СЬОГОДНІ ГАЗЕТІ “НАШ КРАЙ” – 89

За рік до ювілею нашого часопису не будемо розповідати вам, дорогі наші читачі, про історію “Нашого краю”, який ось уже 89 років поспіль пише літопис життя нашої Липоводолинщини. Залишемо це на потім.

Сьогодні ж хочемо надати слово нашому читачеві, уродженцю села Саї, Віктору ВАЛВІКУ, який написав гумористично-іронічну й водночас серйозну мемуарну казку “НАРОДНА ГАЗЕТА”:

Не вірте тим людям, які говорять, що колись не було інтернету. Не знаю, де і як, можливо, в Америці чи Британії його і не було, але в селах нашого Липоводолинського району інтернет був однозначно.

В ті далекі часи 60-х років минулого сторіччя у нас в селах не скрізь була електрифікація, а от інтернет був однозначно, причому надзвичайної потужності й великої оперативності. Бувало, якусь інформацію не встигнеш закинути в інформаційне “гніздо”, як вона миттєво розповсюдиться по полях, фермах, токах і через наших жіночок повернеться в зворотному напрямку, причому інколи в іншому і в абсолютно невпізнанному вигляді.

Вся ця “павутина” настільки тісно переплітала інформаційне середовище, що навіть страшно ставало. А головне, нічого не відключиш і не заблокуєш. Причому, боротися з цим “інтернетом” було неможливо ні технічно, ні ідеологічно.

Як говорять, якщо від п’янки неможливо уникнути, то її необхідно організувати. Головним організатором, своєрідним інформаційним “провайдером” в цьому напрямку була преса. Мова не піде про якісь “круті” видання типу “Правда” чи “Труд”, або “Комуніст”. Нас, сельчан, а тим паче дітлахів, особливо не хвилювало, з ким обіймається та цілується Л.І.Брежнєв, або якою туфлею по трибуні ООН грюкає М.С.Хрущов. Для нас все це було далеким і в душу не западало.

В ті часи головним інформаційним “порталом” в районі був Головний (і єдиний) друкований періодичний орган – Липоводолинська районна газета “Ленінський прапор”. Цю газету сельчани любовно називали “районкою”. Незважаючи на партійний контроль та ідеологічний вплив на пресу, “районка” була воістину народною газетою. Вона була невеликого формату, але дуже дешевою і випускалася три рази на тиждень. Фактично кожна сільська сім’я виписувала районну газету. Пам’ятається, що правління колгоспу ім. Т.Шевченка навіть надавало “дотації” для підписки газети матерям-одиначкам, ветеранам, інвалідам і пенсіонерам.

Для нас, дітлахів тих часів, цінність “районки” визначалася декількома абсолютно конкретними чинниками. Звісна річ, головним чинником була розширена телепрограма всього “різномаїття” двох телевізійних каналів. Ми ретельно вивчали цю сторіночку, підкреслювали необхідне та брали під телевізійний “контроль”. На другому місці були різні спортивні змагання сільського та районного рівня. Мій дитячий друг Коля Клюс прямо таки вирізав з цих газеток всі оці графіки та результати змагань. А що стосується рідкісних фотографій з футболу, то тут радості було безмежно. На третьому місці були ті публікації, що якимось чином зачіпали Саївську сільську раду та її округи. Нас, дітлахів, не дуже цікавило, як там сільські справи в Кімличці, Панасівці чи Берестівці. А от що стосується Саїв, а особливо моїх рідненьких Карпців, то тут газети прямо таки роздиралися на кусочки. З цих газет зацікавленими особами робилися вирізки дописів, а особливо фотографій, які зберігалися в сімейному архіві. Пам’ятається, дядько Григорій прямо таки з великою гордістю всім розповідав про те, що про нього в районці “статтю” надрукували.

В дитинстві мене брало в захват від якості друкованої продукції. Це ж такі рівненькі друковані рядочки, чіткі і виразні літери, прямо таки красиво і солідно. Це вам не напівзіпсована друкарська машинка нашої сільської школи, тут стиль був серйозний і солідний. А фотографії? Це ж такі красиві фото, причому у всіх газетах однакові, а газет же багато! Так і хотілося на шпальти газети потрапити! Дивимось, в газеті замітка про тітку Одарку, про перевиконання нею плану надою молока. І тут же її фотографія, така красива вона, в обіймах з бідоном надпланового молока. Красива тітка Одарка, та і бідон натурально виглядає.

Те, що фотографії завжди мали інтригуючий вигляд, – це було однозначно. А головне, всі ці фото здійснені на виробничих пейзажах. Ось тобі дядько Олексій з ремонтниками обліпили колесо від воза, зрозуміло, про що мова, або дядько Микола тримає в руках сніп пшениці, також тематика рідна та зрозуміла. А назви газетних статей, так вони ж прямо за душу зачіпляють: “До нових успіхів соціалістичного змагання”, “Досвід передовиків – всім колгоспникам”, “Наздоженемо і переженемо Америку” все просто, зрозуміло і ніякого тобі анахронізму і абстракціонізму.

А на четвертій сторіночці публікували всілякі дописи місцевих сількорівців. Пам’тається, якась дівчинонька-школярка з Кімлички опублікувала декілька своїх дитячих віршиків. Такі простенькі віршики, на вісім-дванадцять рядочків, про природу, квіточки, ще про щось. Як красиво в газеті оці віршики було надруковано, все рівненько, з відступами, з рифмою. У мене така велика була заздрість, так мені захотілось віршики написати та в газеті опублікувати, прямо нестерпно. Слава Богу, пронесло і перегоріло  це бажання.

Найвищу оцінку районній газеті надав наш престарілий дідусь Данило Чучупас, який взагалі читати майже не вмів. Бувало, виведе він на пастівник свою козу, присяде на стільчик, достане кисет з махоркою і “районку”. Уважно вивчає він газету і приміряється, з якого краю відірвати клаптик для самокрутки. Уважно розглядає газету з усіх сторін і все приміряється. У нас, дітлахів нерви починають здавати: “Та рви, діду, газету, чого приміряєшся!”. На що дідусь дає аргументовану відповідь: “Та от боюся, що комусь зі своїх сельчан пику (обличчя) порву!”. Ото ж дідусевий патріотизм – чужим “пики” обривати можна, а “своїм” – ні в якому разі. І все нахвалює дідусь газетку: “Папір чудовий, не жорсткий, гнучкий, клеїться добре, для самокруток відмінна газетка!”. Як бачимо, існували й такі критерії оцінки місцевої преси.

Як я вже говорив, фотографії в газеті користувалися великою популярністю. А візит кореспондента “районки” до нас у село – це рівнозначно, як зараз приїзд бригади Першого телеканалу. Приїжджав кореспондент, багато фотографував, накопичував фактуру, яка потім поступово з’являлась на шпальтах газети. Організовував ці візити та поїздки колгоспівський парторг. Мало того, він потім їздив в Липову Долину, домовлявся в редакції, і там роздруковували оригінальні фотографії, які потім роздавав передовикам сільського господарства. Як проводились розрахунки з редакцією, я не знаю.

Доля так склалася що і я “влетів” в об’єктив районної газети. Пізньою весною 1966 року в селі Подільки відкривали монумент Воїнам-визволителям. По школах району кинули “клич”, щоб учні-добровольці під’їхали на цей захід. Якщо чесно, то бажання їхати не було, та і далекувато від Саїв. Наша вчителька Євдокія Петрівна запустила своєрідну провокацію, мовляв, на цей захід прибуде кореспондент районної газети, буде фотографувати, а потім все це буде в газеті надруковано. От я і мій друг-однокласник Ваня “клюнули” на заявлене, відпросились із занять, одягнули червоні піонерські галстуки, осідлали напівзіпсовані велосипеди і “рвонули” до Подільок. По дорозі, звісна річ, «дуркували», і догралися до того, що за Капустинцями наші велосипеди зчепилися, і ми кубарем прокотилися по дорожній пилюці. Встали, обтрусилися і, злегка закамуфльовані грязюкою, поїхали далі.

Коли ми добралися до Подільок, то там процедура відкриття Монументу вже почалася. Нам цей “захід” був по барабану. Ми кинулися шукати кореспондента газети. Знайшли цього дядечка з блокнотом і фотоапаратом, почали підшукувати місце, щоб попасти і фокус зйомки. Куди кореспондент повернеться, то в цю зону і ми з Ванею видвигаємося. Маневрували ми по цьому парку з усіх сил. Потім все-таки зметикували, приліпилися до ветеранів, які сиділи на окремій лавочці. Підійшов кореспондент, і нас, “піонерів-грязнульок”, видавили на задній план. Словом, що там відкривали, який Монумент, ми толком і не розібралися. У нас була інша задача – попасти в об’єктив фотокамери та в районну газету.

З яким нетерпінням ми очікували цей номер “районки”, дні рахували. І от, нарешті, газета прийшла. На першому аркуші, на півсторінки, велика стаття про те, як в Подільках відкривали Монумент воїнам – визволителям. А головне, в контексті статті було опубліковано три фотографії. Причому, одна з них нас із Ванею зацікавила конкретно. Це було фото ветеранів, які сидять на лавочці, а позаду, на другому плані, серед інших людей проглядаються два хлопчики в піонерських галстуках. Ми чітко визначилися – це я і Ваня. Всі риси співпадають – галстуки є, сорочечки – схожі, штанці також. А от обличчя… Як ми їх тільки не розглядали: і через лупу, і навіть через шкільний мікроскоп. Нічого не виходило, дуже ж великі “пікселі” були.

Зазначена газетка зберігалася в нашій сім’ї більше двадцяти років, поки миші не організували агресію на архіви, які знаходилися на горищі сільського будинку.

От скажіть мені, вельмишановні земляки. З яких газет вирізочки зберігаються в сімейних архівах? З “Правди”, з “Радянської України”? Та ні ж. Зберігаються газетні клаптики з нашої районної газети, там де хоча б трішки позначено і написано про життя-буття наших батьків, мам, дідусів і бабусь, наших земляків.

В останній час в різних соціальних групах та мережах поряд із історичними фотографіями публікуються фотоскріни оцих вирізочок з районної газети. Для мого покоління  це занурення в дитинство, а для наших онуків це вже глибинна історія своєї маленької районної Вітчизни. Як інколи хочеться поглянути за межі “вирізки”, прочитати прості газетні дописи, що пов’язують нас із нашим минулим.

Так природньо вийшло, що “районка” інформаційно наповнювалася в більшій мірі з народних низин, а не з “політичних верхів”, ця простенька газета, своєрідний інформаційний “провайдер”, була прив’язана до нашого конкретного, народного життя-буття. Цю газетку, її клаптики та частинки наші земляки бережуть та передають із покоління в покоління. А народ не примусиш це робити. Це значить, що районна газета є НАРОДНОЮ, і буде існувати в душах наших сельчан попри будь-які катаклізми й незгоди, та передаватися через десятиріччя різних поколінь.

Ось такий вигляд мали сторінки “районки у 1965-1966 роках: