Максим Марюха – гiдний продовжувач вiйськової справи своiх дiдiв та прадiдiв

Сергій МІНЯЙЛО

Колись, ще весною 2022 року, пiдроздiл беївських тероборонiвцiв повертались автомобiлем із чергового завдання додому в село. Випадково зустрiвся поглядом з місцевим жителем, тодiшнiм тероборонiвцем Максимом Марюхою  i зрозумiв, що такi, як Максим, Україну росiйським окупантам не вiддадуть нiколи…

Максим Борисович Марюха походить з давнього козацького роду Марюхів. У XVII-XVIII столiттях козаки не отримували за свою вiрну службу орденiв чи медалей. Ix нагороджували землями, якi передавалися iз поколiння в поколiння. Прадiд Максима – Пилип Iванович Марюха в кiнцi XIX столiття також отримав від своїх батьків-козакiв у спадок землі поблизу Беєвого. Вони були не дуже зручними для сільськогосподарського виробництва, але тут був ставок, ярок та невеликi садок i лісок, де квiтло багато лип, акацiй та рiдкiсних рослин.

У цьому мiсцi Пилип Iванович тримав велику пасiку, мед з якої скуповували всi беївцi. Цi землі йому настільки сподобалися, що він разом зi своєю дружиною Варкою побудував тут собі дворище, а згодом i обійстя своїм синам: Андрiяну, Микитi, Дмитру та Кіндрату. Пiзнiше тут поселилися i його онуки. Так утворився невеликий хутір Марюхівка, який зараз є частиною Беєвого.

Рід Марюхів – це рід трудолюбивих, чесних,  працьовитих, творчих, шанованих у нашій мicцевостi та за її межами людей. Серед праправнуків Пилипа Iвановича досить відомi на Липоводолинщинi особистостi: Василь Iванович Марюха – колишнiй директор цегляного заводу «Слобожанська будівельна кераміка», Микола Олександрович Марюха – колишнiй iнженер-будівельник ТОВ «Беєве», який  керував будівництвом Беївської Спасо-Преображенської церкви, Катерина Петрівна Козiн (Марюха) – головна спецiалiстка вiддiлу архiтектури та житлово-комунального господарства Липоводолинської селищної ради, Вiктор Миколайович Тiцький – головний iнженер ТОВ «Беєве» та iншi. А ще Марюхи  завжди славилися тим, що коли над Україною нависала смертельна загроза з боку окупантiв, то вони брали в руки зброю i ставали на її захист.

Так, у роки Другої свiтової вiйни вiдразу семеро чоловiкiв iз сім’ї Пилипа Iвановича Марюхи стали на захист нашої Вiтчизни вiд нiмецьких загарбникiв. На жаль, четверо iз них загинули на полях боїв. Андрiян Пилипович помер вiд ран ще влiтку 1941 року пiд час стримування ворога в пiвнiчних областях України. Його син Микола вiддав своє життя за визволення Києва у жовтні 1943-го. Тодi ж, у 1941-му, загинув на вiйнi й онук Пилипа Iвановича Iван Микитович Марюха. Четвертим, хто не повернувся з фронтiв Другої cвітової,  був рiдний прадiд Максима – Кіндрат Пилипович Марюха.

Його дружина Марiя сама виховувала трьох синiв: Миколу, Петра та Василя. Тому та вiйна наклала свiй вiдбиток на дитинство i юнiсть Миколи Кiндратовича Марюхи, дiда Максима,  який усе своє свідоме життя пропрацював трактористом у мiсцевому колгоспi iм. Кiрова, був передовиком виробництва. Його портрет часто прикрашав районну Дошку пошани.

Любов до сiльськогосподарської працi він передав i своєму сину Борису Миколайовичу, батьку Максима, – хлiборобу, який зi своєю дружиною Валентиною Василівною (мамою Максима) створили комбайнерський екiпаж i разом з iншими хлiборобами села збирали врожаї  зернових культур з беївських полiв, даючи високi показники виробництва. Згодом Б.М.Марюха стає фермером, закуповує необхiдну сiльськогосподарську технiку, обробляє свої паї власними силами.

Але основну увагу Борис Миколайович i Валентина Василiвна придiляли вихованню двох своїх синiв: Максима та Жені.

В Беївськiй школi Максим був улюбленцем багатьох вчителiв, вiдмiнником навчання. Потiм продовжив здобувати освiту в Сумськiй гiмназiї для творчообдарованих i талановитих дiтей. Закiнчив Харкiвський авiацiйний iнститут.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення росiйських окупацiйних вiйськ на територiю України, то Максим був саме вдома у Беєвому. Разом зi своїм братом Євгеном та сусiдом Володимиром Ковалем в першi ж днi повномасштабної вiйни вступили в ряди тероборони, щоб макимально стримувати ворога. Пiшли свiдомо, без будь-якого тиску, керуючись лише власними переконаннями. Спочатку зi зброєю в руках стояли на підступах до Беєвого. Вчилися стрiляти з автоматiв та гранатометiв у Поповому яру, адже військового досвіду не мали. Коли загроза нападу на нашi села минула, то брали участь у перевiрках документів на блок-постах областi та знешкодженнi рашистських диверсiйно-розвiдувальних груп.

Згодом Максим Борисович підписує контракт і вливається в ряди Збройних сил України. Пiсля закiнчення  відповiдного навчального центру потрапляє на передовi позицiї ЗСУ поблизу Вугледару Донецкої області в складi Окремої президентської бригади iменi гетьмана Богдана Хмельницького.

Без перебiльшення можна сказати, що це один iз найелiтнiших пiдроздiлiв Збройних сил України. До початку широкомасштабного вторгнення росiї у 2022 роцi це був Президентський полк, який складався з Батальйону почесної варти та Оркестру почесної варти, якi виконують церемоніальнi функцiї та супроводжують урочистi заходи найвищого рiвня. У 2022 роцi цей полк розширили до бригади, i вiн став на захист України. Ця бригада брала участь в оборонi Києва, Харкова, Бахмута, Авдiївки, Вугледара… Охороняє вона й урядовий квартал у Києвi.

Сюди потрапляють, як правило, здоровi, розумнi, вмотивованi воїни з ростом не менше 1м 80 см, якi попередньо себе найкраще зарекомендували у боротьбi з ворогом. Саме таким є Максим Марюха.

Але це зовсiм не означає, що на «нулі» вони носять аксельбанти. Бiйцi цiєї бригади в бойових умовах одягнутi в тi ж самi бронежилети, каски, носять таку ж форму, як i всi воїни ЗСУ. Мають такi ж недопоставки зброї та боєприпасів. I кидають їх у найгарячiшi точки.

– Пам’ятаю, як на початку осенi 2022 року нас, здавалося б, елiтний підроздiл ЗСУ, кинули на пусте місце вiдкритої мiсцевостi i наказали облаштовувати бойовi позицiї для оборони. Блiндажi, бiйниці, окопи та iншi укріплення потрiбно було робити надiйними й мiцними, адже від цього залежить результат виконання бойового завдання, а також збереження життя i здоров’я кожного з бiйцiв. Коштiв для виконання цих робiт не вистачало, адже їх основна частина йшла на озброєння та боєприпаси. Тому просили допомоги у небайдужих людей. I вони нам допомагали, хто скобами, хто полiетиленовими плiвками, хто брусами, якiсно збудувати собi укрiплення, за що ми їм дуже вдячнi.

А далі розпочався наступ окупантiв. Вони били цiлодобово з танкiв, артилерiї та дронiв, обстрiлювали безперестанку з усiх видiв стрілецькоi зброї, кидали тисячi своїх солдатiв в атаку. Було дуже гаряче.

Та пiдроздiл, де воює Максим Марюха, стояв непорушно i тримав тут лiнiю оборони бiльше нiж пiвроку. За цей час Максим отримав декiлька важких контузій, наслiдки яких доводилося залiковувати в госпiталях.

Президент України Володимир Зеленський неодноразово відзначав Окрему президентську бригаду iменi гетьмана Богдана Хмельницького як одну з кращих, наголошував, що на цiй бригадi тримається вся оборона на цьому напрямку.

Максим Марюха пiд час боїв одночасно був i стрiльцем, i водiєм, i слюсарем з ремонту бойової технiки. Завжди мужнiй i смiливий в боях, неодноразово був представлений командуванням до бойових нагород. За учась у боях отримав пам’ятну медаль Окремої президентської бригади iменi гетьмана Богдана Хмельницького.

Як представник механiзаторської родини завжди бережно ставиться до технiки, особливо до бойової. Часто ремонтував її пiд обстрiлами, приводив у робочий стан безпосередньо на полi бою.

– Про вiйну Максим нам розповiдає дуже мало, – каже мама захисника Валентина Василівна. – Тiльки з окремих телефонних дзвiнкiв ми дiзнаємося про те, що там робиться. То розповiдає, як цілу нiч витягували технiку з болота, то як перевозили боєприпаси чи вiдбивали чергову атаку ворога. Велику увагу в цiй бригадi придiляють придбанню дронiв та тепловiзорiв, яких постiйно не вистачає. Тому родина неодноразово органiзовувала збiр коштiв. Допомогли грошима  багато беївцiв, жителiв сусіднiх сiл, Липової Долини,  багато допомогли коштами ТОВ «Беєве» та «Завод Кобзаренка», за що  захисники України їм дуже вдячнi.

Максим Марюха разом зi своїми бойовими побратимами брали участь i в штурмових діях. Їх частина визволила від окупантiв три українські села.

Наш земляк завжди простий у спiлкуванні й дружелюбний. Постiйно пiдтримує зв’язки зi своїми односельцями. В зонi бойових дiй йому вдалось зустрітися зi своїми друзями-беївцями, воїнами ЗСУ Олександром Близнюком  та Андрiєм Гелеверею. Скiльки було приємних спогадів вiд цiєї зустрiчi – не передати словами!

Максим за роки війни за свою вірну службу Україні декiлька разiв був у вiдпустцi в Беєвому, радував рiдних i знайомих у рiдному селi. Тут його поважають i дякують за захист від росiйських окупантiв.