На головну / ВІЙНА / Головний сержант роти Віктор Пронь: «Потрібно, щоб ця війна торкалася не лише військових, а й усіх пластів нашого суспільства»
Головний сержант роти Віктор Пронь: «Потрібно, щоб ця війна торкалася не лише військових, а й усіх пластів нашого суспільства»

Головний сержант роти Віктор Пронь: «Потрібно, щоб ця війна торкалася не лише військових, а й усіх пластів нашого суспільства»

Мешканця Липової Долини Віктора Григоровича Проня знаю давно: вчилися в паралельних класах, не один рік працювали разом у галузі культури. Вже два роки Віктор захищає Україну в складі Збройних сил України. Нещодавно випадково зустрілися на вулиці. Зав`язалася розмова – що, де, як? Чоловік розповів, що служить у 31-й окремій механізованій бригаді на посаді головного сержанта роти, наразі після поранення перебуває на короткостроковому відновленні. Домовилися і про невеличке інтерв`ю для газети.

Віктору – 49 років. Він закінчив Липоводолинську школу, згодом – Синівське професійно-технічне училище, отримав фах тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва. Працював завідуючим господарством у районній бібліотеці, їздив на так звані заробітки за кордон. Невдовзі після його повернення додому почалася повномасштабна війна.

– У перші дні російського вторгнення я разом із іншими небайдужими односельцями чергував на блокпосту на одному з виїздів із Липової Долини, – каже співрозмовник. – Ворог був на підступах до селища, машини з Сум потоком йшли мимо нас на захід країни, а ми, озброївшись коктейлями Молотова, були готові давати відсіч рашистам.

Оскільки земляк свого часу проходив строкову службу і мав затребувану спеціальність – командир самоходної артилерійської установки, вже влітку 2022-го його мобілізували. Після короткострокової базової військової підготовки Віктор Пронь потрапив на Донецький напрямок фронту. Воював під Кураховим, Селідовим, Красногорівкою. Деякий період служив у артилерії, згодом був переведений у розвідку. Практично увесь час – на передових позиціях.

Головний сержант роти Віктор Пронь: «Потрібно, щоб ця війна торкалася не лише військових, а й усіх пластів нашого суспільства»
Віктор Пронь із товаришами по службі

– Разом із побратимами виконували важливі завдання на «нулі», – каже Віктор. – Несли втрати – як людські, так і матеріальні. Періодично виходили для поповнення, після чого  – знову на передову. Бувало, поповнимося максимум процентів на 50 – і знову на «нуль», і знову – «мінус». Постійні жорстокі зіткнення з ворогом. Останні місяці я ніс службу в складі піхотного підрозділу на Покровському напрямку. Про складність ситуації на фронті може свідчити те, що там за 10 днів  ми втратили 70 відсотків особового складу роти. Я дивом залишився живий, отримавши лише осколкове поранення. А більшість побратимів – тяжкі, дуже тяжкі, загиблі… Артилерія, міномети, БТРи, «гради» – все, що у противника є – летіло по нас. Ми ж відбивалися автоматами, гранатометами і гранатами. На жаль, рашисти мають перевагу і в зброї, і в людському ресурсі.

Віктор каже, що неодноразово брали в полон ворожих солдатів. Були серед них корінні росіяни, які прийшли заробити грошей, бо в цивільному житті бідують (а на війні отримують підйомні й високу зарплату) чи не мали вибору (тюрма або армія).  Одного разу, пригадує, в полон взяли балканського найманця. Навіть підписаний контракт при ньому був. По російськи не розумів, на війну пішов із-за грошей. Через три тижні після прильоту в росію його вже послали на штурм, під час якого й опинився в полоні.

Говоримо про проблеми в українській армії. Одна з них – сьогодні поряд із земляком воюють в основному побратими віком 50+.

– Треба поповнювати армію молоддю, – зауважує Віктор. – Чим молодша людина – тим вона витриваліша, здоровіша, легше пройде 5 км пішки з повним боєкомплектом, запасом продуктів, води (на бойові все треба нести із собою). Немолоді люди, як правило, вже мають купу хронічних хвороб. Наразі молоді у війську мало. Виходить, більшість уникає мобілізації.

На думку земляка, не сприяє успіхам на полі бою й те, що в армії мало «адекватних, розумних командирів». Так, звання молодшого лейтенанта дають через півтора місяці «учебки» людям без строкової служби лише тому, що у них є будь-яка вища освіта. Такі командири не розуміють азів військової служби, часто віддають неправильні накази. Через це гине багато хлопців.

Ще однією проблемою Віктор вважає те, що офіцери не ходять на бойові завдання, керують боєм, перебуваючи в тилу. Тож виходить, що по-справжньому воюють і ризикують життям лише рядові й сержанти, рідко – молодші лейтенанти.

– Що допомагає в такій складній обстановці виживати?

– Мабуть, усвідомлення того, що вдома постійно чекають дружина і син, – каже захисник. – Від негативу рятує гумор – коли не на бойових позиціях, можемо пожартувати, почудити. А ще, думаю, допомагає Бог. Ризикуючи кожного дня життям, починаєш вірити у вищі сили.  

Нинішнє поранення у Віктора – вже друге. Перше отримав рік тому, під час контрнаступу ЗСУ на сході. Співрозмовник каже, що виживання пораненого часто залежить від швидкості евакуації. У їхньому підрозділі вона відбувається, як правило, вночі. Тож якщо військовий отримує складні ушкодження рано-вранці, то може й не дочекатися допомоги. Це дуже деморалізує військових. Розумієш, що людина могла б жити, та машина приїхала пізно…

Я вже більше року на «нулі», – каже військовослужбовець. – З часом якось притупляється відчуття небезпеки, трохи вже стає навіть все одно. Та звикати до війни не можна. Треба берегти себе і хлопців – у першу чергу заради родин. Сидимо інколи, говоримо з побратимами, що буде, коли закінчиться війна. Як будемо спілкуватися, підтримувати один одного, задавати питання владі… Всім дуже хочеться мирного життя, хоча, мабуть, важко буде пристосовуватися. Коли приходиш у відпустку – відчуваєш певну злість до людей, особливо чоловічої статі, які ходять по селищу, «колотять понти». Багато хто не розуміє, яке це щастя, що до них нічого не прилітає. Не бачили, що переживають цивільні в зоні бойових дій. Погано відносяться до хлопців, типу «ми тебе туди не посилали»… Звичайно, не всі такі. Надзвичайно вдячний липоводолинським волонтерам, які на моє прохання оперативно  придбали й надіслали бінокль і прилад нічного бачення. Частина людей щиро цікавляться, підтримують.

Є у нашого земляка й відзнака – медаль «За відвагу в бою». Її він отримав влітку 2023 року під час контрнаступу, коли в одному з боїв під час виконання завдання проявив надзвичайну сміливість, із ризиком для життя. Саме тоді Віктор був поранений, але задачу виконав.

– Патріотизм у хлопців залишається, вмотивовані люди ще є, але їх стає менше. І мотивація там, на місці, зникає, бо виявляється, що це лише наша війна. Прикро, що військові все менше відчувають підтримку, не бачать кінця всьому цьому… Здається, що це лише наші проблеми. На «гражданці» вони нікого не цікавлять – ні генералів, ні цивільних. Хлопцям однозначно потрібна ротація, бо їхні сили вичерпуються. Треба, щоб ця війна торкалася не лише військових, а й усіх пластів нашого суспільства.

Про нас Юлія Міщенко

Журналістка газети "Наш край" і сайту "Липова Долина.NEWS"

Перевірте також

Вчаться комплексно обслуговувати автомобіль та опановують інші професії: які можливості пропонує Жіночий центр працевлаштування в Ромнах

Вчаться комплексно обслуговувати автомобіль та опановують інші професії: які можливості пропонує Жіночий центр працевлаштування в Ромнах

Нині багато українських чоловіків перебувають на фронті. Це значно впливає на ринок праці під час …

Залишити відповідь

You cannot copy content of this page