Упродовж багатовікової історії українські жінки робили відкриття в науці, досягали успіхів на політичних теренах, розвивали культурне і громадське життя. Сьогодні у всьому світі відомі імена правительки Київської Русі княгині Ольги, поетеси Лесі Українки, активістки українського жіночого руху Наталії Кобринської, першої жінки-лікарки в Австро-Угорській імперії Софії Окуневської та багатьох інших співвітчизниць.
«Кого з відомих жінок Сумщини ви могли б назвати?» – з таким питанням звернулася до місцевого населення. У відповідь почула імена кількох сучасниць – акторки Ади Роговцевої, біатлоністок Олени Зубрилової, Валентини і Віти Семеренко. Дехто пригадав прізвища героїнь соціалістичної праці – колишніх працівниць сільськогосподарської галузі. А от із ідентифікацією історичних постатей виникли труднощі.
У місцевій бібліотеці намагалась знайти літературу, яка б систематизувала інформацію про видатних жінок краю, та, на жаль, такої не виявилося. «Сходила» на обласні офіційні ресурси. На порталі обласної наукової бібліотеки розділ «Видатні персоналії Сумщини» включає 22 особи, з них – всього 1 жінка.
http://www.ounb.sumy.ua/index.php/kraeznavstvo/2-uncategorised/36-vidatni-personaliji-sumshchini
Офіційний сайт Сумської обласної ради розповідає про людей, які внесли великий вклад у розвиток науки, літератури, мистецтва, спорту регіону. Перелік включає прізвища 38 земляків-чоловіків і жодної(!) жінки.
https://sorada.gov.ua/pro-sumsku-oblast/3266-zagalna-informatsija-pro-sumsku-oblast.html
Навіть у «Вікіпедії» в розділі «Особистості, уродженці Сумщини», де розміщено дані про 45 осіб, жінок всього 3.
Редакція «Нашого краю», вивчивши тему, підготувала історичні нариси про трьох землячок, імена яких, на наш погляд, заслуговують на більшу видимість.
Меценатка Варвара Ханенко
Цукрозаводчики Терещенки – найвідоміша на Сумщині родина благодійників. Починаючи з 70-х років XIX століття і аж до революції 1917 року вони вкладали великі кошти спочатку в розвиток свого регіону, а згодом – Києва, будували притулки, школи, театри і музеї. Саме «терещенківське» походження має Варвара Ніколівна Ханенко – єдина в українській історії засновниця музеїв.
Вона народилась у Глухові в 1852 році. Донька «цукрового короля» (так її називали) отримала лише домашню освіту. Втім, це не завадило в майбутньому стати однією з найфаховіших та найвпливовіших у галузі музейної справи.
Після одруження з юристом Богланом Ханенком (теж великим цінителем предметів мистецтва) прагнення до колекціонування раритетів лише зросло. Під час весільної подорожі Італією Ханенки придбали перші картини європейських майстрів, що поклали початок майбутній колекції шедеврів.
Їхнє зібрання творів збільшувалося з року в рік: живопис, скульптура, гобелени, ікони, кераміка. Та Варвара Ханенко не обмежувалась лише створенням власної мистецької колекції. Значна частина її життя була присвячена меценатству.
Людина щедрої душі, вона підтримувала заповіт свого діда Артемія Терещенка віддавати на доброчинність і церкву більше половини прибутків. Власним коштом подружжя будувало й утримувало лікарні для бідних, пологові будинки, сирітські притулки, школи для дітей і дорослих, опікувалося археологічними розкопками.
Варвара Ханенко розвивала різні галузі. Зокрема, вона заснувала агрошколу – господарство з вирощування плодово-ягідних культур, де селян навчали застосовувати агротехнічні досягнення, а також ткацьку школу-майстерню, щоб відродити давнє українське мистецтво – килимарство.
З кожної подорожі, кожного аукціону Варвара Ханенко привозила в Україну все нові й нові раритети. У 1887 р. подружжя збудувало в Києві по вул. Терещенківській приміщення для приватного музею. В майбутньому він мав стати унікальним явищем у культурному житті тогочасного Києва.
Та Перша світова війна внесла свої корективи. В країні ставало все неспокійніше. У 1916 році, після смерті чоловіка, Варвара Ханенко, за заповітом, залишилася довічною розпорядницею колекції творів мистецтва та музею.
Коли у 1918 році більшовики захопили Київ, почалися розстріли та грабежі. Тисячі безцінних творів опинилися під загрозою знищення. У короткий період правління гетьмана Скоропадського Варвара Ханенко мала можливість забрати колекцію й безпечно виїхати в Німеччину. Їй навіть пропонували для цього окремий потяг. Та відповідь була негативною: музей має бути лише в Києві.
У 1919-му червона армія знову була в українській столиці. Розуміючи, що більшовики не залишать її в спокої, меценатка надіслала лист в Українську академію наук про передачу колекції та будинку.
Варвару Ханенко мало не виселили з власного дому. На щастя, за неї заступились професори академії та дозволили жити в кімнаті на горішньому поверсі, але заходити до музею вона не мала права. Та аж до самої смерті в травні 1922-го Варвара головувала на засіданнях Комітету, розшукувала й купувала нові твори, зберігала свій музей.
Більшовики вилучили імена Ханенків з назви закладу, аргументуючи рішення «відсутністю революційних заслуг перед пролетаріатом». Цінності поступово продавали за кордон, бо «потрібні були кошти для продовження індустріалізації». Частина колекції зникла під час Другої світової війни. Та попри всі втрати, у стінах музею по вулиці Терещенківській у Києві й дотепер зберігається найбагатша в Україні колекція голландського, іспанського та італійського живопису. У 1998 році закладу повернули ім’я Ханенків — Богдана і Варвари.
Мати-героїня Олександра Деревська
Є у Ромнах цікава бронзова скульптура у вигляді постаті жінки. Це – образ Олександри Аврамівни Деревської, матері-героїні, яка виховала 48 дітей. Більшу частину свого життя вона збирала довкола себе сиріт і ставала для них мамою. Спочатку це були діти родичів та знайомих, які залишилися без батьків. Пізніше Олександра Деревська стала брати з дитячих будинків найослабленіших, хворих діток, які найбільше потребували материнської турботи.
Олександра Деревська народилася в Грозному на зламі XIX-XX століть. Коли почалась Перша світова війна – пішла працювати медсестрою в місцевий госпіталь, щоб допомагати пораненим бійцям. Саме тоді в неї «з`явилась» перша дитина – син від попереднього шлюбу її чоловіка Омеляна Деревського.
…Тривала громадянська війна. Олександра доглядала поранених. Багато сиріт блукали вулицями міст і сіл, і кожного разу, коли дівчина бачила голодних і обірваних малюків, її серце стискалося від болю. Одного разу, оглядаючи біля шпиталю хворих біженців, вона натрапила на померлу жінку, біля якої в брудному ганчір’ї лежало маля – хлопчик. Підібрала, помила… Трохи пізніше сім’ю поповнила маленька дівчинка – її мама, медсестра, померла в госпіталі від поранення. Коли з фронту повернувся Омелян, здивувався, побачивши трійко дітлахів. Та вже за якусь хвильку сказав: «Це все наші діти»…
…Якось Олександрі довелося бути на одній із багатолюдних залізничних станцій. До неї підійшла молода жінка з немовлям і попросила потримати його кілька хвилин, мовляв, терміново треба відлучитися. Та пройшли години, а незнайомка так і не з’явилася. Глянула Саша на миле личко дитинки, і сльози на очах забриніли. Поцілувала його й понесла додому…
Через роботу чоловіка (той працював нафтовиком) родина Деревських часто переїжджали з місця на місце: після Грозного вони певні періоди жили на Сахаліні, в Сизрані, Куйбишевській області. В останній жилося найтяжче: бракувало харчів, одягу, взуття. Коли на залізничній станції Ромни представники місцевої влади зустрічали родину Деревських, які приїхали з далекого і голодного Поволжя, ніхто не міг повірити, що це одна сім’я, адже в ній було аж 29 дітей різного віку.
Місто надало сім’ї великий будинок. Завели господарство – «коня Дуная, машину-полуторку, поросятко, корову, великий город, сад». Вже через рік Олександра Деревська взяла з місцевого дитячого будинку відразу 10 дітей віком від кількох місяців до 10 років. У 1947-му додалося ще п’ятеро. А вже в грудні 1950 року сім’я нараховувала 36 дітлахів: 21 хлопчика і 15 дівчаток.
Як вдавалося виживати такій багаточисельній сім’ї? Олександра Деревська завжди підкреслювала, що головне в житті – доброта і праця. «Завжди допомагайте людям, і тоді вам буде жити легше», – казала вона. А ще просила не боятися роботи. Сама багато працювала й дітей до цього привчала. Її швейна машинка не знала спочинку ні вдень, ні вночі. Шила, перешивала для дітей. Сама ж ходила в одному сірому пальто всі 14 роменських років. Її материнська жертовність не знала меж.
На початку 50-х років Олександра Деревська захворіла – серце і судини почали здавати. Ще й залишилася одна, оскільки чоловік не витримав обтяжливих клопотів догляду за такою кількістю дітей. У 1959 році її не стало…
Цю сумну дату лише умовно можна вважати завершенням історії цієї родини. Смерть матері ще більше об’єднала всіх синів і дочок. Невдовзі вихованці й вихованки Деревських встановили на могилі рідної людини пам’ятник, на якому з двох боків вибиті слова: «Ти наша совість, наша молитва, мамо!» та «Земний уклін тобі, наша незабутня». І далі, аж до гранітної плити – викарбувані 48 імен її дітей.
Письменниця Зоя Когут
Якби не радянська влада, Зою Когут (Ніконенко) могло б чекати блискуче майбутнє в Україні. Вона народилася в 1925 році в Сумах в родині адвоката. В 1930 році батька Зої засудили «за контрреволюційну діяльність» і відправили «за Урал».
Її мама вважала, що має бути поряд із чоловіком, тому разом із маленькою донькою теж вирушила на Схід. Кілька років вони «подорожували» околицями таборів, куди перевозили батька, встигли пожити в Новосибірську, Барнаулі, Чимкенті, Алма-Аті, Самарканді, Ташкенті.
У 1939 році амністія дозволяє родині Ніконенків повернутися в Суми. Здавалося б, життя налагоджується. Але всі плани зруйнувала війна. У 1943 році Зої вдалося емігрувати до Німеччини. Здобувши диплом філософині в університеті Фрайбурга, у 1949 році разом із чоловіком вона переїхала до Мельбурна (Австралія).
Саме там, в еміграції, поетична душа Зої Когут розкрилась повною мірою. Перед війною з-під її пера вже виходили вірші, які друкували міські сумські газети. Опинившись у незнайомому середовищі, вона буквально поринула в поезію.
Українська діаспора в Австралії на початку 60-х років була потужною спільнотою. З друку виходили «свої» часописи, альманахи. Вони з задоволенням публікували твори поетеси із сумським корінням.
Зоя Когут завжди мала свій сміливий, гострий погляд на людей, події та ситуації. «Її любов до людини й патріотизм зазвичай проявлялися не в якихось сентиментальних речах, а в гострій, здоровій сатирі, що вміє сміятися із себе самої, і з нас», – зазначала її товаришка Уляна Любович. Хоча є в надбанні поетеси й чимало тужливо-меланхолійних творів, адже чужина була для неї як рана, що постійно ятрить і не заживає.
Мотиви тривоги і болю за рідну землю, самовіддана праця в ім’я України та її народу, – ось чи не основна тема творчості поетеси. Щодо стосується улюблених літературних жанрів, вона казала: «Віршована форма краще мені відповідає, хоч проза легше пишеться, але в надмірі слів затрачується гострота; проза не вдаряє так, як вірш».
Цікавий фрагмент одного з інтерв`ю письменниці, надрукованого в часописі «Нове життя» (видання «Союзу українок Америки») в 1973 році, який демонструє її погляди на так зване «жіноче» питання.
« – Що ви думаєте про матріархат?
– Якщо чоловіки бачать у нас матріархат, то це свідчить про їхню слабкість. Я не бачу, щоб матріархат існував, але якби був, було б краще на світі. Світ довго був у руках чоловіків — і самі бачите, що з цього вийшло, який цей світ тепер. Жінка дає життя, і тому їй далеко важче вбивати. Що більше світ перестає спиратись на силі фізичній, силі м’язів, а спирається на інтелектуальній силі — тим більше жінка набирає ваги».
Під час подорожі в Україну в 1992 р. Зоя Когут нарешті побачилася з рідними Сумами. Бентежне почуття помножилось, коли ступила на рідну землю і відчула тепло від зустрічі земляків. Побувала в Сумській Воскресенській церкві. Молилася за Україну, за щастя, за кращу долю, за народ. Побувати на рідній землі на схилі літ виявилося для пані Зої найбільшим щастям.
Палка прихильниця української незалежності, Зоя Когут була вимушена прожити все своє життя далеко від Батьківщини. У своєму вірші «Доля» вона толерує власне бачення шляху українського народу до справжньої свободи:
«Минають дні, і ночі, і віки, а мій народ все далі ще дрімає…
Розводнює балачками думки й на мене, тобто Долю, нарікає…
Мовляв: „Чом наша доля все сумна, тоді, як людські долі є веселі?
Чому, нарешті, не подасть вона нам волю та державність на тарелі?
Чому лише для нас біда та гніт? Чом мучимось століттями в неволі?
Якщо пустив нас, Боже, на цей світ, то дай вже нам, принаймні, іншу долю!“
Тому ж, що небо вже не робить чуд, і долі для народів не міняє —
Мій бідний люд, мій український люд дрімає далі… й далі — нарікає…
Зоя Когут померла 30 квітня 1997 року в Мельбурні. На жаль, вона не дожила до Майданів 2004 і 2014 років, коли наш український люд прокинувся й голосно, на увесь світ, заявив про право на незалежність. Не дізналась поетеса й про те, що ось уже десять років українці ведуть криваву боротьбу з рашизмом. Та якби вона жила сьогодні – однозначно підтримала б наші прагнення до цілковитої незалежності, про яку вона мріяла все життя.
Створено за підтримки Волинського прес-клубу