Липова Долина.NEWS Липова Долина 
ЇХ ЗАЛИШИЛОСЯ ТІЛЬКИ СЕМЕРО
Трагічна сторінка історії – Друга світова війна 1939-1945 років. Своїм чорним крилом вона накрила і нашу державу. Мільйони синів і дочок багатостраждальної неньки-України, взявши до рук зброю, пішли боронити рідну землю. В їх числі й жителі Липоводолинщини. Як свідчать матеріали Книги Пам’яті України, понад 8 тисяч наших земляків воювали в діючій армії. За роки війни район втратив 5596 своїх жителів. З фронту не повернулися 5288 воїнів, з яких 1796 загинули в боях, 327 – померли від ран, 3070 – пропали безвісти, 95 – померли в полоні. Загинуло 130 партизанів і підпільників, з них 15 у боях, 115 – замучені й розстріляні. Жертвами війни стали 178 мирних жителів. В районі не було жодного села, з якого не були б відправлені люди на роботи в Німеччину. В Книзі Скорботи України записано: «По 230-250 чоловік відправлено із сіл Капустинці й Подільки, по 180-190 – з Липової Долини, Кімлички, Берестівки, Колядинця, а всього з району – 3565 чоловік (1687 із Липоводолинського і 1878 із Синівського районів).
Друга світова залишила слід майже в кожній родині. Але з роками цей слід починає все більше зберігатися лише в пам’яті нащадків учасників тих жахливих подій. Сьогодні живих свідків війни залишилися одиниці. В нашому районі їх зараз проживає лише семеро. За статусом – це учасники бойових дій та інваліди Другої світової . В кожного з них – своя доля, відмічена війною. Про них сьогоднішні наші розповіді.
НАЙСТАРШОМУ ВЕТЕРАНУ ВІЙНИ СКОРО ВИПОВНИТЬСЯ 100 РОКІВ
Коли почалася Друга світова війна, Василь Макарович Кухар проходив службу в армії. «Після закінчення Харківського радіотехнічного технікуму я служив на далекому Сході», – так розповідав фронтовик у 2009 році, коли напередодні 65-річчя Перемоги на Липоводолинщині проводилася акція «Спогад ветерана», під час якої старшокласники зустрічалися з ветеранами й записували їх спогади. Пізніше всі ці записи були опубліковані в районній газеті «Наш край» і таким чином увіковічені в історії. Василь Макарович розповів, що в липні 1941 року його послали вчитися на курсах телеграфістів. Через рік після цього він потрапив на фронт. Служив радистом у роті топографічної розвідки 215-ї танкової бригади. Перше бойове хрещення одержав у бою за місто Воронеж. Під час однієї з атак був тяжко поранений. Лікувався в польовому госпіталі, ледь не ампутували ногу.
Після лікування хоч і мав можливість повернутися додому, та залишився в армії. Брав участь у боях за Харків, у битві під Сталінградом був поранений вдруге. Одужавши, воював уже в складі артилерійської бригади. А день Перемоги зустрів на Далекому Сході. Брав участь у війні з Японією. Додому повернувся восени 1946 року інвалідом.
В.М.Кухар нагороджений орденами «За мужність» та «Великої Вітчизняної війни», одинадцятьма медалями, серед яких – «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні», «За перемогу над Японією».
Після війни й до виходу на заслужений відпочинок Василь Макарович працював у рідному селі Синівка кіномеханіком.
Минулого літа в його 99-й день народження ми зустрічалися з ветераном. Він тримався стійко, пригадував окремі епізоди війни. На прощання провів із будинку на подвір’я і висловив тверде переконання, що прийматиме вітання в свій 100-літній ювілей 24 липня 2020 року.
10 РОКІВ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ ВІЙНОЮ
Олексій Маркович Бельмас зустрів страшну звістку про початок війни 14-річним хлопцем у Липовій Долині. На фронт, зрозуміло, таких не брали, та чи не з перших днів війна вже зайшла в його долю не по-дитячому важкими випробуваннями. Разом із старшими односельчанами вирушили евакуювати худобу, щоб не дісталася ворогові. З військами, які відступали, почали рухатися з Липової Долини і дійшли аж до міста Воронеж. Але там потрапили під вороже бомбардування. Загинуло багато людей і худоби. Живими залишилися тільки юний Олексій Бельмас та керівник евакуації Петро Петрович Глупак. З ним на парі коней, що вижили, вирішили повертатися додому. Втім не судилося це зробити. Петро Петрович потрапив у руки окупантів… Хлопець вирушив у нелегку дорогу сам. Чого тільки не довелося пережити. Голод і холод дошкуляли на всьому шляху. Та світ не без добрих людей. Хтось допоміг харчами, хтось прихистив у лиху годину. Добрався додому ледь живий. Місяць потім був у лікарні.
На фронт Олексія Марковича забрали 21 червня 1944 року. Потрапив у зенітний артполк. Звільняв Латвію, Польщу. Тут зустрів День Перемоги. Але війна для нього на цьому не завершилася. Продовжував службу в армії аж до 1951 року.
Після повернення додому влаштувався працювати слюсарем на місцевому молокозаводі, де пропрацював 48 років.
Олексій Маркович Бельмас має багато нагород, у числі яких – ордени Вітчизняної війни і Трудової Слави, медаль «За перемогу над Німеччиною».
ВИЗВОЛЯВ КРАЇНИ СХІДНОЇ ЄВРОПИ
Зараз Григорію Митрофановичу Курочці – 93-й рік. Він народився в Липовій Долині 16 липня 1927 року. Встиг закінчити семирічку. Потім почалася війна, селище було окуповане. Разом із дорослими довелося пережити всі ті жахіття. Але ще більші чекали попереду. У жовтні 1944 року юнака призвали в діючу армію. Потрапив на Південно-Західний фронт у війська протиповітряної оборони. Довелося визволяти країни Східної Європи: Угорщину, Чехословаччину.
З сумом і болем згадував ветеран про війну: «Нас, молодих, «зелених» і необстріляних, вишикували перед командирами різних військових частин і відбирали для служби в різних родах військ. Я попав у підрозділ протиповітряної оборони. Коли прибули на місце дислокації військової частини, то побачили, що практично все було сховане під землею – вся техніка, обладнання. При тривозі все діставалося з-під землі. Я був заряджаючим зенітної установки. Назавжди запам’ятав той день, коли ми збили перший літак. Пам’ятаю своїх бойових побратимів. Скільком їм не довелося повернутися до рідного дому…».
Для Г.М.Курочки війна не закінчилася 9 травня 1945 року. Багатьох молодих бійців тоді залишали для подальшої служби. Тож повернувся він додому після демобілізації аж у квітні 1951 року. Спочатку працював у ремонтно-технічній станції, потім у місцевому колгоспі.
Григорій Митрофанович нагороджений медаллю «За взяття Берліна», багатьма ювілейними медалями.
ЗА ДРУЖНЮ ДОПОМОГУ АРМІЇ КИТАЮ
Іван Миколайович Шутько народився в Липовій Долині 23 квітня 1929 року. Почалася війна. Хоч був ще дитиною, та не міг спокійно сидіти за спиною старших. Пригадує, що в той час районне керівництво пішло в підпілля, а він, хлопець із рішучим характером, став зв’язковим. Три рази попадався німцям, але, як говорить, викручувався. Зламав дві німецькі машини. Коли в 1943 році наші воїни звільнили Липову Долину, підлітка навіть узяли стрілком винищувального батальйону, що був при міліції.
Втім, фронт відкотився далі, а хлопцю довелося залишатися вдома – малий ще воювати. Тож пішов працювати. Вже в 1944 році трудився в МТС. Пізніше в Кролевецькому технікумі механізації здав екстерном екзамени за три курси, здобувши три професії.
У країні вже був мир, юнак не міг і подумати, що йому доведеться ще побувати на війні. Але доля розпорядилася по своєму. В 1950 році Івана Миколайовича призвали на службу в армію і направили у школу автомеханіків у місто Красноярськ. У 1951 році потрапив на Далекий Схід в авіароту під керівництвом знаменитого льотчика, тричі Героя Радянського Союзу Івана Кожедуба. Був там автомеханіком. Не раз доводилося ремонтувати службовий автомобіль Кожедуба.
Та Далекий Схід запам’ятався не тільки цим. Невдовзі після прибуття сюди на службу опинився Іван Шутько ще з декількома військовослужбовцями на території Китаю, на той час братньої Радянському Союзу країни. Як згадує ветеран в одній із публікацій в обласній газеті, аеродром, де він служив, мав величезне стратегічне значення, тому перебував під потрійним секретним грифом. Наскільки важливого значення надавалося цьому військовому підрозділу, досить одного факту – сам Іван Шутько перестав бути Іваном Шутьком , а одержав порядковий номер тринадцять і прізвище Ван Ю Лі, – так писала газета. Там була війна. Два з половиною роки, мов на справжнісінькій передовій. Бували дні, коли аеродром зазнавав по кілька десятків бомбардувань. Мав наш земляк і важкі поранення…
За службу в Китаї Іван Миколайович отримав Почесну грамоту, підписану особисто головою КНР Мао Цзедуном: «за надану дружню допомогу радянських спеціалістів в організації спеціальних військ Народної визвольної армії Китаю». До грамоти додавався подарунковий набір, де були шкарпетки, наволочка, рушник, чашка, піала.
Після смерті Сталіна радянських фахівців швиденько вивезли з Китаю. Іван Шутько ще деякий час служив на Далекому Сході, потім працював на «Південмаші», а в 1965 році повернувся в Липову Долину, працював у райпобуткомбінаті майстром з ремонту складної побутової техніки.
В МИРНИЙ ЧАС, ЯК НА ФРОНТІ
Іван Прокопович Сошенко із Капустинець має статус учасника бойових дій. Друга світова війна залишила слід у його біографії таким чином. Після школи хлопець вивчився на механізатора. Почав працювати в колгоспі. Настав час виконувати обов’язок перед Батьківщиною – одержав повістку в армію. Це був початок 60-х років минулого століття. Потрапив у десантні війська. Частина знаходилася в Псковській області Росії. З перших днів служби послали навчатися на сапери. Після цього так і був три роки із металошукачем та саперною лопаткою в руках.
Іван Прокопович розповідає, що на той час, хоч і минуло майже двадцять років після закінчення війни, в тому краї були місця, де після визволення від окупантів, як кажуть, не ступала нога людини. Тому сапери часто натикалися серед лісів і боліт не тільки на зброю, а й на людські останки. Бувало, що натрапляли на цілі бліндажі зі зброєю, навіть новими гвинтівками, автоматами в не розпакованих ящиках…
Пізніше держава оцінила таку складну армійську службу. У 2009 році Іван Прокопович з багатьма іншими земляками з району, які несли подібну службу, оформили документи і отримали статус учасників бойових дій.
Після служби в армії Іван Сошенко працював трактористом у рідному селі. Зараз йому 77-й рік.
ВІДМІТКА ФРОНТОВОГО ДИТИНСТВА
В числі жителів району зі статусом інваліда війни – Василь Іванович Клунник. Він народився 4 квітня 1929 року. Був підлітком, коли Липоводолинщина переживала роки окупації. Потерпали тоді від загарбників не тільки дорослі, а й діти. Всім доводилося важко працювати на новий режим. Недоїдали, недосипали…
Та все те б минулося без особливого сліду, якби не прикрий випадок. Дитяча цікавість і необережність в умовах, коли скрізь повно зброї, привела до трагічного наслідку. Та відмітка фронтового дитинства залишилася з Василем Івановичем на все життя.
ДОЛЮ ВИЗНАЧИЛА ВІЙНА
Серед тисяч жителів нашого району, насильно вивезених на роботи в Німеччину, була Василина Трохимівна Грицик. Вона працювала в Харкові на цегельному заводі, звідки й забрали її в 1943 році на примусові роботи. В 1945 році після визволення американською армією жінка повернулася додому, але вже не сама, а з крихітною дівчинкою на руках. 18 січня 1944 року в німецькому місті Гота в неї народилася донечка Тетянка.
Сьогодні ветеран зі статусом учасника бойових дій Тетяна Павлівна Солодка перебуває на заслуженому відпочинку і проживає в Русанівці. Її трудовий стаж розпочався в цьому селі дуже рано – в 15 років дівчина пішла працювати на свиноферму. Пізніше трудилася в ланці, потім дояркою в місцевому колгоспі аж до виходу на пенсію.
Вдома також вистачало турбот. Разом із чоловіком Миколою Тимофійовичем Солодким тримали чимале господарство, обробляли город, доглядали худобу. Виростили двох доньок і сина.
Доглянула Тетяна Павлівна до останньої хвилини життя свою маму, яка проживала разом із нею.
Так і пробігає її життя – день за днем, рік за роком. Щаслива бабуся та прабабуся в своїх онуках та правнуках. На всі свята з’їжджається велика родина до батьківського двору, шанують маму й тата, все життя яких пройшло в роботі, – так завершує розповідь про ветерана в.о. старости Русанівського старостинського округу Наталія Курило.
