ГЕННАДІЙ ДАВИДОВ: ПОЗИВНИЙ – «БАТЯ»

Матеріал підготував пошуковий загін «Берегиня» Капустинської ЗОШ І-ІІІ ст.

Вже чимало літ минуло з часів Другої світової війни, але рани кровоточать і досі, зберігаючи подвиги батьків, дідів і прадідів. Та війна не обійшла нашу державу і тепер. Ми з вами не знали дуже багатьох слів, пов’язаних із війною, тепер же майже кожну родину так чи інакше опалило полум’я військових дій. Не особливо звертали увагу на слова «Слава Україні – Героям слава», а тепер ці слова набули нового змісту. Наразі вже точно зрозуміло, кому ці слова адресовані, й ні в кого немає сумніву, що ці герої – хлопці, що зі зброєю в руках захищають крихкий східний кордон України.

Коли перед очима кадри з новин, фото загиблих та поранених героїв, дивлячись їм у вічі, ми розуміємо, що вислів «душу й тіло ми положим за нашу свободу» став для сучасної історії української нації не просто словами з гімну, це стало станом душі.

Важка це праця – захищати мир! Одним із перших захисників є наш земляк Геннадій Леонідович Давидов. Улітку 2014 року він виявив бажання піти добровольцем до військ АТО, і вже у вересні був мобілізований.

Коли Геннадій Леонідович демобілізувався, ми зустрічалися з ним кілька разів у стінах нашої школи. Затамувавши подих, слухали хвилюючі розповіді воїна-земляка про нелегкі бойові будні, умови життя, про допомогу волонтерів, про солдатську єдність, братство, настрій військових та добровольців. Чоловік уникав лише деталей, які безпосередньо стосуються тактики, воєнного озброєння, пояснюючи це військовою таємницею. За матеріалами, одержаними в ході цих зустрічей, наш пошуковий загін «Берегиня» підготував коротке інтерв’ю з Геннадієм Леонідовичем.

– Який час Ви були на війні?

– На війні я був близько трьох років. Вперше потрапив туди у вересні 2014 року. Після навчань у складі 54-ї ОМБР нас направили захищати південь країни, це був період початку окупації Кримського півострова. Коли там ситуація дещо стабілізувалася, нас переправили на схід. Наша бригада потрапила безпосередньо на лінію фронту. Рік я прослужив артилеристом-мінометником.Через 4 місяці після демобілізації знову вирішив піти на війну й прослужив ще рік, а через місяць- знову рік. Дякую своєму командуванню за те, що не розділяли нас, і кожного разу я потрапляв у свою рідну 54-у бригаду, до своїх братів і сестер.

Два останніх рази служив водієм-заправником, підвозив пальне машинам на передову. Кожного разу я йшов на війну не заради війни, а для того, щоб був мир на моїй батьківщині.

– Чи був у Вас позивний?

– Майже відразу мої побратими дали мені позивний «Батя», оскільки я був найстаршим серед них. Та й обставини складалися так, що мені доводилося бути для них за батька, за того, хто зрозуміє, хто підкаже, хто допоможе, хто направить і, якщо потрібно, інколи навіть і посварить. Адже я так само, як і вони, розумів: близьким не розкажеш всього, що тривожить, аби зайвий раз їх не турбувати, щоб не розголошувати військової таємниці і не видавати свої позиції ворогу.

– Як Вас там зустрічали місцеві?

– Коли ми вперше зустрічалися з місцевими, всі вони як один питали: «Чому ви прийшли до нас, на нашу землю зі зброєю в руках? Щоб захищати нас? Нам не потрібна ваша допомога». Ці слова боляче вражали прямісінько в серце, хотілося кричати на все горло: «Люди, схаменіться! Тут немає вашої і нашої землі! Ми всі – одне ціле, ми – українці!». Та я розумів, що щось доводити в цій ситуації безглуздо, кожний до цієї думки повинен прийти сам.

Тож я просто діставав із кишені свій паспорт і простягав його зі словами: «Нате, погляньте! Я прийшов на свою землю і прийшов зі зброєю в руках, щоб захищати її, щоб ніхто не їздив танками чи не обстрілював мінометами могили моїх батька й матері, щоб мої рідні жили в мирі, не чуючи звуків стрільби, не бачили цієї анархії та безправ’я». На мій подив, після цих слів більшість, дякуючи, тиснули мені руку, а дехто просто мовчки відходив убік. На сьогодні можу із впевненістю сказати, що абсолютна більшість місцевих радо зустрічає наших хлопців, бо в них вони бачать своїх справжніх захисників.

– Чи важко Вам було переживати воєнні події?

– Чи важко мені було на війні? А для кого це легко? Звісно, нас готували до всього і морально, і психологічно. Та війна – це не іспит, який можна скласти на відмінно забути про нього. Це та річ, до якої неможливо бути готовим на всі 100%, там нічого не відбувається за сценарієм, там потрібно завжди пам’ятати про те, що важко всім, а особливо – молодим бійцям. Тим, кого чекають вдома наречені, вагітні дружини чи маленькі діти, тим молодим орлам, що лише тільки почали повністю розправляти крила. І замість того, щоб зациклюватися на своїх проблемах, я завжди намагався підтримати їх, а від того й самому ставало ліпше.

– Чи були моменти радості на війні, безпосередньо не пов’язані з воєнними діями?

– Взагалі війна – це не тільки стрільби, бліндажі, вибухи та кров, це також і життя з деякими його радощами. Так, наприклад, у нашій бригаді є (у нас не прийнято говорити один про одного в минулому часі) Таня з позивним «Танкетка». Вона на війні зустріла свого судженого, ми дали йому позивний «Танкіст», і там же вони зіграли своє весілля. Мені випала честь бути за батька обох наречених. Після п’яти місяців відпочинку вони знову там.

Я нещодавно зв’язувався з ними. Вже перебувають дома, тримаю зв’язок майже зі всіма своїми бойовими товаришами. Багато з них вже вкотре повертаються на передову і з честю несуть службу, захищаючи кордони нашої країни.

– Що на війні найважливіше?

– Там я зустрів своїх однодумців. З ними просто спілкуватися. Вони прямолінійні, добрі. Вони просто справжні. От простих людей без подвійного дна там видно відразу і здалеку. Впізнаєш таких по розмові. Це і хлопці, які воюють, і волонтери, які дарують надію, і місцеві лікарі, які допомагають цим хлопцям, це простий дядько, який приносив нам вишень зі свого саду. Усі ми, об’єднавшись, можемо змінити ситуацію в країні. Головна сила України – не в потужності армії і бойової техніки, а в нашій єдності. Ми не повинні давати комусь право розділяти нас, і лише тоді ми будемо вільні та єдині.

* * *

Ми вирішили дізнатися більше про земляка від його товаришів по службі, тож за номером телефону, вказаним на прапорі, який Геннадій Леонідович подарував музею школи, ми зв’язалися з одним із воїнів. Спочатку чоловік неохоче розмовляв із нами, та коли ми детальніше розповіли про мету нашого дзвінка, його голос став теплішим, а стиль спілкування менш офіційним.

З його слів: «Особистість, як мозаїка, складається із вчинків, уподобань, висловів і поглядів. Що можна сказати у цьому відношенні про Геннадія? Спокійний і відкритий. А за цим спокоєм – сильний вольовий характер і оптимізм. З багатим внутрішнім і духовним світом – полюбляє спорт, книги, передивився, які тільки можливо, історичні та документальні фільми. Ми всією бригадою просто захоплювалися його вміннями розбиратися в сучасних інформаційних технологіях і навичками роботи в багатьох програмах та мобільних додатках. Він для нас назавжди залишиться нашим «продвинутим Батею».

За сумлінне виконання військового обов’язку, зразкову військову дисципліну, вагомий внесок в обороноздатність держави Геннадій Леонідович Давидов нагороджений Подякою та Знаком пошани Міністерства Оборони України. Копії нагородних документів та жовто-блакитний прапор, подарований Геннадієм Леонідовичем, зберігаються у музейній кімнаті школи.

Мир, незалежність та цілісність держави завойовують для нас учасники АТО – Справжні Герої сучасності. Про них варто знімати фільми, писати книжки та розповідати в школах. Ми повинні зробити все, щоб про них не забули. Тому щиро бажаємо всім нашим доблесним воїнам: «Повертайтеся живими!». Вони всі, без винятку, – Герої – непохитні та безсумнівні.

Матеріал підготовлено в межах реалізації проекту «Менторинговий курс інституційного розвитку локальних медіа Житомирської, Сумської та Чернігівської областей «ЗМІ нових громад», що здійснюється у партнерстві з ГО «Сумський прес-клуб» (Суми), ГО «Медіа-центр «Моє місто» (Чернігів) і ГО «Інститут Креативних Інновацій» за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні