На головну / Uncategorized / ЮРІЙ КУРСАЙ: «НЕ БАЧУ ІНШОГО ШЛЯХУ, ЯК ВИБОРЮВАТИ НАШУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, ХАЙ НАВІТЬ І ЗІ ЗБРОЄЮ В РУКАХ»

ЮРІЙ КУРСАЙ: «НЕ БАЧУ ІНШОГО ШЛЯХУ, ЯК ВИБОРЮВАТИ НАШУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, ХАЙ НАВІТЬ І ЗІ ЗБРОЄЮ В РУКАХ»

Юлія МІЩЕНКО

День незалежності 24 серпня 2014 року запам’ятався для більшості українців помпезним військовим парадом на головній площі столиці. Центральною вулицею Києва проїхали близько півсотні одиниць військової техніки, реактивні системи залпового вогню, комплекси зенітно-повітряної оборони. Маршем пройшли півтори тисячі військовослужбовців. Президент Петро Порошенко з високої трибуни заявляв про швидке закінчення антитерористичної операції.

Проведення параду під час бойових дій на Сході викликало протилежні думки. Багато хто говорив про його недоречність під час нелегкого для країни періоду, про те, що військова техніка більше потрібна на фронті, ніж у столиці.

Але більшість українців тоді й подумати не могли, що саме в ці дні не до свята було тисячам наших військовослужбовців, які в двадцятих числах серпня перебували у самісінькому пеклі так званого Іловайського котла. Одним із них був наш земляк, молодий чоловік із села Русанівка Юрій Курсай.

 Народжений у 80-х: школа, армія, університет, завод

Зустрічаємося з Юрієм через кілька років після тих подій, напередодні чергової річниці Незалежності України. Біля прохідної «Заводу Кобзаренка» мене зустрічає усміхнений молодий чоловік в робочому одязі (домовилися поспілкуватися з ним під час обідньої перерви). Як і сотні інших працівників, він виходить з цеху на перепочинок, і ніщо не видає в ньому людину, якій довелося побувати не просто в зоні АТО, а на справжній війні. Розпитую про його життя «до», «під час» і «після».

Народився Юрій в Русанівці, там закінчив школу. Потім – технікум. Строкову службу проходив на початку 2000-х у одній із військових частин Києва (охороняв Генеральний Штаб), отримав спеціальність гранатометника. Пізніше закінчив Сумський національний аграрний університет. Здобувши диплом бакалавра за двома фаховими спеціальностями – менеджер і бухгалтер, вирішив спробувати себе в інших видах діяльності. Кілька років «помотався» по заробітках (як і багато інших земляків), а потім прийшов на «Завод Кобзаренка» слюсарем. Через деякий час вивчився на зварювальника, і ось уже довгий час працює на найбільшому промисловому підприємстві району. Хлопець говорить про нормальні умови праці, доволі високу (як для сільськогосподарського регіону) зарплату.

Розповідає про свою родину: дружину Олю, сина Максима, доньку Поліну, маму, що проживає в рідному селі, тещу. Мені ж хочеться повернути його до спогадів про події кількарічної давнини, туди, де горіли небо і земля… Юрій робить це дуже неохоче, говорить, що не любить згадувати найстрашніші дні в його житті. Та все ж дещо розповідає…

 Тут – парад, там – війна

З моменту оголошення антитерористичної операції, коли почали приносити перші повістки, Юрій очікував, що рано чи пізно працівники військкомату завітають і до його оселі. Це відбулося під час третьої хвилі мобілізації. Чоловік сприйняв це як належне – спокійно і з відчуттям того, що необхідно виконати головний чоловічий обов’язок – стати на захист Батьківщини.

1 серпня 2014 року розпочався його шлях на війну. Спочатку було кілька тижнів військової виправки в учбовому центрі й на полігоні 92-ї окремої механізованої бригади, що розташовувалася в селі Башкирівка (Чугуївський район Харківської області). 23 серпня військових відправили у східному напрямку.

– Нам не говорили, в яке саме місце ми їдемо, – ділиться спогадами Юрій. – Повантажили на потяг техніку, доїхали до Дніпропетровської області. Там розвантажилися, сформували колону. Вона була досить велика (розтягнута десь на 2 кілометри): близько 300 військових, а також міномети, БМП, бронетранспортери, самохідні реактивні установки, танки. Під вечір зупинились, аж раптом розпочалися артилерійські обстріли з мінометів, систем залпового вогню та ствольної артилерії. Ми не могли відповідати, не очікували такого розвитку подій. Колону розстрілювали «градами» протягом восьми годин. Потім – коротке затишшя і знову вогонь по нас…

Юрій показує відео, яке зафіксувало жахливі кадри того, що від колони практично нічого не залишилось: розбита вщент техніка, загиблі військові. Переглядаючи моторошний ролик, чоловік в думках знову повертається до тих подій…

– Нашій колоні ще, якщо можна так сказати, поталанило, тому що людські втрати були невеликі (документально зафіксовано загибель 8 військовослужбовців 92-ї бригади та екіпажа САУ, що формально вважається зниклим безвісти після її вибуху – авт.). Нам дуже допомогли бійці батальйону «Донбас», які почали нас «вихоплювати». Також врятували кілька одиниць техніки. Після цього почали виходити з небезпечної зони, – розповідає чоловік.

Цікавлюсь, як відбувався цей вихід, адже всі пам’ятають про страшний «зелений коридор», який став для наших військових справжньою дорогою смерті, де їх безжально розстрілювали деенерівці й російські війська. За словами Юрія, тут також їхній бригаді поталанило, оскільки вийшли без втрат. У солдатів з інших частин було по-різному: потрапляли в полон, гинули під вогнем ворога, йшли з гранатами в руках, щоб у критичний момент підірвати себе, свідомо потрапляли на розтяжки, якщо поряд були сепаратисти. Чоловік згадує, що ситуація під Іловайськом була неочікуваною як для рядових солдатів, так і для керівного складу.

– Звичайно, ті дні стали справжнім випробуванням. Ніхто не очікував такого розвитку подій, тому шок в якійсь мірі був у багатьох. Адже ми їхали в зону АТО захищати Батьківщину, навіть не уявляючи, що потрапимо в справжнє пекло. Необстріляними були як рядові, так і офіцери. Як себе вести в такий момент? – ділиться переживаннями Юрій. – Стосовно ходу подій спочатку все переплуталося в голові. Потім відновлювали разом з хлопцями пережите по крупинках.

Мені хочеться почути думку співрозмовника, хто ж все таки винен в тому, що лише за офіційною статистикою в районі Іловайська загинуло 360 військовослужбовців, 180 осіб вважаються зниклими безвісти (насправді ці втрати в рази більші). На це дуже складне питання у Юрія, звичайно ж, є своя версія, але про це йому дуже важко говорити…

 На позиціях під Щастям

Після виходу з небезпечної зони військові повернулися назад в свою частину на Харківщину. З цього моменту починається наступний етап перебування Юрія Курсая на неоголошеній війні. Через кілька місяців (під час яких, як говорить чоловік, «переварили» пережите, зібралися з думками, заспокоїлися), 92-у бригаду перекидають на позиції в район міста Щастя і селища Трьохізбенка Луганської області. Була пізня осінь, потрібно було готуватися до холодів, адже розуміли, що зимуватимуть тут.

– Перший час під Щастям теж «весело» було, – згадує співрозмовник. – Ворог стріляв по наших позиціях (ми стояли на першій лінії оборони), накривав «градами», були поодинокі людські втрати, випадки поранень. Але потрібно було окопуватись, рити мерзлу землю, яку й лопатою не вдовбеш. З часом побудували нормальні бліндажі, налагодили побут. На цих позиціях наша бригада стояла майже 10 місяців.

Цікавлюсь про буденне життя військових, наявність зброї, обмундирування, харчування. Юрій розповідає, що озброєні були досить непогано. Захист у кожного був різний. У нього– кевларова каска (бо друзі допомогли з її придбанням), у багатьох – прості залізні.

В цей час велику роль у підтримці нашої армії відігравали волонтери. Вони регулярно розвозили по частинах предмети першої необхідності, продукти, обмундирування. Юрій із теплотою згадує липоводолинських і полтавських волонтерів, які частенько відвідували позицію бійців, а також керівництво рідного заводу, яке також допомагало коштами, буржуйками й іншими необхідними речами.

– На армійській тушонці ми довго б не протягнули, хоча, бувало, що й банка тушонки, розділена на чотирьох прямо під час руху на бронетранспортері, була за щастя. Ми мали гарну кухню, нормальні харчі, навіть парилку собі обладнали. Людина пристосовується до всього, навіть до війни…

На постійних позиціях під Щастям Юрій перебував до літа 2015-го. За ці місяці були періоди активних дій і затишшя, інколи сепаратисти накривали «градами». Місцеве населення, за словами Юрія, нормально відносилось до українських військових, зокрема до 92-ї бригади. Так, коли з’явилася інформація, що її збираються передислокувати – люди дуже не хотіли цього, просили, щоб військові залишались на місці. Чоловік розповідає, як обмінювали у місцевих деякі армійські продукти на овочі і фрукти, а також частенько пригощали місцеву дітвору армійською згущонкою і цукерками, привезеними волонтерами. Були й окремі випадки ворожого ставлення, навмисного ушкодження техніки.

– Звичайно, дуже важко було знаходитися місяцями далеко від дому, не знаючи, скільки буде продовжуватись ця невизначена ситуація. Військові – кожен зі своїм характером, думками і переживаннями. У когось – негаразди вдома, хтось психологічно не витримує. Ми як могли підтримували один одного. Робимо це і зараз. Зв’язку не втрачаємо, збираємося час від часу разом, допомагаємо один одному.

Юрій звільнився у вересні 2015 року під час чергової демобілізації. На питання, чи не було бажання залишитися на контрактну службу, відповідає, що ні. Можливо, й через те, що пережите під Іловайськом змусило замислитися, а чи все у нас так насправді зрозуміло з АТО, як про це говорять «нагорі», та й за спокійним життям у колі родини скучив…

 «Мої діти мають працювати на свою країну»

Дома Юрія весь цей час чекали мама, дружина, діти. Вони гідно пережили цей нелегкий період розлуки, розуміючи, що їх найближча людина просто не може по-іншому. Як розповідає Юрій, навіть маленька донька знала, що татко на війні, та дуже чекала, коли він повернеться додому. І, мабуть, ця мить повернення була найщасливішою в житті для всіх членів родини Курсай.

Адаптація до мирного життя відбулася швидко. Коротка відпустка – і знову на завод. Всі необхідні пільги воїн отримав, як і належну йому земельну ділянку. Інколи дає про себе знати контузія, отримана ще під Іловайськом. Бюрократична машина вимагає її підтвердження шляхом зібрання необхідних доказів, але поки що займатися цим немає часу. «Літо, роботи багато», – говорить співрозмовник.

Не можу не задати питання про те, що ж таки, на думку Юрія, відбувається в нашій державі, чи не марні втрати тисяч українців. Отримую чітку відповідь:

– Ми повинні будувати свою, сильну і міцну державу, і звичайно ж, при потребі захищати її. В мене політика така: чого Росія лізе в Україну? Ви ж не лізете до сусіда без дозволу? Отак і вони не мають права. А ми маємо право давати жорсткий опір їхнім діям. Можливо, змінилися думки стосовно нашої влади. Повертаючись інколи в думках чи снах до іловайських подій, розумію, що не все там було так просто. І отримали ми друге Придністров’я на довгі роки через невмілі, а можливо, й спеціальні дії окремих представників вищих ешелонів влади. Дехто заробляє на війні великі гроші. В народі як говорять: «Кому війна – кому мати рідна»… Та навіть розуміючи це, не бачу іншого шляху, як виборювати нашу незалежність, хай навіть й зі зброєю в руках.

Матеріал підготовлено в межах реалізації проекту «Менторинговий курс інституційного розвитку локальних медіа Житомирської, Сумської та Чернігівської областей «ЗМІ нових громад», що здійснюється у партнерстві з ГО «Сумський прес-клуб» (Суми), ГО «Медіа-центр «Моє місто» (Чернігів) і ГО «Інститут Креативних Інновацій» за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні

 

 

 

Про нас Юлія Міщенко

Юлія Міщенко

Перевірте також

У ЛИПОВОДОЛИНСЬКІЙ ГРОМАДІ ОРГАНІЗУЮТЬ СУСПІЛЬНО КОРИСНІ РОБОТИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Сьогодні на засіданні виконкому Липоводолинської селищної ради було прийнято рішення про організацію суспільно корисних робіт …

Залишити відповідь

You cannot copy content of this page