Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Про подружжя Мусієнків із Колядинця «Наш край» вже розповідав 10 років тому з нагоди їх золотого весілля. Нещодавно діти й онуки вітали Олександра Олексійовича і Катерину Омелянівну з черговою річницею – вже діамантовою. Зважаючи на шестидесятирічний досвід подружнього життя, ми попросили досвідчених старійшин поділитися з читачами секретами сімейного щастя.
– У нашому селі таких, хто б прожив разом 60 років чи більше, вже немає, – розповідає телефоном Катерина Омелянівна. – Оце сиджу, згадую прожиті роки. Життя так швидко пролетіло, як вихор, як ракета, не встигла оглянутися – як мені вже 83, а дідусеві – 85. А немовби вчора він був такий молодий і гарний…
Катерина Омелянівна місцева, родом з Аршуків. Її батько загинув на війні, мати ростила дітей сама. Після закінчення Гадяцького педучилища дівчина вступила на фізико-математичний факультет Сумського педінституту. Першим місцем роботи стала Беївська школа.
Олександра Олексійовича доля закинула на Липоводолинщину із Чернігівщини. Його дитинство пройшло в селі неподалік Прилук. Родина була дуже творча, батьки грали на музичних інструментах. Любов до співів передалася й синам. На жаль, корективи в життя внесли війна й важке повоєнне життя. Батько не повернувся з війни. Хлопець, хоч із дитинства мріяв про музику, пішов навчатися в Білоцерківський сільськогосподарський інститут, щоб здобути фах, який зможе прогодувати. По закінченню вузу молодого спеціаліста направили в Беєве, де він і познайомився з Катериною.
Скромна й симпатична дівчина відразу зацікавила Олександра. Пара почала зустрічатися, скоро й весілля відгуляли. Спільне життя починали по квартирах, в ті часи було нелегко. Та, повні жаги до життя, ніколи не зупинялися на досягнутому. Так, маючи п’ятирічний стаж роботи агрономом, Олександр Олексійович вирішив кардинально змінити професію.
– Подав документи в Сумський педінститут на заочне відділення, на факультет біології й трудового навчання. Тоді нас вступало до вузу кілька десятків чоловік. Багато хто не пройшов по конкурсу, а я вступив. Запросили на роботу в Колядинецьку школу, забрав сюди й дружину, і ось із 1963 року Колядинець став нашою рідною домівкою.
Подружжя Мусієнків почали облаштовувати побут на новому місці. Від школи отримали будинок для проживання. Правда, пізніше, через певні бюрократичні перипетії, його хотіли забрати. Та загальні збори в селі вирішили: житло залишити за вчительською родиною, правда, з обов’язковою виплатою певної суми коштів.
Один за одним пішли діти, які народжувалися з різницею в два-три роки: Юра, Оксана, Володя, Надя, Олесь. Як справлялися з такою «бригадою»?
– Спільними зусиллями, – пригадує Катерина Омелянівна. – Бігали: я в школу, чоловік зі школи, на ходу словом перекинулися, що зробить, кого глядіть. Добре, що на роботі йшли назустріч, уроки ставили так, щоб «вікна» були. А ще ж тримали велике господарство – корову, птицю, городи, цьому всьому також потрібно було давати лад. Пізніше, коли старші піднялися, вони у всьому допомагали. Оксана мені всіх менших виняньчила. Йде кудись гуляти – і малечу з собою бере. Я так говорила: «До трьох років – моє, пізніше – один за одного відповідаєте й підтримуєте». Із чоловіком також робили все разом. Як батько, він нарівні зі мною увагу дітям приділяв.
Діти виросли дуже швидко. Сьогодні трьом із них самим уже за п’ятдесят. Юрій закінчив Полтавську стоматологічну академію, працює в Сумах стоматологом. Оксана навчалась у Черкаському педінституті, спочатку працювала на педагогічній ниві, зараз вона спеціаліст одного з відділів Сумської обласної ради. Володимир живе в Сімферополі, закінчив торговельний технікум, працює на хлібозаводі. Надя мешкає в Сумах, закінчила Київський торговельно-економічний інститут, працює в казначействі. Олесь закінчив педінститут, факультет фізкультури. Працював у торгівлі, їздив на заробітки за кордон. Зараз, на період карантину, приїхав підтримати батьків. Сьогодні в дідуся й бабусі є шестеро онуків і двоє правнуків. «Не лишніх, – посміхається Катерина Омелянівна. – Якби в кожного, як у нас, то було б більшенько».
Сьогодні подружжя Мусієнків живе розміреним сільським життям. Тримають невеличке господарство. «Кури й качата, коти і собаки, – оце і все, – посміхається Катерина Омелянівна. – Раніше – робота, сім’я, бігали, моталися. Не бачили нічого. Дивлюся зараз, як цвітуть сади: яблуні, вишні, абрикоси. Немовби я раніше й не бачила цієї краси. Знайшла на неї час лише на пенсії».
У Олександра Олексійовича – свої захоплення.
– Моє хобі – це танці, співи, без цього я не можу, це – моє життя, – говорить чоловік. – І зараз співаю в художній самодіяльності, як соліст і в ансамблі. Дуже люблю українські пісні. Взагалі намагаюся все сприймати на позитиві. У дружини є сестри-близнючки, їм вже по 93 роки, одна живе в Черкасах, інша – в Лубнах. Вони надихають нас своїм оптимізмом і жагою до життя. Одна з них говорить: «Хочу 100-літній ювілей відсвяткувати». Так ми з них беремо приклад, як треба жити.
Ну і, наостанок, прошу поділитися секретами сімейного щастя.
– Вони традиційні, – говорить Катерина Омелянівна. – Щоб сім’я була міцною, а діти виростали в любові, все життя треба вчитися один в одного. Мати велике терпіння, зменшуватися, коли треба, навіть годити, і, звичайно, все разом робити. Думати одне про одного, на перше місце завжди ставити сім’ю й дітей.
– Не тримати образи один на одного, прощати, – долучається до розмови Олександр Олексійович. – Поважати й дуже любити. Тоді почуття лише міцнішатимуть з кожним прожитим роком. Знаєте, є така пісня: «Ты всех милей и нежней, ты прекраснее всех, мне с каждым днем все нужней слышать голос твой, смех. Я лаской твоей опьянен, в улыбку твою я влюблен. Ты в сердце, словно песнь соловья, грусть и радость моя». Оці слова якраз про мою Катерину Омелянівну, і мені з кожним днем все більше потрібно чути її голос і сміх…
А ще секрет щастя Мусієнків – у великій родині. Для них немає нічого кращого, коли двір наповнюється багатоголоссям синів і доньок, зятів і невісток, внуків і правнуків. Нещодавно збиралися з нагоди діамантового весілля подружжя, яке відзначили 1 травня. На жаль, через коронавірус змогли приїхати не всі. Але все одно святкували за щедро накритим столом, з теплими вітаннями і душевними піснями.
* * *
Переглядаю численні світлини родини Мусієнків. Кожна зафіксувала якийсь приємний момент їх життя. З роками на цих фото додається лише зморщок на обличчях тата й мами, та стають більш дорослими онуки. А очі як випромінювали, так і продовжують випромінювати щастя і любов…
