Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Через активізацію бойових дій на сумському прикордонні все більше мешканців і мешканок Білопільщини, Краснопільщини, Великописарівщини та інших наближених до росії громад покидають свої домівки та шукають прихистку для себе й своїх дітей в безпечніших регіонах країни. В цій ситуації особливу відповідальність за безпеку дітей часто змушені брати на себе матері. З якими викликами їм доводиться стикатися під час повномасштабної війни та де шукати захисту й підтримки – досліджував «Наш край».
«Головне для мене – зберегти життя і здоров’я дітей»
У жовтні 2024 року до села Довга Лука переїхала мешканка Білопілля Альона Орещенко з трьома дітьми.
– Ми не збиралися нікуди виїжджати з Білопілля, та з весни безпекова ситуація в нашій громаді дуже погіршилася, – розповідає вона. – Постійні обстріли, бомбардування, руйнування інфраструктури й приватних будинків. Одного разу зі старшою донькою на вулиці потрапили під «гради»: упали на землю, дитину собою прикрила, над головою «летить», випадає скло з будівель навколо… Невдовзі влада оголосила обов’язкову евакуацію родин із дітьми, почався постійний пресинг – «якщо не виїдете, то заберемо дітей». Останньою краплею став «прихід» двох 250-тонних кабів за 50 метрів від нашого городу. Тоді й прийняла остаточне рішення. Збиралися похапцем: троє дітей, мій батько, кілька котів, собак і мінімальний пакет речей – така була наша команда. За 3 дні роздала своїх курей та кіз – і поїхали.
До Сум родину евакуйовували «Білі янголи» – евакуаційні групи поліції, які здійснюють гуманітарні місії біля лінії фронту. В обласному центрі постало питання, куди рухатися далі. Наразі умовно безпечним на Сумщині вважається Роменський район. Тут у громадах підшукують житло для ВПО. Родині Альони Орещенко запропонували будинок на вибір – у Довгій Луці або в Байраці.
– Зателефонувала до старости Анни Коновал, домовилася про приїзд, – каже пані Альона. – Спочатку ми заїхали в Довгу Луку подивитися будинок. Діти сказали: «Нам подобається, залишаємося тут».
Дім родині надала для безкоштовного проживання місцева мешканка Оксана. Це просторий будинок з кількома кімнатами. Опалювати дім можна газом або дровами, у дворі – колонка з водою.
– У Довгу Луку ми приїхали 4 жовтня, – каже Альона. – Зустрічали нас дуже гостинно. Громада надала гуманітарну допомогу – матраци, ковдри, подушки, постільну білизну, посуд. Жителі села поділилися з нами картоплею, тушонкою, консервацією. З часом роззнайомилися з сусідами, налагодили добрі стосунки.
Діти Альони – 13-річна Марина, 12-річний Паша і 9-річна Аліна легко освоїлися на новому місці. На жаль, навчання в Липоводолинській громаді поки що здійснюється онлайн, тож діти залишилися в своїй білопільській школі й освоююють знання «по інтернету».
Спілкуємося з Альоною про виклики, які внесла в її життя повномасштабна війна. За словами співрозмовниці, її життя «не балувало» й до рашистського вторгнення. Виховувалась у багатодітній родині, змалечку звикла до фізичної праці. В дорослому віці, щоб заробити кошти для родини, теж багато працювала фізично.
– Я ніколи не боялась роботи. Були часи, що кожного дня за 300 км нас возили на заготівлю дров, розбір цегли, й так з ранньої весни до пізньої осені. Так склалося, що за дітей я сама несу відповідальність. Підтримки чоловічої ніколи не було, хіба мій тато. У мене принцип взаємовідносин із чоловіками простий: якщо робить шкоду моїм дітям – я з ним в одній хаті жити не буду й спілкуватись теж. Звикла все робити сама.
Нещодавно Альона пішла навчатися в Хотінське училище на газозварювальницю-слюсарку-ремонтницю колісних транспортних засобів онлайн. Не боялась обирати так звану «чоловічу» професію. Каже, що ремонтувати, будувати – це «її». Вона ходила й у військкомат, хотіла долучитися до ЗСУ, та отримала відмову. В перші місяці війни, коли Білопілля залишилося без правоохоронних структур, Альона Орещенко чергувала в муніципальній варті, бо вважала своїм обов`язком стояти на захисті свого міста і своїх дітей.
Цікавлюсь про плани родини на майбутнє.
– Будемо жити в Довгій Луці, поки війна не скінчиться, а далі час покаже, – каже пані Альона. – Сільської роботи не боюся, бо й у Білопіллі садила город і тримала господарство. Хотілося б знайти роботу, та в селі, на жаль, її немає. Та справа не лише в цьому. Сьогодні як школи, так і дитсадки з міркувань безпеки в основному працюють дистанційно. В більшості випадків саме жінкам доводиться цілодобово наглядати за дітьми. Це теж один із викликів цієї війни.
Де шукати підтримку
– До початку повномасштабної війни в Білопільській громаді проживало 1854 дітей шкільного віку й 466 – дошкільного, сьогодні ж, за даними міської ради, в 10-кілометровій прикордонній зоні, куди входить і Білопілля, залишилося 11 дітей, – розповідає головна редакторка газети «Білопільщина» Наталія Калініченко. – Жахлива статистика, що свідчить про реальний стан справ із безпекою в регіоні. Хоча навіть під щільними кількамісячними обстрілами родини з дітьми на евакуацію зважувалися не відразу. Потрібна була непроста, клопітка роз`яснювальна робота представників влади та правоохоронних органів. Як медіа, ми не могли залишитися осторонь, тому започаткували проєкт «Сильні разом».
За словами пані Наталії, головна мета цього проєкту – мотивувати місцеве населення (першочергово – родини з дітьми) виїжджати в безпечні регіони. Працівниці редакції створили базу даних, де акумулюють інформацію про міста, села, райони, де місцеві люди готові надавати житло білопільським сім`ям. Також медіа періодично готує й публікує матеріали, що мотивують людей до переїзду. На жаль, статистичних даних щодо кількості родин, які облаштувались на нових місцях проживання, в Білопільській громаді немає.
В Роменському районі, що вважається найбезпечнішим на Сумщині, на 17 грудня зареєстровано 7406 внутрішньо переміщених осіб (5223 родини, в тому числі з неповнолітніми дітьми). Як повідомляють в управлінні соцзахисту райдержадміністрації, більшість сімей, які переїжджають в район, розміщуються в родичів. 132 евакуйовані родини розселено в місцях тимчасового проживання, в тому числі в Липоводолинській громаді – 15 сімей, у Синівській – 9.
Місцеві громади передбачили розселення внутрішньо переміщених родин у 50 вільних будинках, з яких сьогодні заселено 18. Залишається можливість розселення у 32-х вільних будинках на території п`яти громад – Роменської, Андріяшівської, Хмелівської, Недригайлівської та Коровинської. Сьогодні район готовий приймати ВПО, та селити їх у сільській місцевості.
На Роменщині налагоджена співпраця з багатьма благодійними організаціями, завдяки яким родини, які прибувають на нове місце проживання, забезпечуються предметами першої необхідності. Це матраци, ковдри, подушки, постільна білизна, посуд. Сім`ям, яких розміщують у сільській місцевості, допомагають твердим паливом. Так, у грудні благодійний фонд “Рокада” передав близько 70 тонн пелет (гранул із деревини) для внутрішньо переміщених осіб, що були розподілені по громадах.
Матеріальну допомогу на проживання в районі отримують 983 внутрішньо переміщені сім’ї (1729 особа). Наразі в державі запрацювала програма підтримки “Тепла зима”, спрямована на допомогу в тому числі й ВПО з дітьми, в рамках якої на кожну дитину передбачено одноразову виплату в розмірі 6500 гривень. В нашому районі управлінням соцзахисту населення вже нараховано цю допомогу 736 дітям із числа внутрішньо переміщених осіб.
Відділи соцзахисту не ведуть окрему статистику щодо кількості евакуйованих родин із дітьми та так званих неповних сімей, де в більшості випадків вся відповідальність за безпеку й виховання дітей перекладається на мам. Насправді, такі цифри були б цікаві. За довоєнними даними, кожна п’ята українська сім’я була неповною, і 96 відсотків батьків-одинаків в Україні були якраз одинокі мами. Повномасштабна війна лише збільшує ці показники.
За підтримки Волинського прес-клубу
