На головну / Головні новини / ВІКТОР КОВІНЬКО: «МИ ВОЮЄМО НЕ ЗА ПОЛІТИКІВ, МИ ВОЮЄМО ЗА МИР»
ВІКТОР КОВІНЬКО: «МИ ВОЮЄМО НЕ ЗА ПОЛІТИКІВ, МИ ВОЮЄМО ЗА МИР»

ВІКТОР КОВІНЬКО: «МИ ВОЮЄМО НЕ ЗА ПОЛІТИКІВ, МИ ВОЮЄМО ЗА МИР»

Юлія МІЩЕНКО

Нещодавно випала нагода поспілкуватися з одним із учасників неоголошеної війни на Сході, жителем села Колядинець Віктором Володимировичем Ковіньком. Молодий чоловік потрапив під мобілізацію ще на початку антитерористичної операції, у 2014 році. Його військові дороги пролягли через гарячі точки Донеччини й Луганщини: Орєхово, Авдіївка, Піски, Мар’їнка, Красногорівка. У пам’яті Віктора – й дні героїчної оборони Донецького аеропорту…

 Як прості хлопці стають кіборгами

Чоловік народився в Колядинці. Закінчив місцеву школу, пішов учитися в Сумське ПТУ №12 на електрогазозварювальника. Та у 2003-у Віктора забрали в армію прямо з училища. Спочатку він потрапив в «учебку» у Кам’янець-Подільський коледж інженерних військ. Опановував фах сапера. Через півроку перевели у військову частину міста Бровари. Під час його служби у 2004 році 12 травня вибухнули військові склади в Новобогданівці, що в Мелітопольському районі Запорізької області. Саперів у той час масово відправляли у зону лиха, Віктор був там двічі.

– Нас туди направляли, бо у строковиків був доступ до розмінування,- ділиться спогадами чоловік. – В радіусі 15 км навколо військової бази збирали боєприпаси, все, що розлетілося у різні сторони.

Після армії довелося Віктору поїздити по заробітках. Суми, Крим, інші місця України… Близько десяти років працював різноробочим, будівельником, охоронцем. Потім повернувся в рідне село, влаштувався у СВК «Колядинець».

В зону АТО Віктор потрапив у третю хвилю мобілізації. 30 липня 2014 року поїхав за повісткою у військкомат, на другий день о 8-й годині ранку – вже з речами був готовий на відправку. Спочатку потрапив у Охтирку, де на полігоні готували представників інженерних військ. Чоловік пригадує, що пробув там лише три тижні.

– Після 20 серпня почалося загострення ситуації на Донбасі, оскільки Росія пішла в наступ, – розповідає Віктор. – Тоді добровольців (хто морально був готовий) відразу почали відправляти на схід. Серед тих, хто висловив бажання їхати, був і я. Спочатку ми потрапили в Орєхово на Луганщині, це сектор А, на кордоні з Росією. Готували лінії оборони, рили окопи, мінували, здійснювали розмінування. Далі було Сватове. Після Сватового перекинули в район Донецька, в сектор Б: Авдіївка, Піски, Мар’їнка, Курахове – це ті населені пункти, де ми забезпечували будівництво першої і другої ліній оборони. Працювали в основному в сірій зоні: рили протитанкові й протипіхотні окопи, будували інженерні загородження. Яка задача ставилася командуванням – таку й виконували. Прошу розповісти Віктора й про дні, проведені в Донецькому аеропорту (знаю, що чоловік був серед тих самих кіборгів, які героїчно захищали летовище). Він пригадує один із найважчих періодів у його житті…

 Випробування не для слабких

– Був у Донецькому аеропорту з 13 листопада по 2 грудня, близько трьох тижнів, – ділиться спогадами Віктор. – Нелегко пригадувати ці часи. Я був у аеропорту як сапер, проте доводилося вступати в бій, бути на підтримці, обороняти відповідний сектор. Мета була у всіх одна – вижити… Уявіть, що ви зайшли в приміщення, і вам потрібно його втримати. Це не той випадок, коли є чітко окреслена лінія оборони, накази, керівництво. Там уже не було посад – старший, менший. Кожного дня – безперервні обстріли. Ми ж були в оточенні, так звана «дорога життя» для заїзду на територію летовища прострілювалася постійно. Щодо умов – було по-різному. Найстрашніше – не замерзнути, тобто лягти спати і прокинутися живим і здоровим, оскільки було дуже холодно. І тиша вночі, очікування чогось недоброго. Темнота, гуркіт, смерть, кров, крики, стрілянина – все докупи цілодобово.

В аеропорту були самі добровольці, ніхто туди нікого примусово не посилав. Особисто я поїхав через те, що там були липоводолинські хлопці – Сергій Міланович і В’ячеслав Клешко. Вони були на ротації переді мною. Я пообіцяв, що приїду їм на заміну. Слово своє дотримав, коли прибув туди – хлопці дуже здивувалися…

Віктор розповідає, що бійці, які першими потрапили в Донецький аеропорт, просто так звідти виїхати не могли: або мертвими чи пораненими, або поки їх хтось замінить. Тож військові були просто зобов’язані їх змінювати, щоб хлопці відпочили.

