На головну / Uncategorized / «НА ВІЙНІ ВАЖЛИВО МАТИ ПРОФЕСІЙНИХ НАСТАВНИКІВ І ЛЮДИНУ, ЯКА ЗАВЖДИ БУДЕ ЗА СПИНОЮ»

«НА ВІЙНІ ВАЖЛИВО МАТИ ПРОФЕСІЙНИХ НАСТАВНИКІВ І ЛЮДИНУ, ЯКА ЗАВЖДИ БУДЕ ЗА СПИНОЮ»

Скромний, порядний, гарний сім’янин, – такими словами односельці характеризують Івана Панасейка з Лучки. А ще цей молодий чоловік разом із десятками тисяч інших співвітчизників пройшов випробування на міцність в ході антитерористичної операції на сході України. Про свої «стежки війни» він розповів редакції районної газети.

Іван Панасейко народився на початку 80-х в селі Лучка. У ті часи він, як і більшість його однолітків, крокував типовими щаблями простого сільського хлопця: школа, Синівське профтехучилище, армія. Відслуживши в Збройних Силах, повернувся в рідне село, та через відсутність роботи змушений був шукати кращої долі в місті. «Виїхав до Сум, років дев’ять працював у різних місцях, – пригадує співрозмовник. – Осісти в місті не зміг, але саме в Сумах зустрів Олю, з якою створив сім’ю. Через деякий час народилася донька. А далі, у 2006 році, вже із «сформованими мізками» і певним досвідом, повернувся з родиною в рідне село».

Та вдома знову ж із роботою було нелегко. Близько 10 років Іван їздив по заробітках територією України. Аж поки в січні 2015-го, під час чергової хвилі мобілізації, отримав повістку про призов на службу. Як говорить, не роздумував ні хвилини: швидко пройшов необхідні формальності й через два дні вже був у Житомирі в навчальному центрі. Два місяці підготовки, потім – відправка в 79-у окрему десантно-штурмову бригаду, що базується в Миколаєві. Чоловік потрапив у розвідувальний батальйон.

Саме в Миколаєві Іван отримав знання і вміння, які стали в нагоді вже безпосередньо в зоні АТО. «Можливо, нашій роті повезло, адже наставником у нас був керівник грузинського спецназу на ім’я Каха, – говорить співрозмовник. – Людина з бойовим досвідом, навчив по максимуму виживати на війні. Командир наш теж служив у різних гарячих точках планети. Знаєте, дуже багато залежить на війні від того, які попадуться наставники із самого початку. Якщо пройдеш професійну підготовку, то в бою просто відточиш навики –  й далі все ти знаєш, зможеш вижити. Може, завдяки цим людям серед нас за період служби ні одного «поцарапаного» не було. А може бути й по-іншому: так, одного разу пересікалися з іншою розвідувальною групою. Перед виконанням задачі ті «жахнули хороброї води». Як наслідок, із завдання повернувся лише один із чотирьох…».

Після відповідної підготовки розвідувальну роту Івана перекинули на Донбас, у сектор «М» на маріупольському напрямку. Перше завдання на війні він отримав 4 липня, якраз на свій день народження. Що це були за задачі? Вихід на територію противника, за сіру зону. Розвідники доїжджали до крайнього блок-поста, для них знімали міни, й далі (переважно вночі) група з кількох чоловік 2-3 дні, тиждень чи навіть місяць могла перебувати «в секреті». «Це розвідка поблизу позицій противника, передача даних, – пояснює Іван. – Пересувалися в основному на животі. У таких умовах воювати нереально, хіба що ближній бій. В крайніх ситуаціях можна було викликати підкріплення, щоб ворога накрили артилерією. З собою брали найпотрібніше – рації, боєкомплект. «В секреті» їли дуже мало. Три дні можна протриматися на жмені ізюму й плитці шоколаду. Плюс вода, розчинна кава (в сонячну погоду кип’ятили воду на сухому спирті)».

Цікавлюся, наскільки небезпечно бути розвідником та що допомогло залишитися цілим і неушкодженим. «В розвідці не сумно, це дуже важлива ланка в армії, – говорить Іван. – Щоб потрапити в розвідку й не служити в батальйоні забезпечення, я навіть відмовився від свого сержантського звання, яке отримав під час строкової служби, і був простим рядовим. Найголовніше ж, вважаю, – мати на війні людину, яка буде в тебе завжди за спиною. Мені в цьому плані пощастило. Вже з перших днів у навчальному центрі я знайшов таку людину – Женю Лисенка з Синівки.  Ми перевірили один одного екстремальних ситуаціях і впевнилися, що не підведемо в разі чого».

В зоні АТО Іван перебував більше року. З чого складалися будні військового? «Секрети», рейди, зачистки території, під час яких були й контактні бої. Неодноразово населені пункти в сірій зоні переходили з рук в руки. Під час таких зачисток було дуже важко зрозуміти, де мирні жителі, а де переодягнені бойовики. Відчувалося, що частина місцевого населення не рада була бачити українських військових. Після виконання завдання поверталися назад, на третю лінію, відпочивати. В основному ходили в розвідку з весни по осінь. Взимку, коли немає «зеленки» і йти в чисте поле дуже небезпечно, наступав період затишшя. Крім того, говорить чоловік, були й домовленості між обома сторонами, адже «бізнес на крові» ніхто не відміняв.

Запитую, чи потрапляв Іван у ситуації, коли, здавалося, все – крапка, більше не повернеться додому й не побачить рідних. «Знаєте, у критичних випадках про сім’ю не думаєш, – говорить чоловік. – Думаєш лише про те, щоб виконати задачу, і про того пацана, що за спиною. І тільки пізніше починаєш осмислювати, чим це могло закінчитися.

Бувало, що нас засікали снайпери. Пам’ятаю один випадок. Сиділи ми з товаришем «в секреті». Між нами з противником була річка. Десь в метрах 900-х на другому березі заліг снайпер, ми його попередньо не засікли навіть тепловізором. Розумієте, коли днями нічого не відбувається, відчуття самозбереження притупляється. Починаєш «борзіти» – вставати в повний зріст. Так от, ми сиділи в розбитому сараї. Я відстояв вахту десь до 5-ї ранку. Помінялися з товаришем. Він встає – і раптом постріл із снайперської рушниці. Пощастило – куля вдарила трохи в бік…».

Іван звільнився весною 2016 року. Після повернення додому пішов працювати на «Завод Кобзаренка». «Надоїло мотатися, – говорить, – хочеться вже повноцінного життя в колі родини». Господарюють удвох із дружиною, виховують двох діток – 13-річну Альбіну й 4-річного Назара.

Іван – скромна людина. Не має відзнак за службу, та не переймається цим, бо вважає, що отримувати їх повинні лише найдостойніші. «У мене своя думка щодо статусу учасника АТО, – говорить. – Давати його потрібно лише тим, хто дійсно побував в бою. А якщо ти прослужив десь на третій лінії за 100 кілометрів від передової, який ти герой? Скільки я бачив «отказників»: підписують контракт, а потім пишуть відмову виходити в зону бойових дій. За що їм давати пільги? Або скільки молодих, здорових «понторєзів» місяцями лежать у госпіталі, тільки б отримати інвалідність за просту контузію… Та йдіть, робіть, є хлопці, яким це потрібніше, але вони просто не вміють просити і домовлятися. В цьому плані у нас ще дуже багато несправедливості…».

Отакий він, Іван Панасейко із позивним «Петрович». Пішов на війну, бо розумів, що там такі самі хлопці із такими ж сім’ями, й їх треба змінити. Відслужив, виконав обов’язок перед державою. «Не вважаю, що Україна за це мені щось винна, – говорить наостанок. – Все буде добре: руки-ноги є, заробимо. Спину б трохи підлікувати, та не витримую я в госпіталі 24 дні без діла…»

Про нас Юлія Міщенко

Юлія Міщенко

Перевірте також

У НОВІЙ РАДІ – НОВИЙ ГОЛОВА

25 жовтня 2020 року на місцевих виборах жителі Липоводолинщини голосували вже за новий орган місцевого …

Залишити відповідь

You cannot copy content of this page