Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Невеличкий чоловік поважного віку з слуховим апаратом у вусі щорічно присутній на заходах біля Меморіалу загиблим воїнам у райцентрі з нагоди Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Він завжди скромно сидить на стільчику, отримує від липоводолинців оберемки квітів, чує щирі слова вітань і подяки за мирне небо над головою. Мова йде про учасника бойових дій 1941-1945 років, жителя Липової Долини Івана Миколайовича ШУТЬКА.
Спілкуватися з Іваном Миколайовичем не зовсім легко, оскільки його слуховий апарат досить старий і постійно виходить із ладу. Проте пам’ять ветерана, незважаючи на давність подій, не підводить, і він згадує минулі події свого життя, наче це було вчора…
Народився Іван Миколайович 23 квітня 1929 року в Липовій Долині. Його прадід був писарем у волості, діди – із заможних селян, через що були репресовані радянською владою. Батько, Микола Семенович, здобув фах шевця. У родині Шутьків було шестеро дітей, з них троє померли в юному віці. Іван змалку прагнув до науки, як розповідає, «ще до школи прочитав «Кобзар». До війни встиг закінчити п’ять класів. На жаль, на цьому його навчання завершилось. У 1941 році пішов батько на фронт, та й згинув на важких дорогах Другої світової. Підліток змінив шкільну парту на тяжку роботу, поневіряння, голодні роки, страх за себе й близьких. Розповідає, що добре пам’ятає, як групи німецьких літаків налетіли і бомбили селище, після чого були десятки вбитих і поранених…
З початком окупації кмітливого сина шевця, що непогано знав німецьку мову, запримітили липоводолинські підпільники. Іван став зв’язковим у місцевих партизанів. Родина жила на околиці села, біля лісу. Неподалік знаходилась бригада, де розташовувались німецькі солдати та перебувала техніка. Спостережливий хлопець, що уже в той час досить непогано розбирався в техніці, збирав інформацію і передавав її підпільникам. Іван Миколайович пригадує один випадок:
– Одного разу повертаюся з лісу від партизан і бачу, що на бригаді (вона стояла в районі паливного складу на Подолі) повно німців і різної техніки. Пробрався в клуню, що розташовувалась неподалік. Окупанти зібрались біля нашої полуторки, і щось там переробляють у моторі. Дістали електродрель, а мені ж цікаво…
Почав потихеньку підходити поближче. Аж тут заїжджає в двір генерал на чорній машині. Всі його вітають. Генерал взяв дрель, перевірив, як працює. Мене тим часом помітив один рудий німець, показує на мигах: «Йди звідси». А я не тікаю. Тоді він дістав з кишені залізний складний метр та й кинув мені прямо в лоба. Потекла кров…
Це помітив генерал, підійшов до мене, подає носову хустину й питає: «Хто вдарив?» Я показую. Генерал розгнівався й почав ганяти підлеглого: біжи, лягай, встань, повзи по-пластунськи, і так по кругу… Розумію зараз, що серед німців різні люди були, і їх так само заставляли воювати, як і нас.
Після визволення Липової Долини у 1943 році Івана взяли в розвідувальну групу, а згодом – у винищувальний батальйон, який був сформований при місцевому відділку міліції. Через деякий час хлопець, незважаючи на досить юний вік, почав працювати в МТС. Старші колеги розгледіли його неабиякий хист до техніки, тож направили на навчання у Кролевецький технікум механізації сільського господарства. Хоча традиційним такий процес навчання не можна назвати.
– Відправили голого, босого, на три місяці, – пригадує Іван Миколайович. – За цей час я здобув три дипломи: бригадира тракторної бригади, механіка самоходного комбайна і механіка бурячного комбайна. Ще й війна не закінчилась, а я вже орав, сіяв для народу…
Згодом чоловік одружився на Галині Олексіївні Бойко, у 1948 році у них народилася перша донечка.
Та в складні повоєнні часи люди не належали собі повністю. Держава часто відривала їх від родин, кидала на виконання важливих завдань. У 1950 році на порядку денному стояв військовий конфлікт на Далекому Сході, в який СРСР вважало своїм обов’язком втрутитися. Івана призвали на службу в армію. Він потрапив до Красноярська в школу автомеханіків, а згодом – в авіароту на Далекий Схід. Керував цим авіазагоном знаменитий льотчик Іван Кожедуб.
– Півмісяця нас везли на Схід, – розповідає ветеран. – Потрапили ми аж на китайський кордон. Тут розпочалась інша історія мого життя. З радянського військового Івана Шутька я став «китайським народним добровольцем в Кореї», нашим завданням було «защищать границы Советского Союза на далеких подступах».
Два роки Іван Миколайович служив автомеханіком – він обслуговував техніку на аеродромі одного зі стратегічних міст Кореї. Про цей період чоловік розповідає неохоче, адже, як зауважує, «це державна таємниця». Навіть незважаючи на строк давності, не хоче розкривати подробиці секретної діяльності Радянського Союзу на Далекому Сході. Пригадує про особисті зустрічі з Іваном Кожедубом, про те, як сумував за рідним краєм, дружиною і донечкою, проте нічого не міг вдіяти.
Коли Корейська війна закінчилась, досвід і майстерність Івана Миколайовича знадобились ще на одному стратегічному об’єкті – Дніпропетровському віськовому ракетному заводі. Там він також обслуговував автопарк підприємства. Здавалося б, життя налагодилось, народилась ще одна донечка. Та через 11 років міського життя обставини склались так, що довелося повернутися до старенької матері в Липову Долину.
«Железный Иван» – саме так називали Івана Миколайовича односельці. Чому так? Тому що він із залізом на «ти». Механік, тесляр, технік. «Спеціаліст по металу, по хлібу й по салу», – жартує ветеран. Він довгі роки пропрацював майстром у побуткомбінаті, брався за ремонт будь-якої складної техніки. Міг спроектувати й зробити систему опалення, самотужки збудував дім. Іван Миколайович має 52 роки трудового стажу, багато нагород і відзнак за доблесну працю, участь у війні. В його колекції є й раритет – пожовкла грамота китайською мовою від Мао Цзедуна…
Чоловіку, що пережив кілька воєн, особливо болить те, що українські сини продовжують проливати кров у боротьбі з ворогом. Тому й звертається він до Бога, щоб повернулось мирне небо на простори України, а чоловіки, сини і внуки – до своїх рідних.
