Липова Долина.NEWS Липова Долина 
На початку квітня в Сумській обласній раді відбулося вручення нагород кращим військовим і волонтерам регіону. Почесною відзнакою «За заслуги перед Сумщиною» ІІІ ступеня нагороджено і нашого земляка, мешканця Липової Долини Віталія Магнушевського, який донедавна відстоював українські рубежі на найгарячішому Бахмутському напрямку. 37-річний захисник, який приїжджав додому в короткочасну відпустку, знайшов можливість поспілкуватися з «Нашим краєм».
ЙОГО ШЛЯХ НА ВІЙНУ
Віталій Магнушевський народився в Литві. Кілька років жив у Прибалтиці, потім переїхав із мамою спочатку в Білу Церкву, а згодом – у село Бобрик Гадяцького району. Там Віталій отримав українське громадянство, закінчив школу, здобув фах водія і електрозварника у Веприцькому профтехучилищі. Так склалося, що зустрів майбутню дружину Наталію й переїхав у Липову Долину. У подружжя народилося двоє дітей – донька Аня і син Женя.
Віталій деякий час працював на «Заводі Кобзаренка», пізніше влаштувався робітником із благоустрою селищної ради. У квітні 2022-го його мобілізували до ЗСУ. Перше місце призначення – військовій частина в Сумах, де чоловік пройшов місячне навчання й отримав посаду кулеметника.
– Зі мною було ще троє хлопців-земляків – Артем Сипко і Женя Назаренко з Липової Долини та Саша Приходько з Панасівки, – розповідає Віталій. – В Сумах якраз формувався 211-й штурмовий батальйон, то ми потрапили в одну роту, лише в різні відділення. Спочатку базувалися в селі Слобода Буринського району – окопувалися, вдосконалювали стрільбу. Згодом нас на перекинули на Чернігівщину, де ми були до кінця вересня. А далі всіх зібрали й повезли на Донецький напрямок.
Батальйон Віталія розташувався в Торецьку, на одній із шахт. Військові почали окопуватися під Майорськом. Там їх із безпілотників «засікли» росіяни, обстрілювали з танків і гранатометів. Саме тоді земляк отримав бойове хрещення, а підрозділ втратив одного бійця, ще двоє отримали поранення. Пізніше їх перекинули під Нью-Йорк (поряд із Горлівкою). Там також були бойові зіткнення з орками.
«ВИСТОЯТИ ДОПОМОГЛО НАДІЙНЕ ПЛЕЧЕ ПОБРАТИМА…»
На початку лютого підрозділу Віталія надійшов наказ вирушати в район Бахмута з речами і повним боєкомплектом. Військових прикомандирували до 93-ї бригади, що базувалася на околиці міста. Там вони отримали бойове розпорядження – замінити на визначених позиціях бійців цієї бригади.
– Нас (групу з п`яти чоловік) вивезли з боєприпасами до пункту евакуації, – розповідає Віталій. – Далі пішли пішки в супроводі бійця з позивним «Док». Ішли вночі, періодично все обстрілювалося. По дорозі бачили кількох убитих «вагнерівців». На жаль, на позиції був і наш застрелений воїн. Ми його винесли до визначеного місця і повернулися. У нас у кожного був тепловізор, отримали інструкції, почали чергування. Кругом ходили орки. За пару годин через 50-60 метрів від нас на іншу позицію завели ще одну «п`ятірку», де були Артем Сипко і Женя Назаренко. Буквально через 40 хвилин їх обійшов «вагнерівець» і кинув 2 гранати. Замкомандира взводу отримав осколкові поранення. Вночі була невелика стрілкотня. Найцікавіше почалося о 5.30 ранку. Коли розвиднілося, ми побачили, що навколо нас півкільцем стоять «вагнерівці», а в них за спинами – «мобіки». Для відходу залишалась лише прострілювана стежка, бо позаду нас ще був яр.
Як пригадує співрозмовник, «вагнерівці», яких на одного нашого бійця було десь 8-10 чоловік, почали проявляти ненормальну активність. Кричали: «Укри, здавайтєсь», «Укри, давайтє пагаварім». Включали по телефону якісь проповіді, бігали, співали. Потім почалась перестрілка. Ворожа тактика була такою: наступає група, безперестанно стріляє, вистріляли БК – відходять, хто залишився живий, їх змінюють інші орки.
– Нам було важко, бо нас мало, тому намагалися стріляти не хаотично, а влучно, – пояснює Віталій. – В той же час потрібно було за «мобіками» дивитися, бо вони намагалися стріляти в нас із боку. До того ж ворога прикривав ярок, в той час як наші позиції були «як на долоні», у невеликому вибалку. О 8-й годині у нас був перший поранений, гранатометник, у плече. Він зміг евакуюватися сам. Десь через півгодини поранили кулеметника. Побратим допоміг йому евакуюватися. Трохи далі, на третій позиції, стояли наші прикордонники. «Вагнерівці» обійшли їх із тилу, одного застрелили, після чого інші четверо відійшли.
В цей момент ми отримали по рації інформацію, що ворог нас обходить. Артем Сипко взяв кулемет і сів у засідку на дорозі. Як назло, кулемет після кількох черг заклинило. В той же час «вагнерівці» побачили Артема й відкрили по ньому вогонь, внаслідок чого він отримав поранення в руку і ногу. Побратим Женя його витягнув і довів до пункту евакуації. Нас залишилося ще менше… Відбили атаку п`яти «вагнерівців». Ті з підкріпленням почали знову нас обходити. Друга позиція покинула пост. В цей час по рації передали й нам – відійти назад…
За словами Віталія, по шляху їхнього відходу ворог виставив кулемет. Їх врятувало те, що «вагнерівці» були дуже ласі до трофеїв. Наші хлопці, коли відступали, полишали спальники, рюкзаки, тож противники відразу пішли мародерити. В цей час Віталій із побратимами встигли відступити.
МУЖНЬО ТРИМАЛИ РУБІЖ, ХОЧ РАШИСТИ НЕЩАДНО ПОЛИВАЛИ ВОГНЕМ
Десь через кілометр були позиції прикордонників, з бліндажем. Та ворог вже й ці позиції почав обходити. Через дві години надійшов наказ відступити ще на півкілометра в ліс.
– Приїхало командування, привезли лопати, показали позиції, сказали окопуватися, – пригадує співрозмовник. – Але земля була мерзла, лопати ламались, тож розмістилися просто на снігу. З настанням темряви почалось «цікаве» – ворог побачив нас із безпілотників і почав поливати артилерією. За одну ніч ми втратили двох побратимів, десятьох поранило. Вранці ми піднялися на 500 м трохи вище, до прикордонників. Там були деякі укріплення, але нас знову почали «розбирати» з танків, артилерії, кілька разів із літака.
Їсти з собою у хлопців майже нічого не було, та Віталій каже, що й не хотілося. За увесь період з`їв одну галету. Тільки пили воду, поки вона не замерзла, їли сніг. Друга ніч була ще важча, бо рашисти стріляли, крім артилерії, ще й некерованими снарядами з літаків. В якийсь момент нашому земляку просто пощастило, бо зовсім поряд із ним був прихід із танка, та снаряд не розірвався.
Наступного ранку «вагнерівська» розвідка пішла в атаку. Українські військові дали відсіч, та ворог через деякий час повернувся з підкріпленням. Вже згаданий раніше солдат із позивним «Док» вирішив піти їм навперейми, та «вагнерівці» розстріляли його з кулемета. На третю ніч із 211-го батальйону на позиціях залишилося двоє – Віталій і його побратим із Сум. Як і попередні, ніч знову була «весела», ворог переставав стріляти, лише коли потрібно було перезарядити зброю.
– Знову були «двохсоті», – ділиться пережитими подіями Віталій. – «Трьохсотим» ми накладали турнікети й виносили. Поранених швидко забирали броньованим «Козаком», в якому був медик. В останній момент я отримав контузію. В цей час по рації нам і ще двом хлопцям із 93-ї бригади передали наказ виходити. Привезли на місце базування, відправили в медчастину на лікування. В цей час із батальйону в Бахмут відправили наступну групу хлопців. Їм більше дісталося, багато загинуло. Кілька наших потрапили в полон – позиції, на які їх направили, вже виявились зайняті ворогом… Земляк Женя Назаренко із сумчанами були ще кілька разів у Бахмуті в групі евакуації, вивозили поранених і вбитих. Протягом місяця на цьому напрямку з нашого батальйону всі побули…
Після цього підрозділ Віталія Магнушевського вивели в Сумську область для поповнення і відновлення сил. За словами чоловіка, з початкового особового складу батальйону боєздатними залишилося близько 40 відсотків. Почесну відзнаку «За заслуги перед Сумщиною» ІІІ ступеня Віталій отримав саме за участь у боях під Бахмутом, як і його побратим, сумчанин Володимир Рева, з яким вони були на позиції до останнього.
ОРДЕН «СПАСИТЕЛЯ» – ЗА ВРЯТОВАНИХ ПОРАНЕНИХ БІЙЦІВ
Віталій на війні має позивний «Магнум». Каже, що це завдяки прізвищу, а мені здається, ще й через його якусь помітну внутрішню силу. Він спокійно говорить про те, що незважаючи на все пережите, готовий і далі захищати Батьківщину. Його голос тепліє, коли пригадує момент короткочасної слабкості зовсім юного побратима:
– Був серед нас хлопчина, мабуть, після строкової відразу підписав контракт. Лежимо, обстріл такий, голови не можна підняти. Скотилися в ярочок. У юнака стався нервовий зрив: «Я ще такий молодий, хочу жити. Боже, спаси мене». Я до нього підповз: «Як тебе звати?». «Діма». «Діма, заспокойся, все буде добре». Трохи згодом обстріл стих, Діма заспокоївся, питає: «Водички не хочете?». «Хочу». «Знаєте, як страшно?» – каже. «Звичайно, всі бояться, і це нормально» – відповів я йому. Не знаю його подальшу долю, хочеться, щоб він був щасливий.
Найважче на війні для Віталія – бачити, як гинуть побратими, як стогнуть від болю під час поранень. Це не може не накладати свій відбиток, ті страшні моменти раз по раз спливають у снах.
– Бувало, що хлопців “накривало”, що вони навіть розверталися і йшли з поля бою. Пам`ятаю, як військовослужбовець після АТО, при званні, забрав автомат і полишив позиції, хоча нас і так було дуже мало… Скажу відверто – такої війни не уявляв. Взяти хоча б ті найскладніші три з половиною доби – хіба це багато? Але в бойових умовах вони здавалися вічністю. Ротація на найгарячіших напрямках дуже потрібна. Постійно там ніхто не витримає, ні фізично, ні морально.
Під час перебування в Бахмуті Віталій Магнушевський отримав ще одну відзнаку – орден «Спасителя», за те, що виніс із поля бою багатьох поранених товаришів.
– Що тобі допомагає триматися на цій страшній війні? – цікавлюся.
– В першу чергу думаю про дружину і дітей, які чекають вдома і всіляко підтримують, – відповідає Віталій. – Намагаюсь відмежовуватися від страшних спогадів – вони десь там, позаду, як у тумані… А ще дуже допомагає підтримка побратимів, особливо земляків – Жені Назаренка, Артема Сипка, інших хлопців. З такими бравими козаками воювати можна…
