«Із технікою завжди була на «ти»: історія першої липоводолинської трактористки Олени Копил

Через мобілізацію чоловіків і нестачу кадрів,  в Україні підприємства почали активніше залучати жінок для виконання функцій, які довгий час вважалися “чоловічими”. Вже нікого не дивує, коли далекобійною фурою кермує водійка, в шахту спускається забійниця, а несправності електромережі усуває електромонтерка. Така ситуація в історії України вже була – під час Другої світової війни та після її завершення. Однак пізніше чоловіки витіснили жінок на кухні, у сферу догляду за родинами. Сподіваємося, цього знову не станеться після завершення війни, свідками якої ми є. Сьогодні ж розповідаємо про нашу землячку, в минулому – жительку села Слобідка, першу трактористку Липоводолинщини Олену Якимівну Копил.

– На долю моєї тітки, яка померла в 2008 році, випало чимало випробувань, – каже мешканка Підставок Людмила Луценко. – Друга світова, повоєнна відбудова, життя за радянських часів. Та від цього вона не переставала бути українкою, працювати на благо держави. А ще на своєму прикладі показала, що попри всі стереотипи жінка має право самостійно обирати професію й свій шлях у житті.

20-30-ті роки минулого століття, на які випали дитинство й юність Олени Копил, були дуже важкими: соціально-політичні експерименти радянської влади приносили в українські села лише тотальну бідність, голод і розруху. Та попри це, наша героїня прагнула бути освіченою людиною. Вона закінчила 8 класів школи (такого рівня освіти досягала не кожна сільська дівчина). Вчитися далі завадила Друга світова війна.  Після того, як у 1943 році нацисти залишили територію Сумщини, зруйновані села  потребували відбудови. Значні втрати чоловіків на війні призвели до зміни демографічної ситуації. Тому саме жінки взяли на себе велику частину повоєнної відбудови країни, виконували більшість робіт у колгоспах та освоювали будь-які професії.

Олена Копил у віці 18 років закінчила курси трактористів при Синівській машинно-тракторній станції й стала професійною трактористкою.

– Бабуся більше 40 років виводила на поля свого залізного «коня», – каже онука Ірина Луценко. – Вона розповідала, що на той час техніки в окрузі було дуже мало – лише 4 трактори на три колгоспи, тож працювати доводилося почергово. Вдень переважно сіяли, а вночі – орали. Практично наосліп їхала полем механізаторка на тракторі, адже на той час її машина не була обладнана світлом. В особливо темні ночі у відро наливали мазут, підпалювали його і ставили спереду на трактор. Після такої оранки всі були закіптюжені, брудні…  На післявоєнній техніці не було кабіни, а працювати доводилося і в дощ, і в сніг. Трактор був неповоротким, часто ламався, мав залізні колеса і залізне сидіння, під час руху водія дуже підкидало. Та незважаючи на все це, треба було виконувати доведені завдання й плани, що на той час потребувало не лише фахової майстерності, а й особистої мужності долати всі виклики. В будь-яку хвилину могли потрапити під плуг залишені в ґрунті після війни міни чи снаряди. Нескінченною здавалася загінка від краю до краю поля – від очікування небезпеки тремтіли руки, тіло вкривалося холодним потом, та з вуст назло всім випробуванням злітала пісня…  

За роки своєї трудової кар`єри Олена Якимівна Копил працювала трактористкою у Підставках, Великому Лісі, Колядинці, Дрюкові, Синівці, інших селах. Виконувала різні польові роботи – оранка, сівба, збирання врожаю, перевезення різних вантажів. Найвідповідальнішою порою трактористка завжди вважала період хлібозбирання. За чотири десятиліття вона освоїла шість  марок тракторів: «ХТЗ», «Універсал», «Т-28», «ДТ-20», «Т-25» і навіть італійський McCormick. Самостійно ремонтувала техніку – для цього з нею завжди була сумка з інструментами. У 1975 році вийшла на пенсію, але до середини 80-х не покидала кабіну. По іншому вже не могла, бо механізаторська справа була головною в її житті.

Численні ордени і медалі, що їх отримувала трактористка, – скромна відзнака титанічного вкладу в розбудову українського села. Вона завжди була активною в громадському житті, обиралася депутаткою сільської, районної та обласної рад. А ще цінувала миті відпочинку – не зациклювалась на сільській роботі, при нагоді використовувала можливість подорожувати по країні, з ностальгією згадувала поїздки до Криму, Тбілісі…

Олена Копил мала послідовниць у професії. Пізніше по її стопах пішли липоводолинки Наталія Роменець і Галина Мурка, які протягом десятиліть теж працювали трактористками.

Були в житті Олени Копил й інші труднощі: господарювала вдома сама, після смерті батьків  взяла на себе тягар догляду за меншими братом і сестрою. Та навіть у найважчі часи ніколи не втрачала сили духу й оптимізму.

– Тітка була сильною особистістю, – каже Людмила Луценко. – Не в кожної вистачило б сміливості обрати професію трактористки. Завжди працювала з повною віддачею. В той же час була доброю й чуйною людиною. А ще просто цінувала й любила життя, незважаючи на всі виклики долі.