлопці, жартуючи, кукурудзу називали котлетами… ».

27 липня 2014 року США опублікували фотознімки, зроблені їхніми супутниками, що підтверджують факти обстрілів території України російськими установками залпового вогню «Град»… 

Важко описати той період оточення. Всі, хто знаходився там, билися, як востаннє, навіть ніхто не думав зрадити або відступити. Мабуть, тоді в головах бійців була думка, що люди, які знаходилися поруч, поляжуть усі разом . Але це не було якимось відчаєм, це була страшна картина реальності. Всі воїни поводили себе так, що жодна нота в голосі не виказувала внутрішнього стану. Вони просто морального права не мали проявити слабкість. Дні, проведені в оточенні під Зеленопіллям, ще більше об’єднали Богдана і його товаришів, війна змінила долі хлопців-побратимів, зробила по-справжньому сильними й незламними.

Та повернемося до життєвого шляху Богдана Анатолійовича. В зв’язку  зі службовою необхідністю його було переведено для подальшого проходження служби в 10-у гірсько-штурмову бригаду, яка продовжувала захищати рубежі рідної землі.  Потім була Мар’їнка  – Красногорівка, тобто ще рік, проведений у боях на передових позиціях.

      «Сльози та молитви матерів, батьків, дружин зберегли нас від смерті»

Переживши страшні бої, ставши свідком жахливих подій, майор Пось  знайшов у собі сили вистояти до останнього. Він не зламався, лише по-іншому, мабуть,  більше почав цінувати життя і ще більше любити тих, хто знаходиться  поруч. «Нам, воїнам, було набагато легше, ніж нашим дружинам, матерям, батькам, які чекали та вірили, що  побачать нас живими. Напевне їхні сльози та молитви зберегли нас від смерті», – говорить Богдан.

Спогади мами, Галини Василівни. Так доля склалася, що на цій території у роки Другої світової війни воював прадідусь  Богдана  – Говоруха Михайло, тут же він героїчно загинув  у 1941 році. На тому місці у братській могилі назавжди лишився, ніби задля того, щоб зберегти життя свого правнука. Адже переглядаючи, перечитуючи про події, в яких брав участь син, страшно навіть повірити, як можна було вижити  в тому пеклі.

Дивимось на  фото Богдана Анатолійовича,  з першого погляду і не скажеш, що в цього 33-річного чоловіка вже чималий життєвий та бойовий досвід. Жаль, що не довелося йому повести за ручку свою донечку Кіру в перший клас, бо знаходився на передових позиціях лінії фронту. Цю місію довелося виконати дідусеві  – Анатолію Володимировичу Посю.  Але все життя – попереду, адже саме за прекрасне майбутнє вистояв, вистраждав боєць та його бойові побратими.

Нині майор  Богдан Анатолійович Пось несе службу в Полтавському об’єднаному міському військовому комісаріаті командиром військової частини А7310.

* **

Зараз 24-а ОМБр продовжує боронити нашу територію на фронті. Її військові не вважають себе героями. Для них війна – це праця. Кажуть, – чимось схожа на працю двірника. Брудна, невдячна, але без неї можна і захлинутися в бруді

 

 

Про нас Наталія Шутько

Наталія Шутько
Директор ТОВ "Газета "Наш край", редактор газети , смт Липова Долина

Перевірте також

ЩО РОБИТИ, ЯКЩО МЕДИЧНА ДОПОМОГА ТЕРМІНОВО ПОТРІБНА В НЕРОБОЧИЙ ЧАС?

Сьогоднішня медична реформа постійно на вустах у жителів нашого району, особливо тих, кому доводиться звертатися …

Залишити відповідь