На головну / Uncategorized / «ДІТИ НЕ ПОВИННІ БАЧИТИ ВІЙНУ», – ПЕРЕКОНАНА РОДИНА З ВОЛНОВАХИ, ЯКА ПЕРЕЇХАЛА В ПІДСТАВКИ

«ДІТИ НЕ ПОВИННІ БАЧИТИ ВІЙНУ», – ПЕРЕКОНАНА РОДИНА З ВОЛНОВАХИ, ЯКА ПЕРЕЇХАЛА В ПІДСТАВКИ

Нещодавно одне з пустих підставських обійсть зазвучало дитячими голосами. Тут знайшла прихисток родина з Волновахи, яка рятувала дітей від війни. В’ячеслав Яковенко, Світлана Гергі та дві їхні доньки Настя і Аліса поселилися в будинку родичів, які надали їм таку можливість безоплатно. Нещодавно ми завітали до родини, щоб дізнатися, як вона облаштувалася на новому місці.

На просторому сільському подвір`ї зустрічає відразу вся сім’я, а також 3 собачки і 5 котиків. Залишити їх на Донеччині на вірну загибель родина не могла, тому пожертвувала багатьма речами, щоб знайти місце домашнім улюбленцям у невеликому автомобілі. Чотирирічна Настя відразу йде на контакт, розповідає, що приїхала здалеку, показує свої іграшки.

– В перші дні війни ми зрозуміли, що вдома, у Волновасі, стало небезпечно, оскільки з 25 лютого вже почало «гриміти», – розповідає Світлана. –  Чоловік, навчений подіями 2014 року, швиденько облаштував підвал, щоб пересидіти. Та побувши кілька днів під обстрілами, відчули всі жахи війни. Постійна стрілянина, пусті полиці магазинів і аптек, непрацюючі банкомати. А в тебе троє дітей, двоє з яких ще зовсім маленькі. Кожного дня відчувала страх за чоловіка, який все ще ходив на роботу, щоб його ніде не накрило вибуховою хвилею чи не посікло осколками. Я не могла бути там де стріляє. Не спала ночами, бо як мама найбільше переживала за дітей. Тому говорила чоловіку: давай їхати будь-куди, навіть у маленьке село, лиш би не стріляли. Одного дня наважились. Посадили в багажник собак, дітей і котів – на заднє сидіння. З речей не взяли буквально нічого – лише документи і швейну машинку. Коли виїжджали – бачили, як танки в полі горіли. Спочатку поїхали до моєї мами в Костянтинівку. Побули кілька днів, але там місця небагато було плюс лінія фронту поряд. Тому коли отримали пропозицію чоловікових родичів їхати на Сумщину – погодились. Старша дочка, підліток, поїхала з бабусею в Польщу.

В Підставках родина поселилася в батьківському будинку чоловікового дядька Петра Івановича. Поряд живе ще один дядько – Петро Васильович. З першого дня родичі оточили родину увагою. Допомогли облаштуватися на новому місці, надали все необхідне на перший час – газову плиту, пральну машинку, електрочайник, інше.

Біля будинку є просторий двір, де діти можуть гуляти, колодязь у дворі, город. Будинок невеликий, та, за словами Світлани, в цьому плюс, його легко опалювати. Єдина проблема – протікає дах. Та Петро Васильович уже допоміг з придбанням деревини для крокв, залишилося купити шифер чи залізо.

Місцевий старостат також допоміг родині біженців із облаштуванням на новому місці – надав постільні, побутові приналежності, посуд, продукти. З оформленням статусу внутрішньо переміщених осіб ніяких проблем не було – в старостаті швидко підготували й видали потрібні документи. Сім`я отримала гуманітарну допомогу й із відділу соціального захисту Синівської сільської ради – крупи, санітарно-гігієнічні, миючі засоби, одяг, матраси, коляску. Допомагають сусіди – овочами, консервацією, дали в користування мультиварку, килим. Люди забезпечили родину й посадковою картоплею.

– Якщо чесно, то ми не розраховували на таку кількість допомоги, – говорить Світлана. – Ми вдячні й старості, всім іншим службам громади, яким небайдужі наші проблеми. Наприклад, місцеві газовики відновили газопостачання за мінімальні кошти. Першочергове завдання – перекрити дах. З усім іншим справимось. Зробимо якийсь невеличкий ремонт. У мого чоловіка золоті руки, все робить сам.

У Волновасі родина залишила комфортне налагоджене життя. У Вячеслава була стабільна робота – він працював енергетиком. Мали великий будинок, з усіма зручностями, гарним ремонтом, сучасними меблями, побутовою технікою. У 2014 році їхнє рідне місто не дуже постраждало.  Тому багато жителів сподівалися, що й цього разу найстрашніше омине. Та вже з перших днів цієї війни сусіди поступово виїжджали.

– Всього за кілька тижнів війни місто практично було стерте з лиця землі, – журяться Світлана й В’ячеслав. – Воно тепер під окупацією. Більшість шкіл, дитсадків, інших об`єктів інфраструктури зруйновані. Немає води, світла, газу.  У Волновасі залишилося трохи людей, але це не життя, а виживання. Там залишилися наші родичі, не поїхали, бо мають велике господарство. Але як вони будуть далі жити? Одиниці волновахців працюють на критичних об`єктах, але в них мізерні зарплати. Якусь гуманітарку роздають, за нею треба годинами в чергах стояти. Одну школу на все місто «зібрали» – навчання на російській мові.  Тобто нормальне життя там у найближчий час навряд чи відновиться. Щодо нашого будинку, то знаємо, що від вибухової хвилі в ньому повилітали вікна, побували в нас і мародери.

Світлана наразі в декретній відпустці. Раніше працювала у відділенні пенсійного фонду. Зараз має плани зайнятися чимось своїм. Вона гарно шиє, тому, можливо, це буде діяльність із надання швейних послуг.

– Шиття – моє хобі і спосіб підробітку, – пояснює жінка. – Спочатку я шила ковдри, подушки, постільну білизну для своєї родини. Далі почала шити ці речі й для інших людей. Можливо, трохи «розгребемося» з господарством, городом, і буду шити. В мене це виходить. Дивлюся Ютуб, вчуся, беру ідеї. Захоплююся лоскутним шиттям. Зі старих речей створюю нові, оригінальні. І це допомагає відволіктися від проблем, від жахів війни.

Світлана зауважує, що її родина задоволена наданими умовами, нехай і сільськими, адже це набагато краще, ніж у підвалі.

– Хоча я знаю людей, які приїжджають в село й «перебирають». А для нас було головне – хай це буде проста хатка, але наша. Щоб ми не відчували, що для когось ми тягар, комусь заважаємо, – говорить співрозмовниця.

Родина потроху обживається на новому місці. Наводять порядок у дворі, планують зробити паркан, провели інтернет. В майбутньому є плани пробити скважину, облаштувати ванну, туалет у будинку.

За словами Світлани, в рідному місті вона займалася громадською діяльністю. Організовувала збір допомоги дітям із малозабезпечених сімей: давала оголошення в соцмережах, з чоловіком їздили по місту і збирали речі, передавали в родини.

– Напередодні 1 вересня разом із представниками ювенальної поліції ми збирали таку допомогу прямо на міській площі, – розповідає жінка. – Люди охоче приносили одяг, канцелярські приналежності. Я була ініціаторкою проведення різних суботників. Одного разу навіть добилася, щоб відновили аварійні сходи на Укрпошті… А зараз опинилась в ситуації, коли сама потребую допомоги. Це важко усвідомити й прийняти, адже ми завжди надіялися лише на себе. Працювали, економили.  І раптом залишилися ні з чим… Та світ круглий, і ось вже ми зустріли багато людей, які готові допомагати нам.

І на новому місці Світлана планує продовжувати доброчинну діяльність. Для початку хоча б віддати частину вирощеного урожаю нужденним чи людям похилого віку.

– Діти не повинні бачити війну, не мають жити в холоді і голоді, – вважає вона. – Що можна дати дітям на окупованих територіях або там, де йдуть бойові дії? Вважаю, що ми зробили правильно, переїхавши в мирний регіон. Навіть якщо станеться чудо і у Волновасі перестануть стріляти, повернеться українська влада, я не хочу туди повертатися. Скільки в землі залишилося боєприпасів, скільки всього зруйновано… Боляче так говорити, але місто вмерло. Життя покаже, як буде далі, але поки що на невизначений період нашою домівкою стала привітна Синівська громада.

Про нас Юлія Міщенко

Юлія Міщенко

Перевірте також

ВОЛОНТЕРКА ОКСАНА МАЛЬЧЕНКО – ПРО ТАКТИЧНУ МЕДИЦИНУ, АПТЕЧНИХ «БОМБИЛ» І ПРИЧИНИ ЗМІНИТИ ПРОФЕСІЮ

#Героїня_мого_часу. «Я буду займатися тим, що приносить користь» Історія Оксани Мальченко, координаторки медичних проєктів громадського …

Залишити відповідь

You cannot copy content of this page