Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Про найбільший у Німеччині прихисток для українських біженців та біженок на території колишнього аеропорту “Тегель” кажуть різне. Створений у перший місяць повномасштабної війни, він мав стати місцем для короткострокового перебування – кілька діб максимум. Та як показав досвід, дехто затримався тут на довгі місяці й навіть роки. Спільне проживання тисяч українців різної статі та віку спричинило масу проблем, про що з початку цього року особливо часто звучало в німецькій та українській пресі. Яка ситуація в шелтері нині – дізнавалася в рамках дослідницької поїздки до Німеччини, за сприяння «Прес-клубу реформ» (Кропивницький), Gender Zed (Запоріжжя) та Deutsche Gesellschaft e.V (Берлін).
Потрапити до “Тегелю” без спеціального дозволу неможливо, а отримати його представникам громадських організацій та журналістам непросто. Все ж написала до прес-служби установи листа і отримала погодження візиту.
Шелтер поступово розселяють, та дехто мешкає в ньому роками
До прихистку від однієї з станцій міської електрички щодесять хвилин ходить безкоштовний шатл під номером 410. Що це потрібний мені автобус – зрозуміла відразу: навколо лунала українська мова, а багато людей були з великими валізами.
П`ятнадцять хвилин – і автобус заїжджає на територію колишнього аеропорту. Справа довгою вервечкою тягнуться великі білі намети, позначені латинськими літерами й цифрами: В1, D3… Поміж них майже не видно людей – лише працівники табору в жилетках різних кольорів.
На вході в головну будівлю (колишній термінал) більш людно. Хтось із біженців від`їжджає у своїх справах, хтось приїжджає. Ці два потоки розділені перегородками, на вході/виході – певна кількість охорони.
Я приїхала до “Тегеля” раніше призначеного часу, в надії поспілкуватися з кимось із українців без присутності представників прес-служби. Забігаючи наперед, скажу, що цього дня люди погоджувалися говорити неохоче й не на камеру.
– Ви, випадково, не перекладачка? – почула від жінки літнього віку.
– Ні, українська журналістка. Може, погодитесь розповісти трохи про своє життя тут?
– Говорити про цей шелтер на широкий загал, думаю, потрібно, – каже пані, яка представилась Галиною. – Проблем багато. Та зауважу, що в кожного свої очікування і своє бачення ситуації. Умови не дуже. Багато скарг на харчування, проживання. Багато народу з усіх регіонів України й не тільки. Кожний і кожна тут із різних причин. Я приїхала чотири місяці тому з Дніпропетровщини. Скажу чесно – не тільки з метою втечі від війни. Хочеться вирішити проблеми зі здоров`ям, які в Україні мені, на жаль, безкоштовно не подолати.
За словами пані Галини, наразі їй призначили візит до лікаря в супроводі перекладача. Жінка після лікування планує повернутися в Україну. Та знає багатьох людей, яким немає куди повертатися або хто просто не хоче вже назад.
Тим часом під`їхала прессекретарка LAF (Державне управління у справах біженців Берліна) Моніка Хеббінгхаус.
– Покажу вам шлях, який проходять новоприбулі прохачі притулку, – пропонує пані Моніка.
Заходимо в колишній термінал. У великому приміщенні – десятки людей, які очікують на прийом спеціалістів. Багато хто – з дітьми.
– Шелтер у «Тегелі» був відкритий у березні 2022 року як пряма відповідь на повномасштабну війну, – каже співрозмовниця. – Спочатку це було 1500 місць, потім їх збільшили до 3-х тисяч, згодом – до 7-и. У нормальних умовах це мало бути лише місце для прибуття і короткочасного перебування кількох сотень людей. Реальність же показала, що сотні біженців і біженок прибували щодня, їх потрібно було десь селити, і за таких умов ми могли пропонувати лише «Тегель».
Наразі в шелтері проживають 4145 біженців: 3320 українців та 825 – вихідців із інших країн. Серед наших громадян це 1466 жінок, 1699 чоловіків та 600 дітей. Щотижня прибувають 250-300 нових шукачів притулку. Сьогодні в «Тегелі» залишається близько 2500 вільних місць.
Моніка Хеббінгхаус показує адміністративну частину будівлі, де людей реєструють і беруть у них відбитки пальців. Таку процедуру проходять всі ненімецькі громадяни. Після реєстрації система визначає, чи шукач притулку залишається в Берліні, чи має переміститися в інші регіони Німеччини.
– Сьогодні берлінська квота на прийом біженців переповнена, – зазначає прес-секретарка. – Та мета більшості – залишитися саме в Берліні. На думку людей, тут кращі шанси потрапити в дитсадок, школу, знайти роботу. Вони вважають, що це єдиний шанс закріпитися. Насправді, на сьогодні в Берліні вже більше 44 тисяч біженців, які «забили» соціальне житло, доступні місця в дитсадках тощо. Ми відкриваємо нові гуртожитки, з «Тегелю» вже більше 1000 людей переселено в кращі умови, але цього недостатньо. В столиці започатковано окрему програму щодо будівництва соціальних квартир, за якою мають звести 50 будинків. Все це має покращити ситуацію в перспективі.
З біженцями багато працюють представники неурядових організацій – Червоний хрест, Мальтійська служба допомоги, Спілка Робітничих Самаритян та інші. Вони забезпечують соціально-психологічну підтримку, організовують догляд за дітьми, особами з обмеженими можливостями, тваринами, надають безкоштовні квитки на транспорт, перекладачів. На одній зі стін розміщено великий стенд, де є розпорядок активностей за днями тижня: спортивні класи, перегляди кіно, заняття груп за інтересами тощо.
Прямуємо в один із наметів, де живуть українці (всього таких споруд на території прихистку близько сорока). Архітектурно намет розділений на кілька частин: спальні відсіки, зони для гігієни і прийому їжі, території для відпочинку та дитячого дозвілля.
Їдять мешканці притулку за довгими столами тричі на день. Є станція, де протягом дня можна взяти воду, чай, каву.
– На якість їжі отримуємо багато скарг, – зауважує пані Моніка. – Страви готує кейтерингова компанія. Насправді, якщо їсти довгий час одне й те ж, будь-яка їжа набридає. На території є продуктовий кіоск, де можна щось придбати за дуже доступними цінами.
Мені не вдалося побачити місця, де безпосередньо живуть біженці, бо це «зберігання приватності». Пані Моніка показала пусті спальні модулі з двоярусними ліжками, відділені від загальних коридорів лише легкими завісами.
В санітарній зоні є певна кількість туалетних та душових кабінок, пральні машини.
Які проблеми турбують мешканців притулку найбільше? Прес-секретарка каже про відсутність можливостей для навчання дітей шкільного віку. У шелтері є інтеграційні уроки для дітей до 12 років, старших відвозять на автобусі в спеціальні класи. Але це не повноцінне навчання. Непроста ситуація і з доглядом за дошкільнятами: в таборі є обладнані кімнати для розваг маленьких діток, персонал, який догляне за малюками, але залишити їх без мам можна на період не більше години. Повноцінний догляд няні притулок забезпечити не може, тому працевлаштуватися одиноким матерям із маленькими дітьми нереально.
Щодо забезпечення мешканців медичним обслуговуванням, то до моменту отримання медстрахування зі скаргами на здоров`я можна звернутися в мініклініку безпосередньо на території притулку. За наявності страховки медична система обслуговує українця, як і будь-якого німця – повільно, із записом на кілька місяців наперед, але безкоштовно.
Мешканці прихистку незадоволені великою кількістю охорони та регулярними перевірками. Пані Моніка каже, що збільшення числа персоналу та посилення скрінінгу відбулося після весняної пожежі в одному з наметів, коли одна з біженок щось готувала на газовій портативній плитці. Люди дивом не постраждали, але намет вигорів дотла. З того часу в таборі також заборонено використовувати завіси з простирадел безпосередньо біля ліжок.
Відсутність приватності й нормальних умов для відпочинку
Шукаю співрозмовниць у загальних коридорах одного з наметів. Валентина з Києва розповідає, що разом зі своїм хлопцем мешкають тут рік.
– Раніше ми жили в кімнаті на 14 осіб у корпусі, що згорів, – каже вона. – Зараз нас переселили в інше приміщення, у спальний модуль на 8-х. Ми просилися, щоб нас поселили вдвох чи хоча б учотирьох (є такі кімнатки), та нам відмовили. Насправді, за останні півроку ситуація дещо покращилася. Зменшилася загальна кількість мешканців, збільшилося число адекватних працівників, відселили людей, які не дуже добре себе поводили. Налагодилося й харчування, хоча тут немає овочів, супів. Страви, які давали раніше, просто неможливо було їсти, і вони викидалися на смітник. Зараз, правда, із нашої соцдопомоги 350 євро 200 вираховують за їжу, але що поробиш.
За словами Валентини, тут жити можна. Звичайно, їй хотілося б переселитися в окреме соціальне житло, та його в першу чергу пропонують батькам із дітьми, пенсіонерам, людям із інвалідністю. Наразі молода пара закінчує інтеграційні курси, вчить німецьку мову та думає про пошуки роботи, що дозволить орендувати житло власним коштом.
Пані Олена з Макіївки втратила свій дім ще у 2014 році. До 2022-го мешкала в Одесі, а з початком повномасштабного вторгнення переїхала до Німеччини.
– Я вдячна цій країні за прихисток, – каже вона. – У «Тегелі» живу вже майже два роки. В останні місяці людей нарешті почали активно розселяти. Чекаю і я своєї черги. З Берліна їхати не хочу. Хоча навіть тут навряд чи вдасться знайти роботу за моєю економічною спеціальністю. Планую вивчити мову та освоїти нову професію. Стараюсь триматися, будую плани, але інколи опускаються руки. Дуже важко…
Олена розповідає, що раніше теж жила в наметі з жахливими умовами: відсік на 14-х, неадекватні сусіди, відсутність місця для речей. Зараз її переселили в це «хороше, спокійне місце». Та й тут, в кімнаті на 8 осіб, теж немає ніякої приватності.
– Не втрачаю надію переїхати, хоча багато хто зривається з цього місця й їде в інші країни, – зауважує Олена. – В кого яка сила духу, хто як може триматися… Дуже сумую за домом. Моя мама живе в Донецьку, їй жалко квартиру залишити. Серце розривається, як вона там.
Оксану з Харкова застала в зоні для відпочинку, з підручником німецької мови в руках. Вона в «Тегелі» 5 місяців. Перед цим півтора роки жила в Грузії, переїхала в Німеччину, бо в Ганновері живуть сестра і мама. Зупинилася в Берліні, подалась на оформлення документів. Ось-ось має отримати посвідку на проживання, без якої неможливо мати ні направлення на інтеграційні курси, ні дозволу на роботу. Жінка скаржиться на вимушене сусідство з людьми інших звичок та менталітету. Через це у спальному модулі немає ані тиші, ані можливості нормально відпочити. В її планах – отримати дозвіл на переїзд, при цьому не втративши соцвиплат, та возз`єднатися з родиною.
– Зараз людей у «Тегелі» поменшало, – каже Моніка Хеббінгхаус. – Частина організовує подальше проживання самостійно – у рамках програми надання соціального житла чи за власні кошти. Хтось, на жаль, «застряє» тут на роки… На початку війни з проживанням дуже допомагали волонтери та прості люди. З українцями була унікальна ситуація, бо громадянам інших країн із цим ніхто не допомагав. На даний час все зупинилось. Війна йде вже так довго, що німці втомилися допомагати. На жаль, люди звикли до цієї війни…
«Такого явища як «Тегель» у правовій країні не має існувати»
Жахливими вважає умови перебування в прихистку активістка і засновниця благодійної організації «Інша», співкерівниця об`єднання Kwitne Queer Марина Усманова. Вона релокувалась до Німеччини з Херсона в березні 2022 року.
– На щастя, завдяки друзям, мені вдалося уникнути перебування в цьому шелтері, – каже пані Марина. – Я деякий час жила в місцевих жителів, які надали моїй родині прихисток, згодом, із великими труднощами, все ж знайшла соціальне житло. Та якщо ти мігрантка без якогось життєвого досвіду, не знаєш мову, належиш до однієї з вразливих категорій – ти під високим ризиком затриматися в шелтері надовго. Я знаю про нелюдські умови проживання там від численних розповідей знайомих, і вважаю, що такого явища як «Тегель» у правовій країні не має існувати.
Марина Усманова акцентує увагу на моментах, від яких особливо страждають українські біженки. Це перш за все проживання в одних спальних модулях із чоловіками. Якщо раніше можна було затуляти ліжка простирадлами і на цьому малесенькому просторі мати хоч якусь приватність, то після пожежі робити це заборонено. Жінка не може навіть спокійно перевдягтися перед тим як лягти спати.
– Уявіть, охорона каже, що в ці моменти чоловіки можуть відвертатися. Але ж вони можуть і не відвертатися. Як на мене, це психологічні тортури, нуль інтимності, – обурюється співрозмовниця.
Що людей змушує жити в цих жахливих умовах? Марина Усманова вважає, що основна причина в тому, що інші землі перестали приймати українських біженців. В «Тегель» селять всіх, хто не має де жити. Після реєстрації в центрах, закріплених за цим прихистком, людина може шукати варіанти соціального житла лише в Берліні. Сьогодні це зробити неможливо, бо Берлін перенаселений. Але й у інший регіон, навіть якщо ти знайшов там соціальне житло, переїхати важко через бюрократичну тяганину. Тому люди й чекають довгі місяці, а то й роки.
– Особливо вразливі в «Тегелі» особи з інвалідністю, квір-люди, які часто відчувають на собі цькування, приниження, переслідування. Живучи в такому стресі півроку, рік, вони не витримують і повертаються в Україну, від безнадії, що щось зміниться в кращу сторону. Будь-хто може там застрягти. Біженці більш соціалізовані, вмотивовані, які знаходять роботу, згодом відкріпляються від системи і знаходять собі житло. Ті ж, хто розраховує лише на соціальні виплати, залишаються тут надовго.
* * *
Скільки загалом українських біженців проживає в Берліні — точно не відомо. Припускається, що це 50-60 тисяч осіб. За словами голови Державного управління у справах біженців (LAF) Марка Зайберта, 65% із них хочуть залишитися в Німеччині назавжди.
Яка кількість українців за три роки пройшла “Тегель” та скільки людей переселились у кращі умови – такої статистики теж немає. На жаль, у шелтері вдалося побувати лише в окремих наметах, які показують журналістам і громадським активістам. Зрозуміло, що на його території є як кращі, так і гірші місця для проживання. Як розповідали мешканці притулку, у багатьох наметах панує безлад, часто створений самими біженцями. Багато хто і в Україні не був особливо соціалізованим – без роботи, постійного житла. Частину влаштовує, що «є де поспати, помитися, поїсти, а більше й не треба». Та поряд із ними живуть українці, які через війну втратили все. Люди з інвалідністю, літнього віку, діти через обмежені можливості самостійно виходу з «Тегелю», як правило, не знаходять, тому можуть сподіватися лише на сторонню допомогу. Їхнє існування в таких умовах – це страшно й неприйнятно.
Фото авторки
