Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Юлія МІЩЕНКО
Три роки тому після завершення контракту із зони воєнних дій на Донбасі повернувся додому житель Підставок Віктор Іванович Четверик. Працівники редакції добре пам’ятають цього чоловіка, адже восени 2014 року, коли Віктор пішов на війну добровольцем, допомагали йому із придбанням теплого одягу і ліків. І ось на порозі редакції – змужнілий чоловік у камуфляжній формі, зі щирою посмішкою на обличчі й готовністю говорити про відчуте й пережите там, на Донбасі… Розмова видалася довгою та надзвичайно цікавою.
Повісток не отримував, тож «просився» в армію сам
Якщо починати від «самих витоків», то Віктор – простий сільський хлопець. У дитинстві любив грати з друзями у війну, у школі був, як говорить, «середнячком», пізніше вступив до технікуму, отримав спеціальність водія-автокранівника. Коли хлопцю виповнилося 18 років, батько поцікавився: чи хоче він служити? Оскільки в 90-х роках служили майже всі – відповідь, звичайно, була «так».
– Проте повістка мені чогось не прийшла, – розповідає Віктор. – Поїхав у військкомат, довго шукали мої документи, нарешті знайшли, правда, не в тій теці, де потрібно. Оскільки сам звернувся – швиденько видали мені повістку. На службу потрапив у 95-у аеромобільну бригаду, що дислокується в Житомирі. Далі вивчився на прапорщика, залишився на понадстрокову службу.
У 2006-у році Віктор вирішив звільнитися з армії, в основному через фінансові міркування, оскільки на той час українське військо знаходилося не в найкращому стані. Пішов, як говорить, «на вільні хліба», зайнявся приватним підприємництвом. Жив кілька років на Житомирщині. Та не все в той час ладилося у житті. Тож у 2013-у році повернувся в рідні Підставки. Шукав себе, працював на різних роботах – водієм, підсобником, будівельником. Так було до початку подій на Майдані, в Криму та Донбасі…
– Оскільки завжди підтримував зв’язки зі своїми хлопцями з аеромобільної бригади, дізнався, що 8 березня 2014 року, у зв’язку з початком військової операції, їх передислокували на Миколаївський полігон «Широкий Лан», відпрацьовувати свої вміння на практиці, – веде далі свою розповідь Віктор. – А вже звідти бригаду перекинули в Слов’янськ. Друзі в телефонних розмовах розказують про початок військових дій, готовність захищати батьківщину. А я тут, у цивільному житті не можу знайти себе. Душа рвалася туди, до товаришів, у мене були певні навички, військова спеціальність, а ще – внутрішнє відчуття, що в скрутний час для держави не можна бути осторонь. Хто як не я? Вирішив піти в АТО добровольцем. Поїхав у Лебединський військкомат у травні 2014-го. На превеликий подив, почув відповідь: «Твої знання і посада нам не потрібні». Як? Хлопці помирають, йде війна. «Он журнал, – говорять, – запишись, тобі подзвонять».
Повернувся додому, жду дзвінка. Немає. Знаючи, як працює військовий механізм, розумів, що дійде до мене черга нескоро. Тоді саме були гарячі події: літо 2014-го року, початкова фаза, події в Іловайську, багато втрат. Хлопці розповідають про загострення. Поїхав до воєнкома знову. Як так? Йде війна, я хочу добровільно захищати нашу суверенність. «Ти дурень, – відповідає. – Куди ти рвешся? Іди, не мороч голову».
Все-таки домігся, що при наявності «відношення» (довідки з частини про те, що тебе беруть на конкретну посаду) відправлять мене в зону конфлікту. Самостійно «вибив» собі посаду в 95-й аеромобільній бригаді, привіз потрібний документ у місцевий військкомат, і лише так отримав повістку.
На війні був готовий до найгіршого
Вийшло так, що потрапивши в АТО влітку 2014-го і пробувши там аж до осені 2015-го, Віктор брав участь у найзапекліших фазах в районі своєрідного трикутника, який утворювали Слов’янськ, Піски поблизу Донецького аеропорту й Авдіївка. Його призначили на посаду командира взводу забезпечення штурмового підрозділу, пізніше – начальника зв’язку. Підрозділ відповідав за доставку боєприпасів, пального, продуктів харчування, обмундирування на першу лінію оборони для батальйону (це 450 осіб на забезпеченні), що тримав сектор близько 10 км передової лінії. Сполучна ланка, без якої неможливо обійтися на війні.
– Під час наших конвоїв своєрідною точкою підрахунку був міст у формі метелика, – продовжує розповідь Віктор. – Розв’язка, від якої – 1 км прострілюваної дороги до села Піски. Ми під’їжджали під ці мости і під час інтенсивних артобстрілів могли сховатися. Далі, в період перезарядки боєприпасів повинні були швидко доїхати до місця призначення. Мчиш – все димить, горить, воронки, постріли, спалахи, вибухові хвилі, шелест осколків. Бачиш навіть, як міна летить, і по свисту орієнтуєшся, де вона впаде. До речі, свисту «своєї» міни ти не почуєш. Тож коли є свист у вухах – значить, ще якийсь період будеш жити. Чи страшно було? Звичайно. Ті хто говорить що не страшно – обманюють. Молитися? А чи є сенс, бо якщо в тебе попаде снаряд, то не залишиться нічого. Там такі калібри літали, залишали воронки-вирви більше двох метрів глибиною.
Їдучи в АТО, я був готовий до найстрашнішого, навіть загинути. Проте в мене була впевненість, що не помру. І коли звучав заклик командира «Хлопці, вперед!», кидалися вперед всі разом, і це навіть надихало на якісь подвиги.
Хоча, як говорить мій співрозмовник, було на цій війні й багато незрозумілих речей. До прикладу, доставляючи на передову боєприпаси чи продукти, назад евакуйовували підбиту техніку. Віктор довго не міг зрозуміти: для чого ризикувати життям підрозділу, щоб забрати металолом? Накручували на нього колеса, підчіпляли до тягачів і під постійними обстрілами доставляли в тил. Так втратили декілька одиниць робочої техніки. Виявилося, що ті згорілі одиниці були потрібні, щоб провести розслідування, зафіксувати втрати особового складу і майна, відновити хід подій. Щоб експерти не виїжджали у небезпечну зону, прості солдати вивозили цей метал і ризикували своїм життям.
Вразив Віктора і ще один момент: частину часу військові живуть звичайним життям. Ходять без захисного обмундирування. «Все по годинах: вистрілили в нас, вистрілили ми, тобто хаотичне обстрілювання території більшу частину часу. Виходить, що було багато «договорняків»? Мабуть, ця війна багато в чому є війною інтересів» – розмірковує чоловік.
Бунтівний характер і армійський «тупізм» – поняття несумісні
Восени 2015 року батальйон Віктора відвели у повному складі на Житомирський полігон. На початку 2016-го він звільнився, зібрав деякі кошти, продовжив «шукати себе». Якраз відкрилися можливості безвізових поїздок до Європи. Поїхав працювати в Польщу, подорожував по інших країнах, набував, як говорить, європейського досвіду. Так пройшло півроку.
– Побачив, що українці в Польщі працюють як раби, без ніяких прав, – продовжує Віктор. – Я відчував себе якимсь холопом, який працює на пана за мінімальні кошти. Якщо врахувати, що ти далеко від батьківщини, на чужині, то ці гроші не вартують того. Тож я повернувся додому. Зароблені кошти закінчувалися. Я подивився, що перспективи працювати на «гражданці» немає, і вирішив піти ще послужити.
Восени 2016-го Віктор підписав контракт «до закінчення особливого періоду», тобто до безкінечності. Але згідно з документом він набував права звільнення через 24 місяці. Цього разу чоловік був призначений начальником зв’язку 9-ї батареї 27-ї артилерійської бригади, що дислокувалася на Луганщині, на напрямку, ймовірному для прориву ворога. Військові тримали в бойовій готовності системи залпового вогню «Ураган» для можливого застосування цієї зброї. Проте, порівнюючи цю ротацію з попередньою, Віктор зауважує, що це була вже зовсім інша служба, без бойових дій. Військові були розквартировані в лісництві. Виїжджали на учбові бойові виїзди. Забезпечували зв’язок між різними підрозділами, несли чергування.
– Я себе почував «не в своїй тарілці», – відзначає чоловік. – Зі мною служили молоді сержанти, без бойового досвіду, без навичок управління особовим складом, недієві, технічно не підковані. І я стою з ними в одному однострої, на одному щаблі. Плюс різних довелося побачити керівників. Одні бачать в солдаті особистість, вони людяні, ввічливі, здатні до структурного мислення, сприйняття критики. А є ті, хто діє в армії за принципом «Розділяй і володарюй». Вони лише ставлять задачу, вимагають виконання наказу «по уставу», і не сприймають ніякої ініціативи. В цьому є якийсь армійський «тупізм», з яким важко миритися. А я був в армії свого роду бунтівником. Мені ставлять задачу, я пропоную простіші шляхи її вирішення. А їх не сприймають… До речі, під час бойових дій таких проблем не було. Там ініціатива заохочувалась, з думкою солдатів рахувалися. Колектив був як одне ціле, бо від цього дуже залежали наші життя. А тут командир постійно вказує на мою недисциплінованість… Непорозуміння з керівництвом і стало однією з причин того, що, відслуживши три роки, набувши потрібного стажу, я звільнився.
«Завдяки небайдужим людям здолаються всі труднощі»
У зоні військових дій у Віктора був позивний «Провідник». Його дали друзі за запальний, добродушний, веселий характер, і по роду професійної діяльності. А ще він був своєрідним «провідником на стежках війни» для молодих недосвідчених хлопців. У цивільному ж житті чоловік бачить себе небайдужим жителем свого села, який турбується про його відбудову й розквіт.
Отримавши гарантовані 2 га землі, Віктор планує розвиватись у сільському господарстві. Ще перебуваючи на службі, відправляв додому частину заробітку. На ці кошти разом із батьком побудували міні-ферму. Зараз визначив для себе два основні напрямки, які й розвиває. Вже є певні позитивні показники.
Насамкінець цікавлюсь, наскільки наші збройні сили змінилися за період війни та в якому напрямку вони розвиваються.
– З цього приводу є анекдот, – відповідає, посміхаючись, Віктор. – Питають військовослужбовця про стан техніки в збройних силах. «Так, у нас нова техніка, – говорить той, – а воювати нічим». Нам дійсно дали нову техніку, озброєння, але в мізерній кількості. Наша армія воює на техніці 60-70-х років. Вона їздить, стріляє, але технічно безнадійно відстала. Навіть якщо провести паралель з нашим і ворожим озброєнням: система залпового вогню «Град» у росіян стріляє на відстань до 40 км, у нас – до 20 км, ворожі 400-кілограмові ракети «Урагану» летять на дальність до 100 км, наші б’ють лише на 35. Це як користуватися застарілою системою Windows 98 і новою 10-кою. Ми пішли вперед лише завдяки тому, що набралися великого досвіду і професійних навичок під час бойових дій.
Звичайно, крок за кроком, ми потроху йдемо вперед: при підготовці солдатів задіюємо натівські стандарти, нові технології, модернізували форму, але коли будемо мати технічне оснащення таке як треба? Нам дали американські «Джавеліни», а як з ними працювати, коли солдатів в основному навчають по старих методичках, які вже давно не відповідають сучасності? З’являються нові зразки техніки, але тільки в спецпідрозділах вузького напрямку. Крім того, на фронті вони сирі, на пересіченій місцевості ходова не витримує. Тобто, щось лобіюється, хтось на цьому заробляє кошти. На жаль, все зав’язано на економіці та корупції.
У нас чудова країна, найкращі чорноземи, добрі люди. Але, на жаль, до цих пір Україна також живе по принципу «Розділяй і володарюй». Є дуже багаті й дуже бідні. Дві групи людей: одні ситі, інші голодні. Коли наша Конституція буде неухильно дотримуватися, коли честь і гідність людини будуть дійсно забезпечені державою, а не лише записані на папері, коли простий українець стане повноправним керівником у цій державі, – тільки тоді у нас буде порядок і добробут. Ми сильні, і завдяки тому, що у нас дуже багато небайдужих, ми «перемелемо» все.
Матеріал підготовлено в межах реалізації проекту «Менторинговий курс інституційного розвитку локальних медіа Житомирської, Сумської та Чернігівської областей «ЗМІ нових громад», що здійснюється у партнерстві з ГО «Сумський прес-клуб» (Суми), ГО «Медіа-центр «Моє місто» (Чернігів) і ГО «Інститут Креативних Інновацій» за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні
