Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Юлія МІЩЕНКО
Нещодавно випала нагода поспілкуватися з одним із учасників неоголошеної війни на Сході, жителем села Колядинець Віктором Володимировичем Ковіньком. Молодий чоловік потрапив під мобілізацію ще на початку антитерористичної операції, у 2014 році. Його військові дороги пролягли через гарячі точки Донеччини й Луганщини: Орєхово, Авдіївка, Піски, Мар’їнка, Красногорівка. У пам’яті Віктора – й дні героїчної оборони Донецького аеропорту…
Як прості хлопці стають кіборгами
Чоловік народився в Колядинці. Закінчив місцеву школу, пішов учитися в Сумське ПТУ №12 на електрогазозварювальника. Та у 2003-у Віктора забрали в армію прямо з училища. Спочатку він потрапив в «учебку» у Кам’янець-Подільський коледж інженерних військ. Опановував фах сапера. Через півроку перевели у військову частину міста Бровари. Під час його служби у 2004 році 12 травня вибухнули військові склади в Новобогданівці, що в Мелітопольському районі Запорізької області. Саперів у той час масово відправляли у зону лиха, Віктор був там двічі.
– Нас туди направляли, бо у строковиків був доступ до розмінування,- ділиться спогадами чоловік. – В радіусі 15 км навколо військової бази збирали боєприпаси, все, що розлетілося у різні сторони.
Після армії довелося Віктору поїздити по заробітках. Суми, Крим, інші місця України… Близько десяти років працював різноробочим, будівельником, охоронцем. Потім повернувся в рідне село, влаштувався у СВК «Колядинець».
В зону АТО Віктор потрапив у третю хвилю мобілізації. 30 липня 2014 року поїхав за повісткою у військкомат, на другий день о 8-й годині ранку – вже з речами був готовий на відправку. Спочатку потрапив у Охтирку, де на полігоні готували представників інженерних військ. Чоловік пригадує, що пробув там лише три тижні.
– Після 20 серпня почалося загострення ситуації на Донбасі, оскільки Росія пішла в наступ, – розповідає Віктор. – Тоді добровольців (хто морально був готовий) відразу почали відправляти на схід. Серед тих, хто висловив бажання їхати, був і я. Спочатку ми потрапили в Орєхово на Луганщині, це сектор А, на кордоні з Росією. Готували лінії оборони, рили окопи, мінували, здійснювали розмінування. Далі було Сватове. Після Сватового перекинули в район Донецька, в сектор Б: Авдіївка, Піски, Мар’їнка, Курахове – це ті населені пункти, де ми забезпечували будівництво першої і другої ліній оборони. Працювали в основному в сірій зоні: рили протитанкові й протипіхотні окопи, будували інженерні загородження. Яка задача ставилася командуванням – таку й виконували. Прошу розповісти Віктора й про дні, проведені в Донецькому аеропорту (знаю, що чоловік був серед тих самих кіборгів, які героїчно захищали летовище). Він пригадує один із найважчих періодів у його житті…
Випробування не для слабких
– Був у Донецькому аеропорту з 13 листопада по 2 грудня, близько трьох тижнів, – ділиться спогадами Віктор. – Нелегко пригадувати ці часи. Я був у аеропорту як сапер, проте доводилося вступати в бій, бути на підтримці, обороняти відповідний сектор. Мета була у всіх одна – вижити… Уявіть, що ви зайшли в приміщення, і вам потрібно його втримати. Це не той випадок, коли є чітко окреслена лінія оборони, накази, керівництво. Там уже не було посад – старший, менший. Кожного дня – безперервні обстріли. Ми ж були в оточенні, так звана «дорога життя» для заїзду на територію летовища прострілювалася постійно. Щодо умов – було по-різному. Найстрашніше – не замерзнути, тобто лягти спати і прокинутися живим і здоровим, оскільки було дуже холодно. І тиша вночі, очікування чогось недоброго. Темнота, гуркіт, смерть, кров, крики, стрілянина – все докупи цілодобово.
В аеропорту були самі добровольці, ніхто туди нікого примусово не посилав. Особисто я поїхав через те, що там були липоводолинські хлопці – Сергій Міланович і В’ячеслав Клешко. Вони були на ротації переді мною. Я пообіцяв, що приїду їм на заміну. Слово своє дотримав, коли прибув туди – хлопці дуже здивувалися…
Віктор розповідає, що бійці, які першими потрапили в Донецький аеропорт, просто так звідти виїхати не могли: або мертвими чи пораненими, або поки їх хтось замінить. Тож військові були просто зобов’язані їх змінювати, щоб хлопці відпочили.
І ось так, ротація за ротацією, і здійснювалась оборона аеропорту, лише завдяки загальній відвазі й взаємовиручці. Багато солдатів і по другому колу поверталися, навіть відчувши на собі раніше, яка там складна обстановка. Хоча, зауважує мій співрозмовник, були й такі, хто боявся туди їхати. Таких примусовов аеропорт не посилали.
– Всі боялися по своєму, страху немає лише у самогубців, – розмірковує Віктор. – Але, якщо будеш боятися, – підведеш усіх. Звичайно, почуття самозбереження повинно бути. Але важливо також відчувати, що Донбас – наша земля, і потрібно було відстоювати цю територію. Багато хто зараз звинувачує нас, що ми воювали за політиків. Це не так: не за політиків, не за партії, не за Порошенка. Ми воювали за український народ, за відновлення миру в країні. Під час строкової служби ми давали присягу на вірність, цілісність і недоторканість держави, і цій присязі не можна зраджувати. Якби ми ворога вчасно не зупинили на Донбасі, то сьогодні він був би вже й на Сумщині. Головне – щоб наші діти, батьки не ховалися по підвалах, жили в мирі.
Говоримо з Віктором про таке поняття як патріотизм. Співрозмовник переконує, що він присутній у душі кожного українського солдата, котрий побував на війні, незважаючи на холод, голод, незабезпеченість армії. Віктор з особливою пошаною говорить про добровольців, які раніше не служили, але в тяжкий для держави час вважали своїм обов’язком йти захищати свою країну. Хоча наводив співрозмовник й інші приклади. Навіть на території нашого району є багато чоловіків, які свого часу перебували на строковій службі. «Приходили «на дембель» із лампасами, в красивій формі, – розповідає Віктор. – Проте з початком АТО заховалися за тим, що вони хворі, немічні. Повернувшись зі Сходу і дивлячись, як вони сьогодні влаштовують свята з бійками і дебошами, стає трохи сумно за нашу країну».
Про поняття героїзму та плани на майбутнє
Чоловіка в аеропорту через три тижні теж змінили добровольці. По ротації він поїхав до своєї військової частини в Охтирку, та потрапив у Сумський госпіталь. В аеропорту Віктор отримав значне переохолодження, ледве не відморозив ноги, «заробив» хворобу на все подальше життя. Тепер йому обов’язково потрібно двічі на рік лікуватися в стаціонарі. Після госпіталю чоловік ще дві ротації відбув на сході. Знову інженерні роботи в Пісках, Авдіївці, Мар’їнці, Красногорівці, в основному в сірій зоні, де встановлене так зване перемир’я, але удару ворога можна чекати будь-якої хвилини. Всього за його плечима – три ротації і вісім місяців безпосереднього перебування в зоні АТО.
Віктор демобілізувався 2 вересня 2015 року. Повернувся назад у рідне село, став трудитися трактористом у СВК «Колядинець».
– Після АТО подумав, що пора б уже щось своє залишити на землі. Бо раптом що – знову можуть призвати. На даний час я належу до тієї категорії, хто в разі мобілізації підлягає призову в першу чергу. Звичайно, можу сховатися за своєю хворобою, проте не збираюся цього робити. При потребі готовий знову стати на захист Батьківщини.
Цікавлюся, чи є у чоловіка якісь відзнаки за участь у військовому конфлікті на сході.
– Інженерні війська – бійці невидимого фронту, – з усмішкою відповідає Віктор. – Вони не здійснюють якихось великих подвигів, і нагороди їм дістаються в останню чергу. Ми не десант, не танкісти, не піхота. Хоча воїни-десантники, спецназівці, які були з нами в аеропорту, говорили: «Ви, хлопці, від нас не відстаєте. Ми працюємо по одній спеціальності, а ви ризикуєте життям кожної миті, працюючи з вибухівкою». Звичайно, мене запрошують на різні заходи, періодично вручають грамоти, хоча ми воювали не за нагороди. Ті, хто побував у зоні АТО – чисті в першу чергу перед своєю совістю, а яке тут до нас ставлення – це вже другорядне. Як кажуть, переборемо…
Я не вважаю, що герої – це лише ті, хто здійснював подвиги. Герой – кожен, хто був у АТО, відстояв свою честь, захистив свою землю. Не можуть всі бути на передовій, в гущі подій, але кожен гідно виконує конкретну задачу, і лише разом ми приведемо країну до перемоги.
Матеріал підготовлено в межах реалізації проекту «Менторинговий курс інституційного розвитку локальних медіа Житомирської, Сумської та Чернігівської областей «ЗМІ нових громад», що здійснюється у партнерстві з ГО «Сумський прес-клуб» (Суми), ГО «Медіа-центр «Моє місто» (Чернігів) і ГО «Інститут Креативних Інновацій» за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні
