На головну / Uncategorized / ПЕРЕСЕЛЕНЦІ З РЕГІОНІВ, НЕБЕЗПЕЧНИХ ДЛЯ ПРОЖИВАННЯ, ЗНАХОДЯТЬ ПРИХИСТОК У КАПУСТИНЦЯХ

ПЕРЕСЕЛЕНЦІ З РЕГІОНІВ, НЕБЕЗПЕЧНИХ ДЛЯ ПРОЖИВАННЯ, ЗНАХОДЯТЬ ПРИХИСТОК У КАПУСТИНЦЯХ

Наприкінці травня ми розповідали нашим читачам про ініціативу Капустинського старостинського округу щодо надання прихистку переселенцям. На той час безкоштовне житло в селі було надане одній родині з міста Попасна, що на Луганщині. Минуло три місяці. «Наш край»  вирушив до Капустинець, щоб на власні очі побачити, як влаштовуються в селі люди, які через бойові дії чи окупацію в їх регіонах були вимушені кидати власні домівки і їхати в нікуди.

«Вислуховуючи чергову непросту історію, хочеться допомогти людям»

Сьогодні в Капустинському старостинському окрузі проживає 26 переселенців. За словами адміністратора ЦНАПу Оксани Валюх, це мешканці Луганської, Харківської, Донецької, Херсонської, Запорізької областей. Всього ж із початку війни тут було зареєстровано 162 внутрішньо переміщені особи.

– Багато людей повернулися до міст, де вже минула небезпека, та є й такі, кому їхати просто нікуди, – каже староста Світлана Кулинич. – Саме таким переселенцям у квітні через соцмережі ми запропонували прихисток у нашому селі. Сьогодні для безкоштовного проживання у нас є три будинки. Два придбала фермерка Світлана Грищенко ще в минулому році для багатодітних сімей, один – за домовленістю з господарями, що проживають в іншому місті. Всі три вже заселені родинами з Попасної, Костянтинівки й Мелітополя. Практично щодня отримую дзвінки від бажаючих до нас переїхати. Дзвонять переселенці, волонтери, розповідають про непрості умови проживання в гуртожитках на заході України, куди навесні їхала більшість людей, багатьом загрожує виселення з соціального чи орендованого житла.  На жаль, маємо обмежені можливості. Та все одно, вислуховуючи чергову непросту історію, з’являється бажання допомогти людям. Починаємо шукати, домовляємося з власниками. Допомагаємо людям не тільки з житлом, а й із меблями, речами, продуктами, вирішуємо їх побутові питання.

Як говорить староста, в Капустинцях багато пустих дворів. Та не всі вони підійдуть для проживання людям, які хочуть мати елементарні вигоди. В частині будинків відрізане світло, зруйновані системи опалення. Спадкоємці житла, в яке можна заходити й жити, наразі не готові продавати сільську нерухомість, говорять, що «хтозна куди кому ще доведеться повертатися». Є переселенці, які готові придбати житло в селі. Та до більшості будинків треба «докласти рук». Коли очільниця села надсилає переселенцям фото – варіанти не подобаються. Частина людей хоче, щоб і газ був, і вода, і всі зручності прямо в будинку. Є пенсіонери, які готові на те, щоб був просто дах над головою. Та хто візьме на себе забезпечення цих людей паливом? Адже сьогодні купити машину дров – для пенсіонерів дороге задоволення. Словом, багато питань і нюансів. Та в Капустинцях готові окремо розбирати кожний випадок і за можливості допомагати.

«За кордоном нас ніхто не жде»

Разом із Світланою Кулинич прямуємо до обійстя, в якому поселилася одна з родин переселенців. Раніше тут був доволі занехаяний двір. Зараз бур’яни викошені, видно, що все потихеньку приводиться до ладу. На порозі нас зустрічає молода, усміхнена жінка. Це Юлія Сєчіна з Мелітополя.

–  Наше місто було окуповане в перші дні війни, – розповідає пані Юлія. – Разом із синами Ромою і Юрою прийняли рішення виїжджати, оскільки знаходитися під стріляниною було нестерпно. Плюс важко морально, адже поступово людей примушували грати «за російськими правилами». Сину виповнювалося 14 років, потрібно було отримувати паспорт. Він мені категорично заявив: «Я не хочу мати російський паспорт, поїхали туди, де можна отримати український». Тож у квітні залишили місто.

Спочатку родина вирушила до Польщі. Та поживши там кілька місяців, мелітопольці зрозуміли, що «там нас ніхто не жде». Повернулися до Львова, шукали, куди б переїхати.  Побачили оголошення в інтернеті, що в Капустинцях можуть допомогти з житлом. Зв’язалися зі старостою села, яка підшукала для сім’ї будинок, домовилася з власницею про тимчасове проживання.

– В Капустинці ми приїхали в серпні, – каже Юлія Сєчіна. – Діти пішли в школу. Тут нам все подобається. Будинок нормальний, є газове опалення, колонка в дворі. Я навіть готова придбати в Капустинцях житло. Тихо, спокійно, люди чуйні, дуже нам допомагають, сини знайшли друзів. Раніше я працювала в супермаркеті продавчинею. Зараз влаштовуюся на роботу в швейний цех у Подільки. Не маю великих ілюзій, що найближчим часом з’явиться можливість повернутися в рідне місто, тому облаштовуємося тут, але віримо в перемогу.

«Мій вибір – бути на українській стороні»

Родина Владислава й Ольги Плешивих у селі – з квітня. До цього вони мешкали в Попасній Луганської області. Пережили перші бомбардування в рідному місті, деякий час пересиджували в Бахмуті, далі приїхали до тітки у Василівку Сумського району. Почули про ініціативу капустян, тож скористалися можливістю й отримали будинок для тимчасового проживання.

– Сьогодні Попасна зруйнована на 90 відсотків, – розповідає пан Владислав. –  Ми на власні очі бачили, як рашисти знищували наше місто. Дуже важко сприйняти цю нову реальність. Сімнадцять років мешкали в Попасній, купили будинок, з нуля його облаштовували. Я працював на залізниці. У 2014-2015 роках вже переживали бойові дії в регіоні. За 8 років місто відбудували. Цього разу місцеві жителі теж сподівалися, що день, два, ну максимум тиждень пересидять у підвалах, і все затихне. Та, на жаль, все було набагато страшніше. Ми потрапляли під обстріли, коли виходили за водою, ледве не загинули, повертаючись у свій будинок за речами,  бачили, як розриваються фосфорні бомби, як із ворожих літаків скидають снаряди. Виїжджали під ворожим вогнем, коли вже не було зв’язку, світла, газу. Нерви були на межі. Та вирвалися, на відміну від багатьох інших попаснянців, які, на жаль, загинули.

Сьогодні житло родини Плешивих повністю зруйноване, разом із усім нажитим. За словами пана Владислава, їм дуже важко звикати до нового місця, відчувають, що це не зовсім їхнє. Але в цієї родини просто немає іншого виходу. Наразі староста знайшла можливість працевлаштувати чоловіка в місцеву школу різноробочим.

– Ми були першими переселенцями в Капустинцях, – каже співрозмовник. – Приїхали, як кажуть, «голі й босі». Та жителі села знесли посуд, речі, продукти. Дрова нам завезли безкоштовно. І староста Світлана Володимирівна, й інші мешканці дуже нам допомагають. Незручно отримувати таку допомогу, та що робити. Деякі мої рідні залишилися на «тій» стороні. Мій вибір – жити на українській території. Не знаємо, як складеться далі. Спочатку думали, що приїхали в Капустинці на невеликий термін. Зараз розуміємо, що будемо тут як мінімум зимувати. Ситуація змінюється щоденно. Сподіваємося, що українські військові відвоюють Попасну. Але коли місто відбудують, щоб туди можна було повернутися – питання поки що без відповіді…

«Нам не потрібні vip-умови, лише безпека для дітей»

Яна Акулова з Костянтинівки Донецької області приїхала в Капустинці разом із трьома доньками. Про те, що в селі надають житло переселенцям, вона також прочитала в інтернеті. Зателефонувала до старости, яка підтвердила цю інформацію.

– Влітку в рідному місті стало вже занадто «голосно», – каже пані Яна. – Я дуже хвилювалася за своїх трьох донечок, тому наважилась на тимчасовий переїзд. Нам відразу виділили житло, мені запропонували роботу в школі (за освітою я вчитель). Дали години зарубіжної літератури та посаду вчителя-асистента. Дуже задоволена, що отримала роботу. Надзвичайно вдячна Світлані Володимирівні Кулинич, Оксані Іванівні Валюх, всім жителям села, які переймаються нашими проблемами, допомагають чим можуть. 

Донькам Яни Акулової – 16, 10 і 6 років. Молодші поповнили учнівський контингент місцевої школи, старша пішла в Саївський НВК, оскільки в Капустинцях немає 11-го класу. За словами жінки, їм запропонували нормальний будинок, в якому є газ, дрова, світло, вода в свердловині, частково меблі.

– Ми не розраховували на якісь vip-умови, – зауважує співрозмовниця. – Дома ми теж жили в приватному секторі, без газу й централізованого водопостачання, тому село не лякало. Тут мені оформили всі належні виплати. Сусіди допомагають картоплею, молоком. Звичайно, кожного дня болить серце за рідне місто, адже там залишились батьки, там зараз дуже неспокійно.  Та все одно живемо з надією, що скоро повернемося додому.

Про нас Юлія Міщенко

Юлія Міщенко

Перевірте також

ВОДІЙ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ ОЛЕКСАНДР БЛИЗНЮК: «НІКОЛИ Б НЕ ВЗЯВ ДО РУК ЗБРОЮ, ЯКБИ НЕ ВІЙНА»

Сергій МІНЯЙЛО З Олександром Близнюком мені вдалося поспілкуватися під час його короткочасної відпустки, яку командування …

Залишити відповідь

You cannot copy content of this page