Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Нещодавно почула думку, що Другу світову війну виграли звичайні мужики «від молота й сохи». Саме вони, а не генерали в погонах, першими безстрашно віддавали свої життя в бою з ворогом. Спілкуючись із героєм чергового матеріалу, подумалося, що й у нинішній кровопролитній війні вклад у майбутню перемогу вносять у першу чергу прості українські чоловіки різного віку й роду занять. Серед них – мешканець Липової Долини Євгеній Михайлович Фесенко, який у квітні 2022 року добровільно зголосився на захист Батьківщини від рашистської агресії.
Пішов на війну добровольцем
Євгеній Фесенко народився в Панасівці. Так склалося, що він встиг повчитися в трьох школах – Панасівській, Липоводолинській і Берестівській. Закінчив Роменський сільськогосподарський технікум, отримав фах механіка. Пізніше відслужив строкову службу в ЗСУ, працював на різних посадах в районному відділі статистики, службі охорони, на СТО, у відділі освіти. З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну чоловік не міг спокійно відсиджуватися вдома, коли ворог атакував мирні міста і села.
– Остаточно вирішив приєднатися до лав ЗСУ після того, як побачив наслідки звірств рашистів у Бучі, – зауважує Євгеній. – Скільки загинуло мирних людей, дітей… Подумалося, що для того, щоб до нашого району, громади, селища ворог не дійшов, я маю йти захищати Україну.
До військкомату Женя звернувся в квітні минулого року. Швидко пройшов медкомісію, і вже за кілька днів був у Києві. Близько місяця у складі резервної бригади проходив військовий вишкіл разом із земляками Олександром Коренєвим, Віталієм Стрільцем, Олександром Чайкою, Олексієм Федчуном. Пізніше був зарахований до складу 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького, що базується у місті Звягель (донедавна Новгород-Волинський) Житомирської області на посаду стрільця. Ця бригада саме прибула на ротацію з-під Нью-Йорка (Донеччина). Протягом місяця військові стояли в Іванкові, що на Київщині, а далі їх перекинули під Харків. Велика Комишуваха, Мала Комишуваха, Барвінкове, Ізюм… Євгеній разом із побратимами брали участь у визволенні Харківщини, бачили, з якою радістю їх зустрічали місцеві жителі після жахів окупації.
– Люди прибігали, обіймали нас, намагалися чимось пригостити, – пригадує співрозмовник. – Там не було зв’язку, то приходили дзвонити, бо у нас був старлінк. Розповідали, що особливо звірствували під час окупації буряти, що регулярні російські частини були трохи лояльніші до населення. Тиждень в Ізюмі після визволення для нас був як короткий перепочинок.
Наприкінці грудня бригаду Євгенія Фесенка в рамках ротації перекинули в Зайцеве Бахмутського району. Там бійці обороняли позиції, вели окопні бої. Пізніше бригаду вивели в Калинівку (Миколаївська область) на доукомплектування. А в лютому захисників знову перекинули в район смт Красна гора (між Соледаром і Бахмутом). Там вже велися так звані «сільські» бої. Це коли битва йде за володіння окремим населеним пунктом, а військові тримають позиції «по хатах». Позиції займають «по вулицях»: тут – наші, там – рашисти. Інфраструктура цих населених пунктів практично знищена.
Саме під час одного з таких боїв помічник гранатометника Євгеній Фесенко отримав бойове травмування. Деякий час лікувався в госпіталях Краматорська і Добропілля, після чого отримав дозвіл на короткочасну реабілітацію. А далі – знову назад, до хлопців…
«Війна – це нелегка справа, та з часом втягуєшся»
– Коли ти йшов на війну, чи такою її представляв, чи пішов би добровольцем зараз, знаючи, як усе це насправді? – запитую в співрозмовника з позивним «Фес».
– Думаю, що пішов би, – – відповідає Євгеній. – Тут не факт піти, скоріше б завершити. Так, війна – це нелегко, та з часом втягуєшся, йдеш у бій на якомусь адреналіні. Кілька днів тому був присутній на похованні загиблого земляка, то це було перенести навіть важче, ніж бойові зіткнення з рашистами. Я вдячний долі, що в моєму підрозділі чудові хлопці, надійні побратими. Більшість із них потрапили на війну як і я, з мирного життя. По віку в основному 30-40-річні. Командир наш, хоч і молодий, всього 23 роки, але толковий. Звичайно, всі люди різні, тому й переносять війну неоднаково. Є чутливі, психологічно не можуть витримувати постійну напругу. Але доводиться миритися, якось допомагати…
Наразі, каже Євгеній, на Бахмутському напрямку українські підрозділи в основному воюють із «вагнерівцями».
– Бачив їх на відстані витягнутої руки. Це якісь нелюди, там путніх немає. Їх стріляєш, а вони все лізуть і лізуть. Якби нам більше зброї, ми б їх швидше вибили з нашої землі. Поки що того нового, що направляється до нас із-за кордону, ми ще не бачили. Фронт – тисячі кілометрів, тому кілька десятків нових «леопардів» – це крапля в морі… Артилерія намагається нас підтримувати, але за статистикою на їхні десять пострілів наших лише два. Буває, рашисти цілодобово «сиплять», ми з хлопцями сміємося – хоч би вони на обід ходили… Для перемоги нам потрібно більше снарядів і бойової техніки.
Цікавлюся в Жені особливостями матеріально-технічного забезпечення захисників, харчування.
– На війні немовби все є, – відповідає він. – Та під час боїв, коли доводиться залишати позиції, інколи навіть вбитих побратимів немає можливості забрати, не те що речі. Тому губляться рації, тепловізори, залишається обмундирування, рюкзаки. Це все держава не може поповнити моментально, є своя бюрократична процедура списання. Тому часто саме допомога волонтерів стає дуже в нагоді – обмундирування, продукти харчування, військове спорядження тощо. Хоча коли ти на бойових позиціях, то їсти там особливо й не хочеться, хоч би води попити. В той же час у місці базування підрозділу нас добре годують.
Перебуваючи тривалий час на території Донбасу, Євгеній не міг не помітити такого нюансу: цивільні, що до останнього залишаються в зоні бойових дій, як правило, ждуть приходу «руського міра».
– У Параскіївці не раз було, що приходять місцеві на спостережний пункт, заявляють про бажання виїхати, – каже військовий. – Після таких візитів, як правило, починаються прильоти. Коли я вже лежав у госпіталі, хлопці розповідали про випадок, коли особи ромської національності завели кацапів на наші позиції, були «двохсоті». Тих ромів забрали в СБУ… Зрадників серед цивільних дуже багато. В основному ідейні, багато залишається людей і з кримінальним минулим. Проукраїнське населення повиїжджало, адже розуміє, що нормального життя там в найближчому майбутньому не буде.
Не можу не задати питання безпосередньому учаснику боїв під Бахмутом про наші втрати.
– Втрати ми будемо переживати, як закінчиться війна, зараз просто немає на це часу й сил, – каже Євгеній. – Звичайно, дуже важко втрачати досвідчених бійців, товаришів. Правду кажуть, що гинуть найкращі… Під час бою чим колектив злагодженіший, тим менше втрат, але вони все одно є. Тільки пройшли злагодження, тільки звикли один до одного… З моєї роти «старих» з літа залишилося небагато, є вбиті, поранені. Та на війні не буває без втрат.
За цей рік служби Женя переживав різні моменти. Найприємніші – коли зустрічав на дорогах війни земляків.
– Одного разу, коли наші волонтери привезли допомогу, пересікся з Віталієм Стрільцем із Берестівки, – пригадує співрозмовник. – Яка це була зустріч… У Краматорську бачився з Женею Шейком із Панасівки. В моєму підрозділі – мало хлопців із Сумщини, в основному житомирські, київські. Навіть короткочасні зустрічі з земляками додають сил і позитиву на подальшу боротьбу з рашистами. Звичайно, були й страшні моменти, коли здавалося, що «все». Саме тоді поспіхом стирав фотографії з телефона, щоб вони, в разі чого, не потрапили у ворожі руки. Одного разу нас дуже «крили» рашисти. На оборонному пункті повилітали двері, вікна. То ми стали за грубкою (навіть коли будинок розлітається на шматки, то вона, як правило, залишається). Після прильоту були в сажі з ніг до голови (усміхається)… Як будеш лишній раз нервувати, сама розумієш, краще точно не буде. Потрібно якось відсторонятися, немовби просто виконуєш свою роботу.
Зовсім скоро Євгеній вирушає назад до побратимів. «Розслабився, доведеться втягуватися», – каже співрозмовник. Добре, що вдома його завжди чекає надійний тил: дружина Валя, яка дізнавшись про рішення чоловіка йти на війну, навіть не відмовляла, бо «треба – значить треба», та діти – Женя, Еля і Максим. Євгеній Фесенко відзначає, що це завжди додає впевненості й душевного спокою навіть у найважчі моменти.