І ось так, ротація за ротацією, і здійснювалась оборона аеропорту, лише завдяки загальній відвазі й взаємовиручці. Багато солдатів і по другому колу поверталися, навіть відчувши на собі раніше, яка там складна обстановка. Хоча, зауважує мій співрозмовник, були й такі, хто боявся туди їхати. Таких примусовов аеропорт не посилали.

– Всі боялися по своєму, страху немає лише у самогубців, – розмірковує Віктор. – Але, якщо будеш боятися, – підведеш усіх. Звичайно, почуття самозбереження повинно бути. Але важливо також відчувати, що Донбас – наша земля, і потрібно було відстоювати цю територію. Багато хто зараз звинувачує нас, що ми воювали за політиків. Це не так: не за політиків, не за партії, не за Порошенка. Ми воювали за український народ, за відновлення миру в країні. Під час строкової служби ми давали присягу на вірність, цілісність і недоторканість держави, і цій присязі не можна зраджувати. Якби ми ворога вчасно не зупинили на Донбасі, то сьогодні він був би вже й на Сумщині. Головне – щоб наші діти, батьки не ховалися по підвалах, жили в мирі.

Говоримо з Віктором про таке поняття як патріотизм. Співрозмовник переконує, що він присутній у душі кожного українського солдата, котрий побував на війні, незважаючи на холод, голод, незабезпеченість армії. Віктор з особливою пошаною говорить про добровольців, які раніше не служили, але в тяжкий для держави час вважали своїм обов’язком йти захищати свою країну. Хоча наводив співрозмовник й інші приклади. Навіть на території нашого району є багато чоловіків, які свого часу перебували на строковій службі. «Приходили «на дембель» із лампасами, в красивій формі, – розповідає Віктор. – Проте з початком АТО заховалися за тим, що вони хворі, немічні. Повернувшись зі Сходу і дивлячись, як вони сьогодні влаштовують свята з бійками і дебошами, стає трохи сумно за нашу країну».

 Про поняття героїзму та плани на майбутнє

Чоловіка в аеропорту через три тижні теж змінили добровольці. По ротації він поїхав до своєї військової частини в Охтирку, та потрапив у Сумський госпіталь. В аеропорту Віктор отримав значне переохолодження, ледве не відморозив ноги, «заробив» хворобу на все подальше життя. Тепер йому обов’язково потрібно двічі на рік лікуватися в стаціонарі. Після госпіталю чоловік ще дві ротації відбув на сході. Знову інженерні роботи в Пісках, Авдіївці, Мар’їнці, Красногорівці, в основному в сірій зоні, де встановлене так зване перемир’я, але удару ворога можна чекати будь-якої хвилини. Всього за його плечима – три ротації і вісім місяців безпосереднього перебування в зоні АТО.

Віктор демобілізувався 2 вересня 2015 року. Повернувся назад у рідне село, став трудитися трактористом у СВК «Колядинець».

– Після АТО подумав, що пора б уже щось своє залишити на землі. Бо раптом що – знову можуть призвати. На даний час я належу до тієї категорії, хто в разі мобілізації підлягає призову в першу чергу. Звичайно, можу сховатися за своєю хворобою, проте не збираюся цього робити. При потребі готовий знову стати на захист Батьківщини.

Цікавлюся, чи є у чоловіка якісь відзнаки за участь у військовому конфлікті на сході.

– Інженерні війська – бійці невидимого фронту, – з усмішкою відповідає Віктор. – Вони не здійснюють якихось великих подвигів, і нагороди їм дістаються в останню чергу. Ми не десант, не танкісти, не піхота. Хоча воїни-десантники, спецназівці, які були з нами в аеропорту, говорили: «Ви, хлопці, від нас не відстаєте. Ми працюємо по одній спеціальності, а ви ризикуєте життям кожної миті, працюючи з вибухівкою». Звичайно, мене запрошують на різні заходи, періодично вручають грамоти, хоча ми воювали не за нагороди. Ті, хто побував у зоні АТО – чисті в першу чергу перед своєю совістю, а яке тут до нас ставлення – це вже другорядне. Як кажуть, переборемо…

Я не вважаю, що герої – це лише ті, хто здійснював подвиги. Герой – кожен, хто був у АТО, відстояв свою честь, захистив свою землю. Не можуть всі бути на передовій, в гущі подій, але кожен гідно виконує конкретну задачу, і лише разом ми приведемо країну до перемоги.

Матеріал підготовлено в межах реалізації проекту «Менторинговий курс інституційного розвитку локальних медіа Житомирської, Сумської та Чернігівської областей «ЗМІ нових громад», що здійснюється у партнерстві з ГО «Сумський прес-клуб» (Суми), ГО «Медіа-центр «Моє місто» (Чернігів) і ГО «Інститут Креативних Інновацій» за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні

Про нас Юлія Міщенко

Журналістка газети "Наш край" і сайту "Липова Долина.NEWS"

Перевірте також

Столярівці продовжують допомогати Збройним Силам України

Столярівці продовжують допомогати Збройним Силам України

Черговий збір коштів на волонтерські потреби провели мешканці села Столярове. «Завдяки усім небайдужим, хто долучився …

Залишити відповідь

You cannot copy content of this page