На головну / Uncategorized / МЕШКАНКИ СЛОВ`ЯНСЬКА, ЩО ВЖЕ ВДРУГЕ ПЕРЕЖИВАЮТЬ ВІЙНУ, СПОДІВАЮТЬСЯ НА ШВИДКЕ ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

МЕШКАНКИ СЛОВ`ЯНСЬКА, ЩО ВЖЕ ВДРУГЕ ПЕРЕЖИВАЮТЬ ВІЙНУ, СПОДІВАЮТЬСЯ НА ШВИДКЕ ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Переселенці… Це слово з`явилося в нашому лексиконі в 2014-2015 роках, коли внаслідок російської агресії на Донбасі свої домівки мусили залишити сотні тисяч співвітчизників. В останні роки ця тема дещо затихла. І ось знову… Тільки цього разу внутрішньо переміщених осіб вже рахують мільйонами, а регіонами України, небезпечними для проживання, стали Харківщина, Київщина, Херсонщина й навіть Сумщина.

На доволі спокійній Липоводолинщині прихисток знайшли близько 2000 внутрішньо переміщених осіб. На жаль, багато людей змушені переживати рашистську агресію вдруге. Серед них – жительки Краматорського  району Донеччини Наталія Михайлівна Шарпан і Еліна Іванівна Осіпенко, які нині тимчасово мешкають у селі Червоногірка.

Із жінками спілкуємося у відділі соцзахисту, куди Наталія Михайлівна завітала разом із племінницею Еліною Іванівною для оформлення статусу внутрішньо переміщеної особи та отримання гуманітарної допомоги.

Наталія Михайлівна родом зі Славського, що на Львівщині. Доля склалася так, що їх родина (батько був військовим) часто переїжджала з місця на місце, в результаті осіла на Донеччині. Більшу частину життя жінка прожила в місті Слов`янськ Краматорського району. Працювала на Слов`янській ТЕЦ  інженером по ремонту електрообладнання. Жінка добре пам`ятає події 2014 року, коли в квітні місто було захоплене «зеленими чоловічками». Три місяці окупації переживали разом із чоловіком (нині покійним).

– Тоді вирішили нікуди не переїжджати, вдвох долали всі труднощі, – розповідає Наталія Михайлівна. – Хоча це були місяці суцільного жаху. Ворог ставив бойові установки прямо посеред житлових кварталів і гатив куди попало. У відповідь «прилітало» по них. В результаті розбивалися будинки, школи, лікарні. Обстріли пересиджували в підвалах. Пам`ятаю, як у великому сховищі  під будинком культури збиралося багато людей, були навіть батьки з немовлятами. Їжу готували на відкритому вогні в дворах. Людей хоронили прямо біля будинків. Пережили таке, не дай Боже… Нашу квартиру було дуже пошкоджено. В сусідню школу також «прилетіло», внаслідок чого будівля була зруйнована. Кілька років все відбудовували, частково з допомогою держави. І ось знову почалося…

Цього разу Наталія Михайлівна також сподівалася, що перебуде тяжкі часи вдома. Готувалася, загороджувала меблями, матрасами, подушками вікна, робила якісь запаси води, продуктів… Рішення їхати до рідних прийняла, коли в Краматорську, Попасній і селах поблизу Слов`янська почалися активні бойові дії. Було чутно постійні відголоски вибухів від обстрілів і бомбувань Краматорська, видно чорні хмари диму. Першими почали виїжджати жителі приватного сектора і двоповерхівок. Мешканці висотних будинків спочатку вагалися, але коли почало «прилітати» по верхніх поверхах – теж стали масово виїжджати. Особливо після авіаудару по Краматорську.

 Жінка розповідає, що виїжджала саме в той день, коли стався страшний приліт ракети на залізничний вокзал Краматорська. Загинули десятки мирних жителів. Пригадує, як натовп штурмував поїзди. Як проїжджали через Барвінкове Харківської області й саме в цей час був обстріл. Із собою Наталія Михайлівна не взяла майже нічого з речей. Доїхала до Полтави, де її зустріли рідні. Зараз жінка звикає до тиші, намагається оговтатися після величезного стресу.

– Тут мені дуже подобається, – говорить. –  Та все одно кожний ранок зустрічаю зі сподіванням, що війна скоро закінчиться і я повернуся до рідного міста, до своєї квартири. Правда, якщо вистоїть квартира…

Еліна Іванівна на Липоводолинщині перебуває з березня, разом із чоловіком втекли від війни до батьків у Червоногірку із селища Миколаївка, що розташоване поблизу Слов`янська. Миколаївку називають селищем енергетиків, адже саме там знаходиться Словянська ТЕЦ.

– Мої батьки також раніше жили на Донеччині, – говорить жінка. – З виходом на пенсію вони повернулися на малу Батьківщину, в Червоногірку. Їм тут дуже сподобалось. Ми з чоловіком, коли почалась війна, вирішили тимчасово переїхати в безпечний регіон, адже добре знаємо, що таке активні бойові дії. У 2014 році довгий час сиділи по підвалах. У нашому селищі були пошкоджені всі школи. Квартира тоді, на щастя, вціліла. Цього разу сидіти й очікувати, «прилетить чи не прилетить», ми вже не могли. Тому сіли в машину й поїхали на Липоводолинщину. Пізніше вмовили приїхати й тьотю.

За словами Еліни Іванівни, на сьогодні в їх рідній Миколаївці залишилося дуже мало людей, практично лише робітники, які обслуговують теплоелектростанцію. Підприємство, поки воно працює, зупиняти не можна. А хто не прив’язаний до технологічного процесу – практично всі виїхали. Це ще раз доводить, що на Донеччині «руського міра» ніхто не жде, як про це розповідає російська пропаганда.  

 – Жителі Слов`янська в 2014 році й 2022-му – це різні люди, – пояснює жінка. – Якщо раніше прихильників росії в нашому регіоні було дуже багато, то за ці роки мізки багатьох стали на своє місце. В останні роки всі державні свята люди святкували масово – у вишиванках, з проукраїнськими гаслами. Практично всі зрозуміли, що життя в Україні – це стабільність і мир, в так званій «днр» – невизначеність і розруха. А хто був проти – повиїжджали до росії.

Наразі об`єднана родина живе в сільському будинку. Та Наталія Михайлівна і Еліна Іванівна ні на що не нарікають.

– Хочу подякувати липоводолинцям за доброту й уважність, – говорить Наталія Михайлівна. – У вас дуже чуйні люди. Я це відчула під час оформлення документів. Все відбувається швидко, відповідні служби входять в наше становище, приділяють достатньо уваги. Розумію, що військові дії на Донбасі так швидко, як хотілося б, не припиняться. Та все ж сподіваюсь, що перемога близько, а там і нормальне життя швидко налагодиться, і я повернуся додому.

Матеріал підготовлено в межах реалізації проекту Асоціації професійних журналістів та рекламістів Житомирщини «Менторинговий курс інституційного розвитку локальних медіа Житомирської, Сумської та Чернігівської областей «ЗМІ нових громад», що здійснюється у партнерстві з ГО «Сумський прес-клуб» (Суми),  ГО «Медіа-центр «Моє місто» (Чернігів) і ГО «Інститут Креативних Інновацій» за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.

Про нас Юлія Міщенко

Юлія Міщенко

Перевірте також

ВОДІЙ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ ОЛЕКСАНДР БЛИЗНЮК: «НІКОЛИ Б НЕ ВЗЯВ ДО РУК ЗБРОЮ, ЯКБИ НЕ ВІЙНА»

Сергій МІНЯЙЛО З Олександром Близнюком мені вдалося поспілкуватися під час його короткочасної відпустки, яку командування …

Залишити відповідь

You cannot copy content of this page