На головну / Uncategorized / ВЛАДИСЛАВ ПОМАЗАН: «СТРОКОВИКИ, КОНТРАКТНИКИ, «АЗОВЦІ» – ВСІ ПЛІЧ-О-ПЛІЧ ЗАХИЩАЛИ МАРІУПОЛЬ»

ВЛАДИСЛАВ ПОМАЗАН: «СТРОКОВИКИ, КОНТРАКТНИКИ, «АЗОВЦІ» – ВСІ ПЛІЧ-О-ПЛІЧ ЗАХИЩАЛИ МАРІУПОЛЬ»

Юлія МІЩЕНКО

Нещодавно Україна провела масштабний обмін військовополонених, завдяки чому додому повернулися 144 наших захисники. Особливо радісною ця звістка була для мешканців Берестівки, адже серед воїнів, які пройшли маріупольське пекло, був і наш земляк, 20-річний Владислав Помазан. Вирушивши на строкову службу восени 2021-го, він напевно й уявити не міг, що вже через кілька місяців опиниться на справжній війні. Наразі Владислав лікується в госпіталі м. Запоріжжя. Він погодився розповісти «Нашому краю» про пережите. Розмова не була легкою, про багато моментів хлопець поки що не може говорити. Та все ж він повідав про свою війну, де був розбомблений Маріуполь, поранення, госпіталь на «Азовсталі», полон, звільнення…

Перші місяці служби в одній із військових частин Національної гвардії України в місті Маріуполь для Владислава Помазана були звичайними: оволодіння військовою наукою, вишкіл, чергування, шикування… Та настало 24 лютого. Цього дня солдати за наказом командирів вибули з своєї частини й розосередилися по місту в районі «Азовсталі».

– На початку березня розпочалися реальні бої, – розповідає Владислав. – Отут ми й побачили, що таке справжня війна. Ворог постійно закидав Маріуполь бомбами, вів наступ піхоти. Ми разом із професійними військовими – контрактниками, «азовцями» – давали відсіч, намагалися утримувати місто.

20 квітня, під час одного з боїв наш земляк отримав кульове й осколкове поранення в ногу. Його доставили в госпіталь, що розташовувався на території «Азовсталі». Той самий госпіталь, фото якого облетіли увесь світ, де в ненормальних умовах, без достатньої кількості медикаментів, їжі й води медперсонал робив неможливе, рятуючи життя наших хлопців. За словами Владислава, разом із ним в госпіталі перебувало близько 600 поранених воїнів, допомогу яким надавали всього 10-15 медиків.

У бункері під «Азовсталлю» поранені воїни перебували до 16 травня. Саме тоді настала так звана «точка неповернення»: або всім померти, або здаватися в полон. Від Головнокомандувача Збройних сил України надійшов наказ про друге, аби зберегти життя.

Ті відеокадри ми також добре пам’ятаємо: мужні хлопці виходять з території заводу (поранених виносять на ношах), сідають в автобуси рашистів, і їх везуть у невідомому напрямку. Про наступні півтора місяці Владислав не розповідає майже нічого. Його тримали в Донецьку. Які були умови перебування в полоні, чи застосовувався щодо полонених фізичний вплив, як проводився відбір на обмін – це таємниця.

– Зв’язку з навколишнім світом не було ніякого, – говорить співрозмовник. – Обмін був раптовим. Нам просто повідомили, що ми їдемо до своїх. В душі я був впевнений, що рано чи пізно це станеться. Коли вже опинився на неокупованій території, першим ділом набрав номер мами.

Зараз Владислав лікує поранення в госпіталі. Його найближчі плани – повне відновлення і повернення до військової частини. А далі – воювати з ворогом, до повної перемоги.

Владислав із мамою Валентиною Миколаївною

*  *  *

Мов на крилах, за першої ж можливості вирушила до сина в госпіталь Валентина Миколаївна Помазан. Неможливо уявити, що пережило материнське серце за ці останні місяці. Наразі й тато Владислава Сергій Володимирович перебуває в Збройних силах, захищає східні рубежі країни.

– Коли почалася війна, Владислав кілька разів телефонував, – розповідає Валентина Миколаївна. – 24 березня він повідомив, що отримав незначне осколкове поранення в ногу, що офіційно прикомандирований до полку «Азов» і що, можливо, довго не буде виходити на зв’язок. Десь через місяць якийсь хлопчина в соцмережі сповістив, що син поранений, знаходиться в українському госпіталі. На початку травня отримала кілька повідомлень від Владика про подробиці поранення. А ще він написав, що у заблокованих на «Азовсталі» бійців лише два виходи – або померти, або зробити так, як наказує Головнокомандувач. Мій чоловік, колишній атовець, сказав: «Треба стояти до кінця». Але ці слова я сину не змогла переказати…

Коли Валентина Миколаївна почула, що хлопці виходять з «Азовсталі», кинулася передивлятися всі відео, які з’являлися в інтернеті. На одному з них вона впізнала свого сина – він лежав на ношах, а представник Червоного Хреста перебинтовував йому ногу. Далі були важкі тижні очікування, дзвінки на гарячі лінії, запевнення відповідальних осіб, що обмін поранених буде найближчим часом, що хлопців не залишать у біді. Довгоочікуваний дзвінок пролунав 30 червня, під вечір: «Мамо, привіт, ти мене впізнала? Мене обміняли, я їду в Запоріжжя, наберу пізніше».

– Переживати все це дуже важко, майже нестерпно, – говорить Валентина Миколаївна. – Від сина не було ніяких звісток, а тут і чоловік пішов на війну. Але дякуючи  людям – друзям, колегам, знайомим, витримала. Можливо, допомогла освіта психолога, можливо, те, що пройшла курси кризового консультанта. Щоб не бути наодинці зі своїми думками, включалася в місцеву волонтерську діяльність, коли ми з односельцями готували й збирали гуманітарні вантажі. Долати труднощі легше разом із небайдужими людьми. Ми, українці, сильні, ми вистоїмо в цій боротьбі й обов’язково переможемо.

Матеріал підготовлено в межах реалізації проекту «Менторинговий курс інституційного розвитку локальних медіа Житомирської, Сумської та Чернігівської областей «ЗМІ нових громад», що здійснюється у партнерстві з ГО «Сумський прес-клуб» (Суми), ГО «Медіа-центр «Моє місто» (Чернігів) і ГО «Інститут Креативних Інновацій» за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні

 

 

 

Про нас Юлія Міщенко

Юлія Міщенко

Перевірте також

КОЛЯДИНЧАНИН НАГОРОДЖЕНИЙ ОРДЕНОМ «ЗА МУЖНІСТЬ» ІІІ СТУПЕНЯ (ПОСМЕРТНО)

Сьогодні, в День Української Державності, в Сумах відбудеться вручення посмертних нагород сім’ям 13-х загиблих військовослужбовців. …

Залишити відповідь

You cannot copy content of this page