Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Волонтерська ініціативна група “Оберіг” активно діє на території Липоводолинської громади вже вісім місяців. За цей час виконано величезний об`єм роботи: в Збройні сили України відправлено тонни овочів, фруктів і готової продукції, сплетено сотні метрів захисних сіток, зібрано чималі кошти на закупівлю військового спорядження.
Координує роботу цієї групи мешканка селища, волонтерка, мама захисника Олена Вікторівна Симоненко. Віднедавна вона налагодила процес відправки вантажів до військових частин, де служать земляки, місцевим транспортом, та й сама вже неодноразово побувала на «гарячих» донецькому, харківському, сумському напрямках.
ВІДДАНА ФЕРМЕРОМ МАШИНА НЕ ЗАЛИШИЛА ВИБОРУ: ЇХАТИ
Спілкуємося з пані Оленою після її чергової поїздки на Схід. У жінки постійно дзвонить телефон, і в ході нашої розмови вона паралельно вирішує безліч питань, що стосуються поточної діяльності волонтерської ініціативної групи.
– Волонтерські поїздки – це нелегка справа, – каже Олена Симоненко. – Раніше зібрану допомогу ми відправляли попутнім транспортом із волонтерами з сусідніх міст. Та знаєте, як буває: щось недовезли, щось загубили. Це питання мені вже настільки боліло, що я собі сказала: знайду що, знайду чим, знайду куди, й поїдемо самі. Немовби якісь вищі сили мене почули, бо вже через деякий час відбулась розмова з місцевим фермером Олександром Приходьком. Він привіз кошти на спорядження і запитав, чим може ще допомогти. Я йому розповіла, як передаємо вантажі, як, буває, через плутанину щось не доходить до адресата. А він каже: «Давайте я вам свою «газель» віддам, вона стоїть, я нею не користуюся». «Це не жарт?» – перепитала. «Ні, не жарт». Незабаром привіз ключі й документи. Після цього вже сам Бог велів поїхати.
За словами співрозмовниці, волонтери оперативно відремонтували машину, поміняли гуму, зібрали й загрузили вантаж. Олена Симоненко склала маршрут руху і домовилася з волонтерами міста Гадяч, щоб липоводолинська машина виїхала з ними “в зв`язці”. В той перший рейс вирушили водії Олексій Сипко і Роман Сербієнко.
– Доїхали хлопці до Мирнограда, а далі гадячани рвонули вперед, бо наша «газель» доволі повільно їхала. – продовжує розповідь волонтерка. – Я допомагала їм орієнтуватися по телефону. Були невеликі казуси в дорозі. Та на пробах і помилках вчаться. Для наступної поїздки вже вибудували зрозуміліший алгоритм, як формувати вантаж, як доставляти. Вирішили шукати більш маневрений транспорт. Попросила бусик у підприємця Сергія Сушка. Він сказав: «Без проблем». В ту поїздку вже поїхала і я. Для третього рейсу машину дав «Завод Кобзаренка», Володимир Вовницький був за кермом. Ми ці буси під стелю «забивали», а дома залишалося ще стільки. Тож телефонувала військовим, які стоять на кордоні в районі Краснопілля, в батальйон тероборони. Ті говорили: «Везіть, у нас на позиціях проблема з постачанням”. Знову зверталась до підприємців із проханням надати транспорт. Наступного разу їздили з Павлом Бондаренком і Дмитром Сорокою на Донеччину, завезли передачі в шість точок. Одночасно Любов Подплетько із водієм Іваном Титаренком поїхали в іншу сторону, на харківський напрямок. На жаль, цей бус обламався посеред дороги, а там був дуже потрібний генератор для однієї з частин. Довелося оперативно шукати інший транспорт. Добре, що виручили підприємці Андрій і Віталій Варюшкіни. Такі поїздки – нелегка, непередбачувана, але в той же час дуже необхідна справа. Наразі освоїли донецький, харківський, сумський, чернігівський напрямки.
НАМАГАЮТЬСЯ ДОПОМОГТИ КОЖНОМУ ЗЕМЛЯКУ
Розпитую, як волонтери визначаються з пріоритетністю напрямків поїздок. Пані Олена каже, що за допомогою звертаються захисники і захисниці з різних військових частин. В першу чергу намагаються «дістатися» до земляків, у яких із постачанням зовсім скрутно.
– У 110-й бригаді служать Саша Шматко, Діма Миронов, Максим Петрюченко, цих хлопців ми ніяк не можемо обминути, бо вони стоять посеред «голого поля», де до Донецького аеропорту – рукою подати, – каже жінка. – Їх позиції повністю прострілюються. З усіх боків – орки. Коло навколо них практично зімкнулося, залишився один коридор. Туди постачання зовсім погане: раз у три дні пробивається машина, або з військовими, бо наших там – жменька, або з їжею й водою. Якщо з людьми – то їжі й води не буде. Ми привозимо їм вантаж у точку за 60 кілометрів, звідки передачу забирають бійці, які займаються доставкою по цьому коридору. Є військові частини, де постачання слабке. Якщо командир на місці – він все “пробиває”, в таких підрозділах взагалі немає проблем. Але буває й по-іншому. Тоді військовим доводиться сподіватися лише на волонтерів, підтримуємо їх, щоб не сиділи голодні й холодні.
За словами Олени Симоненко, з кожним днем число запитів до волонтерів росте. Крім продуктової допомоги, військові просять тепловізори, бронежилети, каски, квадрокоптери. В армії амуніція, технічне оснащення є, але це війна, все виходить із ладу, губиться, розбивається. Одяг видається в одному екземплярі, а треба ж на зміну і бушлат, і взуття… Буває, сидять хлопці в окопах мокрі, брудні, їм же треба переодягтися в чисте й сухе. Військові дуже багато купляють за свою зарплату – запчастини, пальне, навіть машини. Для наших волонтерів кожне звернення важливе. Саме тому номер телефону ініціативної групи є у вільному доступі в інтернеті.
Прошу пані Олену докладніше розповісти, як відбуваються ці поїздки. Вона каже, що протягом усього маршруту на блок-постах волонтерів і волонтерок ретельно перевіряють, сканують телефони. Якщо є якісь підозри – відправлять на додаткову перевірку в поліцію.
– Внутрішня обстановка на Донбасі дуже важка, – зауважує волонтерка. – Є немалий відсоток місцевих, які сидять і чекають, коли прийдуть кацапи. Військові ходять «спина до спини». Я спочатку не могла зрозуміти, чому майже у всіх будинках вікна закладені цеглою або забиті фанерою. Не через те, що вони вибиті. В основному там базуються наші військові, які остерігаються, щоб «не прилетіло» від місцевих. «Пересівати» їх після визволення – задача буде не з легких.
Пані Олена пригадує, як під час першої поїздки вони ночували в селі під Слов`янськом. Дуже вразило, що практично ніхто із місцевих не працює, живуть лише з гуманітарної допомоги й дотацій. Їхні погреби забиті макаронами, крупами, консервами, іншою «гуманітаркою». Багато з цих людей не мають чіткої патріотичної позиції, тому, каже жінка, резонно виникає питання: «За кого наші хлопці й дівчата віддають свої життя?».
В СКЛАДІ “ОБЕРЕГУ” – СОТНІ ВОЛОНТЕРІВ І ВОЛОНТЕРОК
Ідея створити волонтерську групу “Оберіг” виникла тоді, коли кількість звернень від військових і об`єм роботи значно зросли. При цьому в більшості старостинських округів вже давно кипіла робота з підготовки й відправки гуманітарних вантажів. Порадившись із «кістяком», спільно прийшли до назви «Оберіг». Оскільки у виставковій залі селища щодня присутні активістки, які плетуть захисні сітки, це місце визначили своєрідним штабом, де є телефон і куди можна звертатися за допомогою практично цілодобово.
– Наша організація поки що не зареєстрована офіційно, – каже Олена Симоненко. – Наразі ми в процесі виготовлення всіх паперів. Це нешвидкий процес, та й немає коли. Але це треба зробити, щоб нас сприймали як потужну організацію на різних рівнях, щоб ми могли користуватися можливостями по залученню допомоги від міжнародних донорів тощо. Елементи такої співпраці вже маємо з сумськими волонтерськими організаціями.
Олена Симоненко наголошує, що надійні помічники й помічниці, на яких вона завжди може покластися, є практично в кожному старостинському окрузі. У Панасівському – Віталій Варюшкін і Альона Патьоха, в Московському – Наталія Шульга, в Яснопільщинському – Надія Бережна, в Байрацькому – Надія Деуленко і Надія Карпенко, в Семенівському – Тетяна Грицай, в Калінінському – Олена Грабина, в Берестівському – Лілія Рудковська, в Липовій Долині – колективи дитсадків і їдальні ліцею.
Фото з архіву Олени Симоненко
Дуже допомагають Любов Подплетько, Віктор Нестеренко, Валентина Касьяненко, Ніна Городнича, Катерина Онопрійча, Світлана Калініченко, Катерина Моргун, Галина Курочка. Вдячна волонтерка місцевим підприємцям і фермерам.
– Я вважаю, що кожен із нас сьогодні волонтерить, незалежно від того, пече пиріжки, перераховує кошти чи везе черговий вантаж на Схід, – каже пані Олена.
Насамкінець цікавлюся у Олени Симоненко, що її спонукає й надихає, незважаючи на всі труднощі, вирушати в чергові нелегкі поїздки знову й знову?
– Наші захисники й захисниці, тільки вони, – каже співрозмовниця. – Вже перша поїздка на Схід, як кажуть, “підсадила” на цю справу. Оці радісні очі військових, які ти бачиш, емоції, які там відчуваєш… Хочеться їх всіх обняти, розцілувати… Проходить кілька днів після повернення з чергової поїздки, і ми вже починаємо планувати наступну…
