Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Антоніна КОПАЙГОРА
Володимир Мангір проживає з родиною в невеличкому селі Стягайлівка Московського старостинського округу. З дружиною Любою виховують двох синів. В юності Володимир освоїв професію будівельника. За спеціальністю й працює, щоправда, далеко від рідної домівки, бо тут немає де докладати рук таким професіоналам. Одним словом, біографія, як у більшості його ровесників. За винятком хіба що однієї сторінки. Саме про неї наша розповідь.
Ця сторінка біографії особлива й непроста. Про неї слово за словом дізнаюся з неквапливої розповіді Володимира. Він народився в російській Читі в 1981 році. Мама в нього молдаванка, тато – одесит. Чому батьків так далеко закинула доля? Все той же пошук кращого життя, до якого вдається й нинішня молодь. Молоді Мангіри піднімали забайкальське село. Батько був знаним трактористом, мама – дояркою. Та зовсім скоро «підйом» аграрного сектора колишнього союзу закінчився. Скрізь настала скрута, і молода сім’я на той час уже з п’ятьма дітками вирушила шукати щастя в українському селі Катеринівка Лебединського району Сумської області. Побачили в газеті оголошення, що там потрібні робочі руки, а колгосп забезпечує житлом, знялися й поїхали. Найстаршому Володі тоді було вісім років.
На новому місці глава родини теж став механізатором, а дружина – дояркою. Жили собі, як і всі, ростили дітей. Першим випустили у світ Володю. Він вирішив навчатися в Сумському профтехучилищі на будівельника. Тут зустрів Любу, свою майбутню дружину, із села Стягайлівка. Сюди повернулися жити після навчання та одруження. Спочатку жили з батьками дружини, згодом, коли народився первісток, задумалися про своє сімейне гніздечко. Купили дворище поруч із батьківським, і хоч воно було стареньке, але добротне. Володимир доклав своїх майстровитих рук, допомогла вся родина, тож скоро переселилися у свою затишну домівку. Отак і жили – тихо, мирно й стабільно. Чоловік добре заробляв, дружина не працювала (бо ніде), зате в домі завжди був порядок. Але одного разу розміреному родинному спокою настав кінець.
– Було літо 2014 року. На сході нашої країни розгорілася війна,- пригадує Володимир Мангір. – І хоч мене особисто вона обходила стороною, бо в армії не служив і був, як кажуть, списаний у військкоматі за станом здоров’я, та спокійно спостерігати за подіями я не міг. Краяли душу повідомлення про втрати наших бійців на фронті. Чому, за що, навіщо? Останньою краплею став сюжет однієї телепередачі. Показували російських найманців, що воювали на Донбасі. Сидять два дебелі пацани на танку. Один із них з геройським видом говорить, що він бурят і приїхав знищувати бандерівців. А другий сказав, що він із Чити. Ох і зачепило мене це. Я ж теж у Читі народився. Ні, думаю, чекати нічого. Треба йти боротися з тими виродками. Поїхав у військкомат, сказав про те, що готовий іти на службу в Збройні Сили. Це був кривавий серпень 2014 року, запеклі бої і трагедія Іловайська…
– А як відреагували рідні? – запитую у Володимира.
– Звісно як: дружина і батьки перелякалися, давай відмовляти. Але скоро зрозуміли, що ніхто не змусить мене змінити думку. Тож мовчки терпіли й переживали. І в цьому немає нічого дивного. Шокувало інше. Знайшлися друзі, котрі взялися переконувати, мовляв, навіщо це тобі, там же все може трапитися. От їх я не розумів…
Втім, в армію чоловік потрапив не відразу. Ще тоді, коли звернувся до військкомату, там сказали, що він у списку бажаючих 102-й. Володимир відразу поцікавився, чи не стане на заваді його «непридатність до служби в мирний час за станом здоров’я», що записана у військовому квитку. На це йому відповіли, що таких резервістів у військовий час беруть.
Чекання було тривалим. Аж 15 лютого 2015 року Володимиру Мангіру зателефонували з військкомату і сказали, щоб з’явився для відправки у військову частину. А 18 лютого він уже був у Житомирі, у розпорядженні 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Разом із ним з військкомату на фронт поїхали ще два липоводолинці – Олег Варава із Саїв і Юрій Ковінько – брат Володимирової дружини. З Олегом потрапили служити в одну частину, а Юрія забрала 79-а бригада. Почали з навчання, правда, прискореного. Тоді на полігон і зібрали близько трьох тисяч десантників. Вчили швидко, але дуже якісно. Володимир розповідає, що разом із новими товаришами проходив ази військової підготовки під керівництвом іноземних інструкторів. Поляки вчили надавати медичну допомогу, американці – військової вправності.
Непомітно промайнув нелегкий місяць навчань. Відразу після цього всіх направили в гарячі точки. Володимир Мангір хоч і не мав військової спеціальності, та добре «вписався» в одну із рот швидкого реагування, де кожен умів робити багато чого, міг замінити товариша, а ще й мав своє специфічне вміння. Хтось добре знається на техніці, інший умів готувати страви, на когось можна було покластися у наданні медичної допомоги.
Костянтинівка, Авдіївка, Краматорськ, Слов’янськ – це та географічна лінія в зоні АТО, де служив Володимир. Цілий рік – з березня 2015-го до квітня 2016 року – перебував там без ротації. Лише один раз їздив додому у відпустку, а потім знову повернувся в ту саму велику, на 26 чоловік, військову палатку, в якій і зимували. З товаришами облаштували в ній буржуйку, наслали підлогу, утеплили зовні. Не апартаменти, та жити можна. Тут відпочивали після напружених воєнних буднів. Які вони? «Було всього, – каже Володимир. – І на блокпостах стояли, і територію охороняли. І скрізь – напруга неймовірна. Стоїш вночі, їжачок у траві зашерехтить, а в тебе вмить рука на зброю, очі до болю вдивляються в темінь».
Остерігатися треба було постійно. Навіть тоді, коли не на бойовому посту. Був випадок, про який Володимиру розповідали. Поверталися одного разу військові в сутінках із магазину на окраїні міста. Бійців було шестеро. Йшли ліском, раптом із-за дерев вискакує група молодиків і з кулаками – до хлопців. У темряві при місячному світлі в руці когось із нападників зблиснуло лезо ножа. Воїни не розгубилися. Між ними були хлопці доволі міцної статури, тож відсіч була достойною. «Сепари» тікали чимдуж, лише трохи зачепивши ножем долоню одного хлопця. Але добре, що воїнів було багато. Коли б ішов один чи двоє, страшно й уявити, що могло бути. Слов’янськ на той час був нашим, проте не все населення ставилося до українських бійців однаково. Була інформація, що за впійманого нашого воїна сепаратистам платили тисячу доларів.
Щодо взаємин учасників АТО з місцевими жителями, за словами мого співрозмовника, тих, хто мав українську душу, видно було з першого погляду. Та були й такі, що маскувалися, або мали свої корисливі наміри. Українські воїни чим могли, підтримували жителів Донбасу, ділилися харчами. На блокпости бувало приходили місцеві, особливо діти. «Але якось ми помітили, що в малих, тільки вони відійшли від блокпоста, якийсь чоловік відібрав торбину з їжею, – розповідає Володимир. – Коли діти завітали до нас наступного разу, а ми нагадали про це, вони розповіли, що то був їхній батько, який пиячив і забирав усе, що можна, для обміну на горілку. Відтоді ми годували дітей у себе, давши із собою хіба що цукерок чи згущеного молока».
– Виходить, із забезпеченням на той час у вас було непогано? – запитую у Володимира.
– Так, харчів мали вдосталь. Допомагали волонтери. На початку моєї служби самі готували страви для своєї роти. Продуктами забезпечувала військова частина, завжди були домашня консервація, часто передавали твердий сир із Гадяцького сирзаводу. До речі, знаю, що приїжджали з гостинцями липоводолинські волонтери. Я особисто з ними не зустрічався, бо вони залишали привезене в штабі, а нам звідти передавали. Волонтерський рух на той час взагалі був особливо цінним для нас. Пам’ятаю, одного разу тернопільські бабусі передали нам цілий мішок в’язаних шкарпеток. Вони гріли нам і ноги, і серця.
– А що Ви скажете, Володимире, як безпосередній свідок тих подій, про російські пропагандистські твердження «їх там немає»?
– Аякже, немає… Знаю, що в одному з підрозділів побратими помітили ворожого снайпера. Доповіли, як належить, керівництву. Отримали наказ спостерігати далі. Тим часом у вказане місце була вислана розвідка. А згодом снайпера взяли. Ним виявився майор російської армії.
Після демобілізації Володимир Мангір деякий час відпочив удома, а потім ще раз повернувся до війська – уклав контракт на шість місяців. На цей раз служив у військовій частині, що дислокується в Глухові. Але народження ще одного синочка спонукало його залишитися з родиною і повернутися до своєї мирної професії будівельника.
Матеріал підготовлено в межах реалізації проекту «Менторинговий курс інституційного розвитку локальних медіа Житомирської, Сумської та Чернігівської областей «ЗМІ нових громад», що здійснюється у партнерстві з ГО «Сумський прес-клуб» (Суми), ГО «Медіа-центр «Моє місто» (Чернігів) і ГО «Інститут Креативних Інновацій» за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні
