Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Нещодавно одне з пустих підставських обійсть зазвучало дитячими голосами. Тут знайшла прихисток родина з Волновахи, яка рятувала дітей від війни. В’ячеслав Яковенко, Світлана Гергі та дві їхні доньки Настя і Аліса поселилися в будинку родичів, які надали їм таку можливість безоплатно. Нещодавно ми завітали до родини, щоб дізнатися, як вона облаштувалася на новому місці.
На просторому сільському подвір`ї зустрічає відразу вся сім’я, а також 3 собачки і 5 котиків. Залишити їх на Донеччині на вірну загибель родина не могла, тому пожертвувала багатьма речами, щоб знайти місце домашнім улюбленцям у невеликому автомобілі. Чотирирічна Настя відразу йде на контакт, розповідає, що приїхала здалеку, показує свої іграшки.
– В перші дні війни ми зрозуміли, що вдома, у Волновасі, стало небезпечно, оскільки з 25 лютого вже почало «гриміти», – розповідає Світлана. – Чоловік, навчений подіями 2014 року, швиденько облаштував підвал, щоб пересидіти. Та побувши кілька днів під обстрілами, відчули всі жахи війни. Постійна стрілянина, пусті полиці магазинів і аптек, непрацюючі банкомати. А в тебе троє дітей, двоє з яких ще зовсім маленькі. Кожного дня відчувала страх за чоловіка, який все ще ходив на роботу, щоб його ніде не накрило вибуховою хвилею чи не посікло осколками. Я не могла бути там де стріляє. Не спала ночами, бо як мама найбільше переживала за дітей. Тому говорила чоловіку: давай їхати будь-куди, навіть у маленьке село, лиш би не стріляли. Одного дня наважились. Посадили в багажник собак, дітей і котів – на заднє сидіння. З речей не взяли буквально нічого – лише документи і швейну машинку. Коли виїжджали – бачили, як танки в полі горіли. Спочатку поїхали до моєї мами в Костянтинівку. Побули кілька днів, але там місця небагато було плюс лінія фронту поряд. Тому коли отримали пропозицію чоловікових родичів їхати на Сумщину – погодились. Старша дочка, підліток, поїхала з бабусею в Польщу.
В Підставках родина поселилася в батьківському будинку чоловікового дядька Петра Івановича. Поряд живе ще один дядько – Петро Васильович. З першого дня родичі оточили родину увагою. Допомогли облаштуватися на новому місці, надали все необхідне на перший час – газову плиту, пральну машинку, електрочайник, інше.
Біля будинку є просторий двір, де діти можуть гуляти, колодязь у дворі, город. Будинок невеликий, та, за словами Світлани, в цьому плюс, його легко опалювати. Єдина проблема – протікає дах. Та Петро Васильович уже допоміг з придбанням деревини для крокв, залишилося купити шифер чи залізо.
Місцевий старостат також допоміг родині біженців із облаштуванням на новому місці – надав постільні, побутові приналежності, посуд, продукти. З оформленням статусу внутрішньо переміщених осіб ніяких проблем не було – в старостаті швидко підготували й видали потрібні документи. Сім`я отримала гуманітарну допомогу й із відділу соціального захисту Синівської сільської ради – крупи, санітарно-гігієнічні, миючі засоби, одяг, матраси, коляску. Допомагають сусіди – овочами, консервацією, дали в користування мультиварку, килим. Люди забезпечили родину й посадковою картоплею.
– Якщо чесно, то ми не розраховували на таку кількість допомоги, – говорить Світлана. – Ми вдячні й старості, всім іншим службам громади, яким небайдужі наші проблеми. Наприклад, місцеві газовики відновили газопостачання за мінімальні кошти. Першочергове завдання – перекрити дах. З усім іншим справимось. Зробимо якийсь невеличкий ремонт. У мого чоловіка золоті руки, все робить сам.
У Волновасі родина залишила комфортне налагоджене життя. У Вячеслава була стабільна робота – він працював енергетиком. Мали великий будинок, з усіма зручностями, гарним ремонтом, сучасними меблями, побутовою технікою. У 2014 році їхнє рідне місто не дуже постраждало. Тому багато жителів сподівалися, що й цього разу найстрашніше омине. Та вже з перших днів цієї війни сусіди поступово виїжджали.
– Всього за кілька тижнів війни місто практично було стерте з лиця землі, – журяться Світлана й В’ячеслав. – Воно тепер під окупацією. Більшість шкіл, дитсадків, інших об`єктів інфраструктури зруйновані. Немає води, світла, газу. У Волновасі залишилося трохи людей, але це не життя, а виживання. Там залишилися наші родичі, не поїхали, бо мають велике господарство. Але як вони будуть далі жити? Одиниці волновахців працюють на критичних об`єктах, але в них мізерні зарплати. Якусь гуманітарку роздають, за нею треба годинами в чергах стояти. Одну школу на все місто «зібрали» – навчання на російській мові. Тобто нормальне життя там у найближчий час навряд чи відновиться. Щодо нашого будинку, то знаємо, що від вибухової хвилі в ньому повилітали вікна, побували в нас і мародери.
Світлана наразі в декретній відпустці. Раніше працювала у відділенні пенсійного фонду. Зараз має плани зайнятися чимось своїм. Вона гарно шиє, тому, можливо, це буде діяльність із надання швейних послуг.
– Шиття – моє хобі і спосіб підробітку, – пояснює жінка. – Спочатку я шила ковдри, подушки, постільну білизну для своєї родини. Далі почала шити ці речі й для інших людей. Можливо, трохи «розгребемося» з господарством, городом, і буду шити. В мене це виходить. Дивлюся Ютуб, вчуся, беру ідеї. Захоплююся лоскутним шиттям. Зі старих речей створюю нові, оригінальні. І це допомагає відволіктися від проблем, від жахів війни.
Світлана зауважує, що її родина задоволена наданими умовами, нехай і сільськими, адже це набагато краще, ніж у підвалі.
– Хоча я знаю людей, які приїжджають в село й «перебирають». А для нас було головне – хай це буде проста хатка, але наша. Щоб ми не відчували, що для когось ми тягар, комусь заважаємо, – говорить співрозмовниця.
Родина потроху обживається на новому місці. Наводять порядок у дворі, планують зробити паркан, провели інтернет. В майбутньому є плани пробити скважину, облаштувати ванну, туалет у будинку.
За словами Світлани, в рідному місті вона займалася громадською діяльністю. Організовувала збір допомоги дітям із малозабезпечених сімей: давала оголошення в соцмережах, з чоловіком їздили по місту і збирали речі, передавали в родини.
– Напередодні 1 вересня разом із представниками ювенальної поліції ми збирали таку допомогу прямо на міській площі, – розповідає жінка. – Люди охоче приносили одяг, канцелярські приналежності. Я була ініціаторкою проведення різних суботників. Одного разу навіть добилася, щоб відновили аварійні сходи на Укрпошті… А зараз опинилась в ситуації, коли сама потребую допомоги. Це важко усвідомити й прийняти, адже ми завжди надіялися лише на себе. Працювали, економили. І раптом залишилися ні з чим… Та світ круглий, і ось вже ми зустріли багато людей, які готові допомагати нам.
І на новому місці Світлана планує продовжувати доброчинну діяльність. Для початку хоча б віддати частину вирощеного урожаю нужденним чи людям похилого віку.
– Діти не повинні бачити війну, не мають жити в холоді і голоді, – вважає вона. – Що можна дати дітям на окупованих територіях або там, де йдуть бойові дії? Вважаю, що ми зробили правильно, переїхавши в мирний регіон. Навіть якщо станеться чудо і у Волновасі перестануть стріляти, повернеться українська влада, я не хочу туди повертатися. Скільки в землі залишилося боєприпасів, скільки всього зруйновано… Боляче так говорити, але місто вмерло. Життя покаже, як буде далі, але поки що на невизначений період нашою домівкою стала привітна Синівська громада.
