Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Напередодні Дня добровольця мешканець села Столярове, військовослужбовець 2-го механізованого батальйону 3-ї Окремої штурмової бригади Анатолій Даценко отримав нагрудний знак «Хрест Військова честь». Цю почесну нагороду особи сержантського, старшинського та офіцерського складу ЗСУ одержують як символ вдячності та поваги за щоденний ризик своїм життям заради миру та безпеки України. «Наш край» не міг залишити поза увагою цю подію. Зв`язавшись із Анатолієм телефоном, дізналися, що 24-річний столярівець – яскравий приклад українського добровольця, який з 2022 року і до сьогодні захищає рідну землю від рашистської навали. Нагороду, датовану жовтнем 2023-го, наш земляк із позивним «Кот» отримав за мужність і героїзм, проявлені в боях під Бахмутом.
Від добровольця «Азову» – до військовослужбовця ЗСУ
Анатолій Даценко, на перший погляд, має звичайну біографію звичайного українського юнака. Народився у простій сільській родині, був найменшим серед трьох братів. Закінчив 9 класів Берестівської школи, вчився в Роменському вищому професійному училищі на будівельника. Пізніше їздив на заробітки, зокрема в Польщу, бо дома з роботою було важко. Захоплювався автомобілями й футболом, регулярно грав за липоводолинські команди. Типові інтереси юнака, у якого попереду – все життя, і якому навіть у страшному сні не могло приснитися, які випробування його чекають попереду. Так було до моменту повномасштабного вторгнення рашистів, коли кожен мав вирішувати, що робити далі.
Для Анатолія Даценка вибір став очевидним – як патріот своєї держави, він не міг залишатися осторонь. На власні очі бачив, як ворог намагався захопити Суми, як місто вистояло лише завдяки хоробрості й небайдужості простих мешканців.
– Як будь-який свідомий українець, мав стати на захист Батьківщини, – каже захисник. – Не міг спокійно дивитися, які звірства витворяють росіяни в захоплених регіонах. Не міг допустити, що ворог може дійти й до мого рідного села, до дому моїх батьків.
На війну юнак пішов у 22 роки. На той час, після визволення області від рашистів, стало відомо про створення батальйону «Азов-Суми» у складі ССО (Сили спеціальних операцій). Анатолій дуже хотів потрапити у цей підрозділ, хоча каже, що до війни в армію не мав бажання йти. У квітні 2022 року ССО «Азов» відновив набір добровольців.
– Туди не так просто потрапити, – зауважує співрозмовник. – Треба було подолати великий відбір, пройти курс молодого бійця. Я пройшов усі тести, незважаючи на мою 3-ю групу інвалідності, з якою міг би просто сидіти вдома. Далі була посилена підготовка, і вже на початку січня 2023 року наш підрозділ направили в район Бахмута, де на той час ішли активні бойові дії.
26 січня 2023 року було оголошено про переформування «Азову» і створення 3-ї Окремої штурмової бригади. Тож Анатолій Даценко продовжив службу вже в складі Збройних Сил України.
Спочатку він був простим солдатом, піхотинцем, штурмовиком. Через деякий час отримав звання молодшого сержанта та був переведений на посаду водія бойових машин. Під Бахмутом його підрозділ перебував аж до грудня – одинадцять місяців. Це був період інтенсивних боїв, постійних зіткнень із ворогом. Батальйон земляка визволяв населений пункт Андріївка. Через чисельні втрати підрозділ відвели на місяць на відновлення. А далі знову на Схід, в саме пекло – в Авдіївку…
«Потрібно відстоювати нашу державність»
– На початку березня цього року заїхали на територію Авдіївського коксохімічного заводу, на заміну 110-ї бригаді та деяким іншим підрозділам, – продовжує розповідь Анатолій Даценко. – Ці 9 днів у оточенні ворога, мабуть, були найстрашнішими. Не було ні заїзду, ні від`їзду. Коли командування повідомляло, що ЗСУ повністю вийшли з Авдіївки, ми знаходилися ще там. Нас майже взяли в кільце, ми не могли контролювати територію заводу, оскільки він дуже великий. Над нами літали дрони, були постійні прильоти – за годину по 50 мін і більше… Плюс керуючі авіабомби, які просто «складали» приміщення і завдавали фізичних ушкоджень бійцям. І це було цілодобово, без передиху. Били по шляхах можливого відходу. Ми вийшли дивом, просто повезло. Коли виїжджали, рашисти вже були на коксохімі. Навіть вдалося забрали п`ятьох людей з іншого підрозділу, які там залишалися до останнього…
Наразі батальйон Анатолія відійшов від Авдіївки й зайняв інші позиції. Його військовий підрозділ сформований у більшості з добровольців – молодих, «гарячих», фізично підготовлених, вмотивованих юнаків, які воюють за покликом серця. Вони разом вже пройшли не одне коло пекла.
У земляка на війні – дуже важлива місія: у найвідповідальніші, небезпечні моменти бою він на бойовій машині має блискавично «вилетіти» й допомогти військовим: прикрити, забрати 200-х чи 300-х…
– Коли бійці не можуть відійти назад, ми «вилітаємо» на «хамві» (броньований військовий автомобіль) і з браунінга (кулемета) даємо ворогу відсіч, таким чином забезпечуючи відхід хлопців, – пояснює Анатолій. – Я практично з дитинства воджу, дуже люблю машини, тож оволодів управлінням імпортною бойовою технікою з легкістю. Навчали нас на полігонах інструктори прямо тут, в Україні. Можу також управляти М113 (американський гусеничний бронетранспортер), іншими бойовими машинами.
Цікавлюсь у військовослужбовця, чи жалкував він про своє рішення піти до армії добровольцем? Міг же, маючи інвалідність, отримати законну відстрочку.
– Звичайно, інколи хочеться додому, – каже він. – Жалко батьків, які, дізнавшись про моє рішення, спочатку відмовляли, дуже переживали, і лише з часом змирилися. Та щоб жалкувати – такого немає. Як усі будуть відсиджуватися в тилу, чим це може закінчитися для України? Треба воювати, відстоювати нашу державність.
«Військові мають бути впливовою силою в суспільстві»
Наразі, каже Анатолій, обстановка під Авдіївкою тяжча, ніж була під Бахмутом. Захисникам, через обмежений людський ресурс, доводиться практично увесь час перебувати на бойових позиціях. Майже без перепочинку, з ненормованим графіком «на нулі». Це, звичайно, не може не впливати на настрій бійців.
– Ви ж бачите, як зараз важко проходить процес мобілізації, – зауважує захисник. – Багато хто з військових на війні уже 2 роки, потрошку «батарейка сідає». Ненадовго нас так вистачить. Ми такі ж люди, як і ті, хто зараз дома, живе звичайним життям, відпочиває, щось жде… Хтось ховається, навчається по три рази. Чоловіки не хочуть іти воювати, бо страшно, можна фізичні ушкодження отримати, загинути… Але це війна, всім страшно. Мені 24 роки, а відчуваю себе значно старшим. Тут рік проходить як за 3-4… Минулого літа був 10 днів у відпустці. Всі гуляють, смажать шашлички в лісі, на рибалці рибку ловлять, викладають фото в соцмережах. Для чого це демонструвати, коли є люди, яким не те що шашлички, а простий сон десь у бліндажі недоступний? Військові воюють саме за тих, хто в тилу, щоб вони туди не йшли. Так хоч вести себе слід скромніше. Несправедливо якось…
Питаю в Анатолія, чим би він зайнявся відразу після війни. Відповідає, що в першу чергу потрібно привести до тями чиновників різних рівнів.
– Поки ми тут воюємо, хтось забирає землі, хтось отримує шалені прибутки, – каже захисник. – Їм немає ніякого діла до війни, вони просто користуються моментом. Тих, хто на фронті, дуже обурює, що «кому війна, а кому мати рідна»… Сподіваюсь, що військові після нашої перемоги стануть впливовою силою в суспільстві, рушієм позитивних змін.
