Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Сергій МІНЯЙЛО
Наразі в Збройних силах України несуть службу понад 67 тисяч жінок. Про це в одному з недавніх інтерв’ю розповіла заступниця міністра оборони Наталія Калмикова. За словами посадовиці, кількість жінок в армії почала зростати ще з 2014 року, а після повномасштабного вторгнення російської федерації динаміка значно прискорилася.
Наша землячка Інна Власюк має десятирічний досвід участі у російсько-українській війні. Вона мріяла стати військовою з дитинства, і з часом втілила цю мрію в життя. А коли в Україну прийшла війна, не задумуючись, змінила свій цивільний одяг на форму Військово-Морських Сил України та зі зброєю в руках стала на захист держави.
Інна Панченко народилася і виросла в Беєвому. Школу закінчила зі срібною медаллю, завжди любила порядок, пунктуальність, дисципліну.
Її мрія стати військовою збулась відразу після закінчення Харківського торговельно-економічного коледжу. Самостійно ознайомившись зі всіма нюансами щодо служби жінок в українській армії, в 2013 році Інна поїхала до Лебединського військкомату і попросила підібрати їй вакансію в Збройних силах України. Отримала пропозицію зайняти посаду зв’язківця берегової охорони Військово-Морських Сил України в Криму. Дівчина погодилася. У військовій частині берегової охорони поблизу м. Ялта в урочистій обстановці прийняла присягу на вірність українському народу.
Основне завдання берегової охорони – захист морських портів, українських кораблів і катерів, важливих ділянок морського узбережжя та моря від нападу морських десантів ворога. Спостережний опорний пункт, де матрос Інна Панченко проходила військову службу, знаходився високо в горах на вершині гори Ай-Петрі. Звідси Чорне море було видно, як на долоні, що не дозволяло ворожим військовим кораблям і катерам непомітно наближатися до українських морських кордонів. Інна за допомогою сучасних засобів спостереження на дорученій їй ділянці моря виявляла ці кораблі та катери, визначала їх координати і передавала цю інформацію своєму командуванню для прийняття подальших рішень. Також встановлювала зв’язок між військовими підрозділами на відповідних радіотелефонних частотах.
2014 рік… Євромайдан сколихнув усю Україну і світ. Росія почала проявляти відкриту агресію щодо України. В Криму з’явилися «зелені чоловічки». У частині, де служила Інна Панченко, всі чекали активних дій і ходили зі зброєю в повній бойовій готовності. Але команди відкривати вогонь по окупантах не було.
До того ж командир її частини, капітан другого рангу Віктор Дронник виявився зрадником. 2 березня 2014 року він особисто відкрив ворота російським оккупантам, і ті безперешкодно потрапили на територію військового підрозділу. Почалося вербування українських військовослужбовців до російської армії. Всім обіцяли суттєве підвищення заробітної плати, безкоштовне навчання, кар’єрне зростання…
— Мені було огидно дивитися, як окремі здорові, фізично розвинені чоловіки переходили на бік ворога, – розповідала пізніше Інна. — Це була подвійна зрада: вони одночасно послаблювали українську армію і посилювали армію окупантів.
Коли російські офіцери запитали про її рішення, військовослужбовиця відповіла:
— Я давала присягу народу України і буду вірною йому й надалі.
Почувши ці слова, до неї підійшов заступник командира частини Олександр Задорожний і запропонував продовжити службу на материковій території. Того ж дня пізно ввечері вони виїхали з Криму до м. Очаків Миколаївської області.
Очаків – невеличке містечко на півдні України. Тут Інна Панченко познайомилась із майбутнім чоловіком Ігорем Власюком, теж військовим, тут народила сина, пізніше здобула вищу освіту.
Маючи звання старшого матроса, обіймала посаду старшого радіометриста берегової охорони ВМФ України аж до моменту повномасштабного вторгнення російської федерації.
23 лютого 2022 року близько 23-ї години над українським кордоном поблизу Очакова з’явилися російські військові гелікоптери, а через півтори години сюди підійшли і їхні бойові кораблі та катери. Тоді ж увесь особовий склад частини берегової охорони, де служила Інна (уже Власюк), був піднятий по тривозі.
Близько 6-ї години ранку 24 лютого розпочалися масовані обстріли військових об’єктів та об’єктів цивільної інфраструктури Очакова. У відповідь підрозділи української берегової охорони наявними на той час оборонними ресурсами знищили декілька одиниць російських катерів і кораблів, не допустили висадки морського десанту окупантів у місто, хоча посилені обстріли Очакова майже з усіх видів зброї проводилися рашистами декілька днів і періодично продовжуються й до цього часу.
А потім відбувся бій, про який Інна розповідати багато не може, аби ворог не використав інформацію для координації подальших дій. Одним словом, військовослужбовиця Інна Власюк, виявивши в цьому бою свою сміливість і героїзм та, отримавши численні поранення, була відправлена до військового госпіталю на лікування.
Коли командир відділення зенітної батареї берегової охорони Ігор Власюк побачив у госпіталі свою дружину із зашитими ранами, то одразу ж вирішив відправити її за кордон у безпечне місце на лікування (тоді від війни в Україні виїжджали за кордон мільйони наших жінок і дітей). Та Інна була категорично проти.
— Я залишуся в Україні і буду захищати її, скільки буде потрібно, – відповіла вона.
…Рани вже давно загоїлися. Інна Власюк до середини 2023 року поряд із іншими військовими виконувала бойові завдання з охорони південних рубежів України. Нині вона перебуває в декретній відпустці по догляду за другою дитиною та чекає моменту, коли повернеться на службу в свій військовий підрозділ.
Її брат Юрій Заговора теж став військовим. До 2020 року працював професійним альпіністом, пізніше, як і сестра, підписав контракт із ЗСУ. Сьогодні він – старший сержант, командир одного із підрозділів Збройних сил України на передовій. Юрій – один із тих, хто зупиняв колону російських танків по дорозі до Києва, хто разом зі своїми бойовими побратимами звільняв міста і села Сумщини від рашистів.
— У мене фронти цієї війни пройшли троє дітей: дочка Інна, син Юрій та зять Ігор, – казала мені мама Любов Григорівна. – Чекаю спільної зустрічі з ними усіма після Перемоги.
Створено за підтримки Волинського прес-клубу
