На головну / Uncategorized / БРАТИ ДМИТРО І ЯРОСЛАВ СИНЬКИ: НЕМАЄ БІЛЬШ ПОЧЕСНОЇ МІСІЇ, НІЖ ЗАХИЩАТИ СВОЮ БАТЬКІВЩИНУ

БРАТИ ДМИТРО І ЯРОСЛАВ СИНЬКИ: НЕМАЄ БІЛЬШ ПОЧЕСНОЇ МІСІЇ, НІЖ ЗАХИЩАТИ СВОЮ БАТЬКІВЩИНУ

Коли в 2013 році українці, протестуючи проти беззаконня влади, вийшли на Майдан, а наступної весни почалась антитерористична операція на Сході України, брати Дмитро і Ярослав Синьки з Русанівки були ще зовсім молодими хлопцями. Сьогодні це мужні воїни, які захищають нашу незалежність на фронтах російсько-української війни. Чи могли хлопці уявити, що на їх молодість випаде така війна, та що для них означає захист країни від ворожих посягань на її суверенітет?

 

Дмитро і Ярослав Синьки – брати-погодки, на момент підготовки цього матеріалу їм обом виповнилося по 26 років. Сьогодні вони несуть службу в одній військовій частині.

«Разом вирушили на війну, тож командування, дізнавшись, що ми брати, залишили нас в одному підрозділі, хоча раніше служили в різних військах, – говорить Ярослав.  

Із дитинства хлопці добре знали, що таке армія. У всіх їхніх родичів за плечима була строкова служба, тож змалечку були привчені до думки, що армійська підготовка – це почесний чоловічий обов’язок».

Старший брат Дмитро після закінчення школи навчався в Синівському професійно-технічному ліцеї. Далі відразу вирішив йти на контрактну службу в Збройні сили України. «Це був усвідомлений вибір, – каже Дмитро. – Тоді, в 2015 році, на фоні подій в Україні, війни на Сході, розумів, що немає нічого важливішого, ніж захищати незалежність своєї Батьківщини. Потрапив у десантно-штурмові війська, в 79-у десантно-штурмову бригаду. Спочатку пройшов відповідне навчання, військовий вишкіл. Далі – постійне перебування в зоні проведення антитерористичної операції. Оскільки підписав контракт до закінчення особливого періоду – цей мій особливий період затягнувся аж до грудня 2021 року».

Більше ніж 6 років служби – достатній період для того, щоб вважати Дмитра професійним військовим. Та наприкінці 2021 року він вирішує повернутися до мирного життя. Як виявилося, цей «мирний» період протривав недовго –  всього півтора місяці.

Молодший брат Ярослав закінчив Роменський фаховий коледж Київського національного економічного університету, здобув фах механіка. Далі його призвали на строкову службу до лав Збройних сил України. Ярослав служив у Києві, в окремому Президентському полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. Через три місяці молодий солдат підписує 3-річний контракт. Чому прийняв таке рішення, знаючи, що на той час всі контрактники направлялись для виконання бойових завдань в зону АТО? Ярослав пояснює, що про військову службу мріяв із дитинства, їхати ж у зону бойових дій був цілком готовий. Перша ротація була строком на один рік, в Донецьку область. Пізніше були наступні ротації – по 4-5 місяців. Всього в зоні бойових дій Ярослав ще до початку цієї війни відслужив близько двох років. Був звичайним солдатом-стрільцем. Служба в окопах, тримання оборони на визначених рубежах. У лютому 2021 року хлопець звільнився, протягом року жив із родиною в Сумах (одружився ще раніше, перебуваючи на контрактній службі), знайшов цивільну роботу. Разом із дружиною Катею і синочком Тимофієм планували звичайне мирне життя.

Цікавлюсь у братів, чи під час перебування в зоні АТО у них не виникало відчуттів, що вже зовсім скоро антитерористична операція переросте в повномасштабну війну?

«На той час ні, а коли вже звільнився, то десь за три місяці до початку війни відчував щось недобре, – відповідає Ярослав. – Оце перебування сотень тисяч російських військ на кордонах, їх повна готовність до вторгнення, – все свідчило про те, що цього разу це не просто навчальні збори. Я телефонував у місцевий військкомат, обговорював ситуацію з колишніми побратимами. 23 лютого навіть особисто приїжджав із Сум у Липову Долину до військкомату, повідомив, що будь-якої миті готовий повернутися в стрій. О 8.30 ранку 24 лютого, в числі перших добровольців громади, уже був на порозі військкомату».

Дмитро теж вирушив на війну добровольцем.

«Так повинен був зробити кожен свідомий чоловік, – каже молодий військовий. – 24 лютого зранку теж був у Липоводолинському військкоматі. Там із таких, як я (в кого були «сталеві яйця»), зібрали групу, за речами додому ніколи вже було повертатися, поїхали, отримали зброю, – й відразу на виконання бойових задач».

Наразі брати Синьки захищають мир і спокій одного з українських міст. Якого саме? Про це хлопці не можуть говорити. За словами моїх співрозмовників, до військових буднів їм не звикати. Вони проходять посилену військову підготовку, адже в будь-який момент їх можуть перекинути на більш гарячі напрямки. У військовій частині, де служать брати, практично всі – досвідчені чоловіки, добровольці, за плечима яких – АТО, Афганістан чи просто строкова служба. Щоб просто набирали «для кількості» – таких випадків Ярослав і Дмитро не можуть назвати.

«Звичайно, люди різні трапляються, – відзначає Дмитро. – Та все ж більшість побратимів пройшли АТО, вмотивовані захищати свою Батьківщину, добре розуміють, що вони роблять».

Про небезпечні моменти своєї служби хлопці розповідати не хочуть.

«Було всього, і на «тій», і на «цій» війні, – каже Ярослав. – Що є – те є, що буде –  те буде, й нікуди ми від цього не подінемося. Що поробиш, якщо маємо такого поганого сусіда. Доводиться давати відсіч».

Як мамі пережити нелегкий період, коли обидва сини – на війні?

«Звичайно, нашій мамі Ларисі Василівні нелегко, адже нас у неї двоє таких вмотивованих, – розмірковує Ярослав. – Та ми дорослі, і самі приймаємо рішення. Ще раніше знали, що якщо раптом війна – будемо в числі перших на фронті. Звичайно, й дружина дуже переживає. Але прекрасно розуміє, що це потрібно. Не захотіла нікуди виїжджати за кордон. Сказала: «Ми повинні бути разом, хоча б на території однієї країни». Син теж розуміє, що тато захищає Україну і обов’язково повернеться з перемогою».

Не можу не запитати в братів, коли ж на їхню думку закінчиться ця страшна війна.

«Вважаю, що вона не буде довгою, – відповідає Дмитро. – Війна – це велике фінансування і величезні витрати для будь-якої сторони. Чим раніше дадуть нам зброю, тим швидше все закінчиться нашою перемогою».

«Кожного ранку просинаюся, думаю, коли воно це закінчиться, і йду робити свою роботу, – каже Ярослав. – Хочеться швидше повернутися до дружини й сина. Та зараз наше місце тут, на війні, адже ми маємо захищати рідних, Україну, щоб рашист ніколи не ступив своїм брудним чоботом на землю нашого краю».

Про нас Юлія Міщенко

Юлія Міщенко

Перевірте також

У ЛИПОВОДОЛИНСЬКІЙ ГРОМАДІ ОРГАНІЗУЮТЬ СУСПІЛЬНО КОРИСНІ РОБОТИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Сьогодні на засіданні виконкому Липоводолинської селищної ради було прийнято рішення про організацію суспільно корисних робіт …

Залишити відповідь

You cannot copy content of this page