На головну / Uncategorized / «НА ВІЙНІ ВАЖЛИВО МАТИ ПРОФЕСІЙНИХ НАСТАВНИКІВ І ЛЮДИНУ, ЯКА ЗАВЖДИ БУДЕ ЗА СПИНОЮ»

«НА ВІЙНІ ВАЖЛИВО МАТИ ПРОФЕСІЙНИХ НАСТАВНИКІВ І ЛЮДИНУ, ЯКА ЗАВЖДИ БУДЕ ЗА СПИНОЮ»

Скромний, порядний, гарний сім’янин, – такими словами односельці характеризують Івана Панасейка з Лучки. А ще цей молодий чоловік разом із десятками тисяч інших співвітчизників пройшов випробування на міцність в ході антитерористичної операції на сході України. Про свої «стежки війни» він розповів редакції районної газети.

Іван Панасейко народився на початку 80-х в селі Лучка. У ті часи він, як і більшість його однолітків, крокував типовими щаблями простого сільського хлопця: школа, Синівське профтехучилище, армія. Відслуживши в Збройних Силах, повернувся в рідне село, та через відсутність роботи змушений був шукати кращої долі в місті. «Виїхав до Сум, років дев’ять працював у різних місцях, – пригадує співрозмовник. – Осісти в місті не зміг, але саме в Сумах зустрів Олю, з якою створив сім’ю. Через деякий час народилася донька. А далі, у 2006 році, вже із «сформованими мізками» і певним досвідом, повернувся з родиною в рідне село».

Та вдома знову ж із роботою було нелегко. Близько 10 років Іван їздив по заробітках територією України. Аж поки в січні 2015-го, під час чергової хвилі мобілізації, отримав повістку про призов на службу. Як говорить, не роздумував ні хвилини: швидко пройшов необхідні формальності й через два дні вже був у Житомирі в навчальному центрі. Два місяці підготовки, потім – відправка в 79-у окрему десантно-штурмову бригаду, що базується в Миколаєві. Чоловік потрапив у розвідувальний батальйон.

Саме в Миколаєві Іван отримав знання і вміння, які стали в нагоді вже безпосередньо в зоні АТО. «Можливо, нашій роті повезло, адже наставником у нас був керівник грузинського спецназу на ім’я Каха, – говорить співрозмовник. – Людина з бойовим досвідом, навчив по максимуму виживати на війні. Командир наш теж служив у різних гарячих точках планети. Знаєте, дуже багато залежить на війні від того, які попадуться наставники із самого початку. Якщо пройдеш професійну підготовку, то в бою просто відточиш навики –  й далі все ти знаєш, зможеш вижити. Може, завдяки цим людям серед нас за період служби ні одного «поцарапаного» не було. А може бути й по-іншому: так, одного разу пересікалися з іншою розвідувальною групою. Перед виконанням задачі ті «жахнули хороброї води». Як наслідок, із завдання повернувся лише один із чотирьох…».

Після відповідної підготовки розвідувальну роту Івана перекинули на Донбас, у сектор «М» на маріупольському напрямку. Перше завдання на війні він отримав 4 липня, якраз на свій день народження. Що це були за задачі? Вихід на територію противника, за сіру зону. Розвідники доїжджали до крайнього блок-поста, для них знімали міни, й далі (переважно вночі) група з кількох чоловік 2-3 дні, тиждень чи навіть місяць могла перебувати «в секреті». «Це розвідка поблизу позицій противника, передача даних, – пояснює Іван. – Пересувалися в основному на животі. У таких умовах воювати нереально, хіба що ближній бій. В крайніх ситуаціях можна було викликати підкріплення, щоб ворога накрили артилерією. З собою брали найпотрібніше – рації, боєкомплект. «В секреті» їли дуже мало. Три дні можна протриматися на жмені ізюму й плитці шоколаду. Плюс вода, розчинна кава (в сонячну погоду кип’ятили воду на сухому спирті)».

Цікавлюся, наскільки небезпечно бути розвідником та що допомогло залишитися цілим і неушкодженим. «В розвідці не сумно, це дуже важлива ланка в армії, – говорить Іван. – Щоб потрапити в розвідку й не служити в батальйоні забезпечення, я навіть відмовився від свого сержантського звання, яке отримав під час строкової служби, і був простим рядовим. Найголовніше ж, вважаю, – мати на війні людину, яка буде в тебе завжди за спиною. Мені в цьому плані пощастило. Вже з перших днів у навчальному центрі я знайшов таку людину – Женю Лисенка з Синівки.  Ми перевірили один одного екстремальних ситуаціях і впевнилися, що не підведемо в разі чого».

В зоні АТО Іван перебував більше року. З чого складалися будні військового? «Секрети», рейди, зачистки території, під час яких були й контактні бої. Неодноразово населені пункти в сірій зоні переходили з рук в руки. Під час таких зачисток було дуже важко зрозуміти, де мирні жителі, а де переодягнені бойовики. Відчувалося, що частина місцевого населення не рада була бачити українських військових. Після виконання завдання поверталися назад, на третю лінію, відпочивати. В основному ходили в розвідку з весни по осінь. Взимку, коли немає «зеленки» і йти в чисте поле дуже небезпечно, наступав період затишшя. Крім того, говорить чоловік, були й домовленості між обома сторонами, адже «бізнес на крові» ніхто не відміняв.

Запитую, чи потрапляв Іван у ситуації, коли, здавалося, все – крапка, більше не повернеться додому й не побачить рідних. «Знаєте, у критичних випадках про сім’ю не думаєш, – говорить чоловік. – Думаєш лише про те, щоб виконати задачу, і про того пацана, що за спиною. І тільки пізніше починаєш осмислювати, чим це могло закінчитися.

Бувало, що нас засікали снайпери. Пам’ятаю один випадок. Сиділи ми з товаришем «в секреті». Між нами з противником була річка. Десь в метрах 900-х на другому березі заліг снайпер, ми його попередньо не засікли навіть тепловізором. Розумієте, коли днями нічого не відбувається, відчуття самозбереження притупляється. Починаєш «борзіти» – вставати в повний зріст. Так от, ми сиділи в розбитому сараї. Я відстояв вахту десь до 5-ї ранку. Помінялися з товаришем. Він встає – і раптом постріл із снайперської рушниці. Пощастило – куля вдарила трохи в бік…».

Іван звільнився весною 2016 року. Після повернення додому пішов працювати на «Завод Кобзаренка». «Надоїло мотатися, – говорить, – хочеться вже повноцінного життя в колі родини». Господарюють удвох із дружиною, виховують двох діток – 13-річну Альбіну й 4-річного Назара.

Іван – скромна людина. Не має відзнак за службу, та не переймається цим, бо вважає, що отримувати їх повинні лише найдостойніші. «У мене своя думка щодо статусу учасника АТО, – говорить. – Давати його потрібно лише тим, хто дійсно побував в бою. А якщо ти прослужив десь на третій лінії за 100 кілометрів від передової, який ти герой? Скільки я бачив «отказників»: підписують контракт, а потім пишуть відмову виходити в зону бойових дій. За що їм давати пільги? Або скільки молодих, здорових «понторєзів» місяцями лежать у госпіталі, тільки б отримати інвалідність за просту контузію… Та йдіть, робіть, є хлопці, яким це потрібніше, але вони просто не вміють просити і домовлятися. В цьому плані у нас ще дуже багато несправедливості…».

Отакий він, Іван Панасейко із позивним «Петрович». Пішов на війну, бо розумів, що там такі самі хлопці із такими ж сім’ями, й їх треба змінити. Відслужив, виконав обов’язок перед державою. «Не вважаю, що Україна за це мені щось винна, – говорить наостанок. – Все буде добре: руки-ноги є, заробимо. Спину б трохи підлікувати, та не витримую я в госпіталі 24 дні без діла…»

Про нас Юлія Міщенко

Юлія Міщенко

Перевірте також

НА СЕСІЇ СИНІВСЬКОЇ СІЛЬСЬКОЇ РАДИ ДЕПУТАТИ РОЗПОДІЛИЛИ ВІЛЬНИЙ ЗАЛИШОК

19 лютого відбулося пленарне засідання сесії Синівської сільської ради. Його порядок денний включав 78 питань. …

Залишити відповідь

You cannot copy content of this page