Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Наталія ШУТЬКО
Війна на Сході нашої держави стала викликом для всього українського народу. Побороти військову агресію, підтримати українську армію, допомогти пораненим, дати притулок біженцям – ці завдання об’єднали українців з усіх куточків нашої країни. Разом із цим ми все більше усвідомлюємо, наскільки глибокі психологічні рани воїнів, завдані цією неоголошеною війною.
Мені випала нагода поспілкуватися із людиною, яка у свої 28 років пережила страхіття воєнних подій, кулеметні черги, артилерійське бомбардування, наступ танків, поранення та загибель побратимів… Мій співрозмовник – Дмитро Михайлович Висоцький. Усе це довелося побачити на власні очі молодому чоловікові, який серед «кіборгів» стояв на захисті Донецького аеропорту, воював у самому пеклі, пройшов через увесь той жах, що й досі вирує на Сході. Рік Дмитро перебував у зоні АТО.
Народився мій співрозмовник у Туркменістані, та доля розпорядилася так, що разом із батьками приїхали жити в Берестівку, де юнак зростав та отримав освіту. У 2005-2006 роках відслужив у Збройних силах України, потім працював у м. Суми далекобійником. Одним словом, жив спокійним, розміреним життям, як і більшість із нас.
День 9 серпня 2014 року вніс корективи у долю Дмитра – отримана повістка повідомила про необхідність стати на захист своєї землі. Як він розповідає, жодного сумніву у тому чи йти воювати не було. Хоч на той час призивали більше тридцяти чоловік, проте крім нього з різних причин ніхто не був мобілізований.
Розпочалися суворі будні… Спочатку дванадцять діб у 169-у навчальному центрі Сухопутних військ Збройних Сил України в м. Десна, де кожен чекав того дня, коли відправлять, далі – 79-а окрема аеромобільна бригада, м. Миколаїв. Напевно,читачам не потрібно зайвий раз нагадувати,що воїни саме цієї бригади відіграли найважливішу роль під час оборони стратегічного об’єкта – Донецького аеропорту та боїв на Дебальцевському напрямку.
Уперше, згадує Дмитро, разом із бойовими побратимами потрапили в саме пекло аеропорту у вересні 2014 року. Більше десяти діб охороняли, вірніше – відбивали, старий і новий його термінали.
– Які завдання довелося виконувати? – запитую у молодого чоловіка, в очах якого бачу глибокий сум, що не приховує навіть посмішка на обличчі…
– Ще за часів строкової військової служби отримав спеціальність кулеметника, тож стала в нагоді вона і там, на війні, – відповідає. – Саме цей «залізний товариш ПКМ» зберіг не одне чоловіче життя та допомагав тримати ворога і його техніку на відстані.
До речі, кулеметники були особливо небезпечними для сепаратистів. Як розповідає військовослужбовець, одного разу, вловивши по рації їх хвилю, почули, що за знешкодження кулеметника оголошено винагороду в сто тисяч. «Тільки не зрозуміли, яких – російських чи доларів»,- посміхається по-військовому спокійний молодий чоловік.
А мені стає дещо моторошно, слухаючи Дмитра та переглядаючи невеликий уривок відео на його телефоні, знятий у зруйнованому приміщенні аеропорту під час перестрілки із сепаратистами. Від почутого про те, що довелося пережити нашим хлопцям, збираючи останки своїх бойових товаришів, які, часом, вміщалися «у целофановий пакет»…
Довелося воювати і в одній із найгарячіших точок – с. Орловка Донецької області, де від нападів бойовиків охороняли артилерію української армії. І знову повернення в аеропорт…
Багато трагічних випадків із життя згадує Дмитро, чимало його товаришів на сьогодні немає в живих. Серед них і 18-річний юнак із Сумщини з позивним Сєвєр, який загинув на очах у Дмитра, стоячи разом з ним на захисті аеропорту. Згадує, як понад місяць утримували позиції в населених пунктах Водяному та Опитному (Дебальцеве кільце) – найгарячішій точці на карті АТО. Як 79-а окрема аеромобільна бригада, у складі якої воював Дмитро з позивним Бард, розкрила під Волновахою схему сепаратистських контрабандних поставок у зону АТО, займалася супроводом колон військових, охороною стратегічно важливих територій…
– Як темніє, так і розпочинається – залпи, гради, міномети, танки – все підряд стріляє. Навіть у час оголошеного режиму припинення вогню про спокій не доводилося навіть мріяти,- – говорить військовослужбовець.
– А як же спали? І чи спали взагалі? – цікавлюся.
– По кілька хвилин на «карематах», у бронежилетах та касках. Та й під супровід залпів снарядів більше думаєш не про сон, а про те, як залишитися живим, уціліти. Харчувалися «сухпайками», бо яка їжа на передовій…
Місцеве населення ставилося до українських воїнів по-різному: одні підтримували, інші – «свято вірили, що вони їдять дітей». Тож продукти харчування від населення остерігалися брати, щоб уберегтися…
– Велику допомогу надавали волонтери – і продукти харчування, і військову амуніцію постачали. Хоча,- говорить Дмитро, не називаючи прізвищ, – волонтери-земляки кілька разів телефонували, цікавилися, що потрібно, проте чомусь далі діло не пішло.
У період між боями поверталася його бригада до Миколаєва, де було місце розташування частини,де можна було перевести дух, з тим,щоб з новими силами вступити в бій із ворогом; поговорити з рідними по телефону, адже тільки у хвилини розмови із сином серце матері може бути майже спокійним. Свята материнська молитва була «оберегом»для Дмитра, допомагала вижити, давала неабияку силу й терпіння батькам,чий син знаходився в гарячих точках на Сході нашої країни.
«За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни» Указом Президента України Дмитро нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
* * *
Позаду залишилися суворі воєнні будні бійця української армії. Та, напевно, з його пам’яті ніколи не вдасться стерти події, пережиті на війні, те, що кожної ночі заново переживається уві сні. Хочеться вірити, що війна врешті-решт закінчиться, сподіватися, що справедливість запанує, візьмуть гору честь і гідність людська.
Матеріал підготовлено в межах реалізації проекту «Менторинговий курс інституційного розвитку локальних медіа Житомирської, Сумської та Чернігівської областей «ЗМІ нових громад», що здійснюється у партнерстві з ГО «Сумський прес-клуб» (Суми), ГО «Медіа-центр «Моє місто» (Чернігів) і ГО «Інститут Креативних Інновацій» за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні
