СЕРГІЙ ТІЦЬКИЙ: «МОЄ ПОКЛИКАННЯ – ЗАХИЩАТИ УКРАЇНУ»

Сергій МІНЯЙЛО

Дитинство та юність бойового офіцера Сергія Анатолійовича Тіцького проходили у мене на очах. Наші двори розділяє лише невеликий обніжок, який тонкою стежкою тягнеться до Марюхівського ставка. Але для дітей тоді обніжків не існувало, і вони всі гуртом проводили свій вільний час то у нас на подвір’ї, то в Тіцьких. Грали часто й у війну, не знаючи, що справжня війна пізніше стане для Сергія серйозним випробуванням його долі…

Після закінчення у 2001 році Беївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Сергій Тіцький вступив до Сумського державного університету на спеціальність «Прикладна механіка. Гідравлічні машини та гідроавтоматика». Випускники за даною спеціальністю стають інженерами на заводах, де використовуються такі машини. Але провчившись там один рік, юнак зрозумів, що це не його.

– Пам’ять про моїх дідів-фронтовиків, патріотично-виховна робота моїх батьків Анатолія Миколайовича та Валентини Миколаївни Тіцьких, а також військова підготовка в Беївській школі, де я навчався, зробили свою справу: я зрозумів, що моє покликання – захищати Україну. Тому й вирішив стати військовим, – розповів мені під час нашої зустрічі Сергій Анатолійович.

І юнак у 18 років робить, мабуть, один із своїх перших чоловічих вчинків – залишає навчання на інженера і вступає до Військового двічі орденів Червоного Прапора інституту ракетних військ і артилерії імені Богдана Хмельницького на спеціальність «Бойове застосування та управління діями підрозділів (частин, з’єднань) Сухопутних військ».

Чотири роки і чотири місяці навчання минули швидко, військову науку опановував залюбки і багато чого навчився в стінах цього закладу. Потім служив у 107-му Реактивному артилерійському полку м. Кременчук Полтавської області та м. Одеса на посадах командира взводу та командира батареї (артилерійська батарея відповідає роті в піхотних військах).

А потім в Україну прийшла війна… Із 2014 року капітан Тіцький зі своїм підрозділом бере участь в бойових діях поблизу Донецького аеропорту та міста Дебальцеве Донецької області, знищуючи із самохідних гармат 2С7 «Піон» незаконні збройні формування ворога на окупованих територіях України. Під час перших боїв дивізіон (відповідає батальйону в піхотних військах), в якому воював Сергій Анатолійович, декілька разів із гармат обстрілювали російські найманці. З нашої сторони були поранені і вбиті українські воїни. Тому основне своє завдання він, як командир батареї, вбачав у виконанні поставленого завдання і збереженні життя своїх підлеглих солдатів та офіцерів.

Через чотири місяці перебування в районі АТО Сергія Тіцького підвищують у посаді і він стає начальником штабу самохідно-артилерійського дивізіону та отримує звання майора Збройних сил України.

– У нас зовсім не було ніякого приміщення штабу, – розповідав мені Сергій Анатолійович. – Усі старші офіцери мали командирські броньовані машини управління (комплекс 1В12М) , які разом із самохідними гарматами виїжджали на вогневі позиції для виконання бойових завдань. Я, як начальник штабу, передавав командирам батарей дані для стрільби: приціл, рівень і доворот, а також визначав кількість гармат, які в умовах проведення АТО потрібно було використати для знищення ворожих цілей. В основному використовували 8 самохідних гармат 2С7 «Піон». Відстань від цих гармат до ворожих цілей завжди становила близько 10 км. Ймовірність попадання в ціль з такої відстані  (при правильній наводці) була 100 відсотків. Кожна з гармат виконувала по 3 постріли за 4 хвилини. На виконання всього бойового завдання йшло не більше 10 хвилин часу.

Далі нас засікали російські безпілотними та інші засоби ворожої розвідки і передавали цю інформацію своєму командуванню. У нас було 2-3 хвилини, щоб разом з технікою покинути ці бойові позиції. А через 5-10 хвилин сюди вже летіли російські снаряди з таких же самохідних гармат, як і наші, але тут уже нікого не було.

Сергій Анатолійович якось сказав, що за час перебування його на посаді начальника штабу дивізіону в районі АТО, в цьому підрозділі не загинув жоден наш військовослужбовець. Без сумнівів, багато українських матерів будуть за це вдячні і йому, і командиру цього дивізіону з позивним «Кедир».  У липні 2017 року, там же, в районі АТО, майора Тіцького вже самого призначають на посаду командира самохідно-артилерійського дивізіону. А через рік, у липні 2018-го, на Донбасі він отримує звання підполковника Збройних сил України.

У листопаді 2018 року, після більш ніж 4-х річного перебування на фронті, підполковника Тіцького з його підрозділом виводять із району бойових дій і дають невеликий перепочинок. А в листопаді 2019-го – знову в АТО.

– Така вона – доля офіцера Збройних сил, – розповідав мені якось по-сусідськи його батько Анатолій Миколайович Тіцький. – Ніхто не заставляв його бути військовим. Сам обрав собі таку професію, а тепер лише з гідністю виконує свій обов’язок.

Щорічно учасників бойових дій, підтягнутих, вольових, з бойовими нагородами, таких як Сергій Анатолійович, запрошують для участі в головному військовому параді нашої держави, що проходить у Києві на Хрещатику. Тричі Сергій брав участь у такому заході. Останній військовий парад з його участю пройшов у серпні цього року до 30-річчя Незалежності України. Цей парад показав міць наших Збройних сил.

У червні 2020 року підполковника Тіцького знову виводять з району бойових дій. Тепер уже з іншою метою. Він вступає до Національного університету оборони України імені Івана Черняховського (до 2008 року Національна академія оборони України), де навчається і в даний час, підвищуючи свій професійний рівень.

Для Сергія Анатолійовича уже, мабуть, звично стало, що він майже ніколи не буває вдома, де його чекає кохана дружина Вікторія та діти: син Артем та донька Арінка. З дружиною познайомилися ще в шкільні роки, у Семенівці на дискотеці, створили щасливу сім’ю. Вікторія Анатоліївна – військовий фінансист 43-ї окремої артилерійської бригади ім. Тараса Трясила. Як і чоловік, все своє свідоме життя віддала службі в армії. Тож 6 грудня – День Збройних сил України, це їхнє сімейне професійне свято.

Іноді діти в неї запитують: «Чому батька так довго немає вдома?». Вона відповідає: «Він на війні. Захищає нас від ворогів, від тих непроханих гостей, які лізуть у нашу державу – в наш спільний дім, зі своїми правилами, зі своїми порядками, а наш батько і такі, як він, не дають їм це зробити».

Як зазначив колись Тарас Шевченко, «У своїй хаті – своя сила і правда, і воля», тож маємо обов’язково шанувати тих, чий святий обов’язок – захищати Україну, боронити свою правду – своєю силою і своєю волею.

Матеріал підготовлено в межах реалізації проекту Асоціації професійних журналістів та рекламістів Житомирщини «Менторинговий курс інституційного розвитку локальних медіа Житомирської, Сумської та Чернігівської областей «ЗМІ нових громад», що здійснюється у партнерстві з ГО «Сумський прес-клуб» (Суми), ГО «Медіа-центр «Моє місто» (Чернігів) і ГО «Інститут Креативних Інновацій» за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні