Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Антоніна КОПАЙГОРА
Кажуть, доля людини написана там, зверху. Але нікому не дано наперед знати, що в тому «документі». Не знала й молода жителька Байрака Катя Сердюк, що замість наймирнішої в світі професії спеціаліста харчової промисловості, яку здобула в коледжі, одягне військову форму і візьме в руки автомат…
Отак і вирішила: піду захищати Батьківщину
Дитячі мрії у Каті були солодко-рожеві, як і у всіх дівчаток. Не змінилися навіть тоді, коли стала підлітком, адже по закінченню 9-го класу Байрацької школи вирішила вступати до коледжу харчової промисловості. Вивчилася, закріпила знання на практиці в черкаському «Світі ласощів» (сама назва чого варта!), але роботу треба було шукати ближче від дому. А тут лише один шлях – підприємство харчової промисловості в сусідньому місті. Зібралася було на роботу туди, та життєві реалії швидко, як мовиться, охолодили рожевий пил. Зарплати, яку могла заробити робітниця-початківець, не вистачило б навіть для того, щоб оплатити квартиру в місті. Через це залишилася вдома. До кращих часів – може таки десь пощастить із роботою. Проте не щастило, як дівчина не старалась. Звісно – переживала. І мама, педагог місцевої школи Оксана Василівна, і сестра Юля час від часу втішали як могли, мовляв, ще знайдеться робота, все буде добре.
Та настав час, коли думки Каті спрямувалися в інше русло.
– Війна, хлопці в окопах… Чому ж я сиджу та виглядаю гарну роботу? – розповідає дівчина. – Отак і вирішила: піду захищати Батьківщину…
Вимовила ці слова, і ніби аж зашарілася трішки. Розумію – не хоче, щоб звучало пафосно, бо щира і скромна. Це видно з першого погляду.
У райвійськкоматі, куди звернулася, щоб піти на контрактну службу, прийняли добре, пообіцяли швидко знайти підходяще місце – «писати папери» у військовій частині. Та виявилося – не все так просто. Це хлопцям швидко підбирають посади, а ось із жіночими – важче. Минуло декілька днів і Каті запропонували… посаду кухаря. Іншого варіанту на той час не було, і дівчина погодилася.
Військова служба почалася з навчального центру у Львівській області з курсу молодого бійця. Це зараз Катя розповідає про ті дні, жартуючи. А тоді було не до сміху. Цілими днями – на полігоні, в бронежилеті, касці, берцях, які труть ноги. На календарі – серпень, спека. Показав інструктор, що і як робити, і – бігом уперед, лягай-стріляй.
– А мені страшно, вуха позакладало, сіла – нічого не чую… – згадує дівчина. – Але так було лише в перші дні. Далі – звикла. Навіть почало подобатися стріляти, кидати гранати.
Швидко пролетів більше ніж місяць навчання. Тендітна дівчина вже впевнено тримала в руках автомат, не таким важким здавався «броник», звикли до військового взуття ноги. Разом із подругами по навчанню чекали відправки у військові підрозділи.
Одного дня групу дівчат, в тому числі і її, за сумлінну службу відзначили поїздкою на екскурсію у Львів. Коли ходила славнозвісними вуличками цього міста і насолоджувалася його красою, пролунав телефонний дзвінок. Командир із центру повідомив, що за Катериною приїхав представник військової частини з АТО.
– Як з АТО? Я аж остовпіла. Мені ж казали, що служитиму не в зоні проведення антитерористичної операції, – розповідає Катя, немов знову переживаючи ту бентежну мить.
Але військові накази не обговорюються. До місця служби добиралася сама, бо представник 72-ї окремої механізованої бригади, куди направили Катерину Сердюк, відбув, забравши інших, не чекаючи повернення її з екскурсії. Бригада саме перебувала на полігоні Широкий Лан у Миколаївській області. Там уже стало зрозумілим, що працюватиме в групі матеріального забезпечення. В середині жовтня 2016 року з полігону вирушили під Авдіївку.
А тут уже поряд – війна
– Тиловиків на передовій лінії фронту, зрозуміло, не розміщають, – продовжує розповідь молодий солдат. – Наша група матеріального забезпечення розташована на другій лінії, але це настільки близько від першої, що коли її обстрілюють, то чуємо й ми. На перших порах було моторошно: пораєшся біля каструль під звуки пострілів. Втім, скоро звикла й до цього. На перших порах Каті доводилося спати в наметі. Осіння прохолода вже давала про себе знати, та звикла й до цього. Згодом кухаркам, а їх у групі троє, виділили кімнату в приміщенні, де колись була контора цегельного заводу. Тут уже жилося комфортніше.
Робота була нелегкою. Щодня треба було тричі приготувати свіжу страву не менш як на 100 осіб. Величезні важкі каструлі завжди допомагали піднімати чоловіки, якщо були поряд. Та інколи нікому було прийти на підмогу. А ще гірше, коли колегу тимчасово забирали працювати на першу лінію, бо там виникала необхідність підмінити кухаря. Тоді дівчата, які залишалися, працювали без вихідних, день у день. Доводилося й Каті їздити на підміну, в інший військовий підрозділ.
– Чи добре забезпечені зараз харчами військові? – запитую в дівчини.
– Нормально. Є все необхідне, щоб приготувати перші, другі страви, – відповідає Катя.
Говорить і про те, що інколи відхиляються від затверджених «розкладок» харчування. В них – зовсім невеликий перелік страв, наприклад, для перших – лише три види супів. Але хлопці просять борщу. Кухарки й варять.
Говоримо з дівчиною і про те, чи відвідують їхній підрозділ волонтери, чи взагалі важливі для військових продуктові передачі в цей час? Розповідає, що привезена домашня консервація є на столі майже завжди. Хоч і видають казенні солоні огірки, помідори, капусту, та чи зрівняєш їх із домашнім салатиком чи хрусткими огірочками? Із задоволенням захисники смакують солодощами, привезеними волонтерами. Інколи школярі передають виготовлені власноруч іграшки-сувеніри й військові віддають їх місцевим дітям.
– А як, до речі, донеччани ставляться зараз до наших воїнів? – запитую в дівчини.
– Нормально. Мені, наприклад, було дуже приємно, коли одержувала грамоту командування, а місцеві школярі вручили мені букет квітів. Разом із тим, в душу до кожного не заглянеш. Це на вид – усе добре. Катя розповідає, що спілкуватися з місцевими мешканцями їм майже не доводиться. В населеному пункті, хоч це й селище міського типу, вийти нікуди. Найбільша розвага – магазин. Навіть кафе немає, щоб можна було посидіти за чашечкою кави. Отож дозвілля, хоч і доволі рідко воно випадає, займає лише Інтернет у телефоні. А ще, коли є вільна хвилина і настрій, Катя плете з ниток оригінальні іграшки-сувеніри. Потім дарує їх друзям, колегам. На згадку.
В АТО – нежіноче обличчя
Настрій… Яким він може бути, коли війну чути й видно? Коли в кімнаті, де живуть дівчата-кухарі, – бронежилети, каски, зброя. І хоч її не застосовують, та вона – постійно поруч. А бронежилети час від часу доводиться одягати. Це коли загострюється обстановка на передовій. Було, що й підрозділ «тиловиків» обстрілювали сепаратисти. Тоді надійшла команда спуститися в підвальне приміщення, не вмикати світло. А найтяжче, коли надходить інформація про поранених, ще гірше – загиблих. У сусідній з дівчачою кімнаті живуть зв’язківці, які часто діляться сумними новинами.
– За час моєї служби в нашій 72-й бригаді загинуло багато військовослужбовців, – розповідає Катя.
– Недавно, може бачили в Інтернеті загинув зовсім юний боєць, вдома в нього залишилася дружина і малесенька дитинка. Я не знала цього хлопця особисто, та чомусь тільки згадаю про нього – сльози на очі навертаються…
Не жаліє війна нікого. І жінок теж. Був випадок, коли дівчині-кухарю на передовій відірвало ногу. Їй поставили протез. Але, розповідають, вона хоче повернутися до бойових побратимів…
Нелегко там, на військовій службі. Розкиснути й розслабитися юному солдату Каті Сердюк не дають затиснута в кулак воля та багато добрих людей поряд. З теплотою розповідає про одного з командирів – підполковника Андрія Анатолійовича Сумарокова. «Це справді Людина з великої літери, – каже дівчина. – Було і словом, і ділом допоможе, і порадить, і розрадить, і пожартує. Недавно він звільнився в запас. Ми плакали за ним… На таких командирах тримається колектив. І таких у нас у бригаді багато». Тому й зараз, перебуваючи вдома у відпустці, Катя скучає за службою.
– Не шкодуєш, що так доля розпорядилася? – запитую в дівчини.
– Ні, не шкодую. Що б я робила тепер? Влаштуватися тут працювати – нереально, – відповідає.
Відпустка закінчиться і Каті треба буде повертатися у тепер уже свою 72-у бригаду. Вперше за більш як три роки антитерористичної операції цей військовий підрозділ повернувся зі сходу країни на місце постійної дислокації в Білу Церкву.
Чи надовго? Куди далі? Що робитиме після відпустки Катя Сердюк? На ці запитання дівчина не знає відповіді. Точно знає лише одне: буде наказ і його треба виконувати. Так було один рік і чотири місяці, так буде й далі. Контракт у неї підписаний «до закінчення особливого періоду». Дай Боже, аби це сталося найскоріше!
Матеріал підготовлено в межах реалізації проекту «Менторинговий курс інституційного розвитку локальних медіа Житомирської, Сумської та Чернігівської областей «ЗМІ нових громад», що здійснюється у партнерстві з ГО «Сумський прес-клуб» (Суми), ГО «Медіа-центр «Моє місто» (Чернігів) і ГО «Інститут Креативних Інновацій» за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні
