Сергій МІНЯЙЛО
Артилерію називають царицею полів, а самих артилеристів – богами війни. Андрій БОГДАНОВСЬКИЙ із села Московське, коли поглиблено вивчав математику в Синівському аграрному професійному ліцеї у Заслуженої вчительки України Л.С.Авраменко, аж зовсім ніяк не збирався стати богом війни. Хотів опанувати мирну професію програміста, щоб стати успішним у житті й допомогти українцям в автоматизації виробничих процесів. Своєї мети досяг, закінчивши Сумський державний університет за спеціальністю «Електроніка» та пропрацювавши декілька років на кращих підприємствах міста Суми. Але віроломний напад московитів у лютому минулого року докорінно змінив плани успішного програміста…
– Торік, 24 лютого, близько 4-ї години ранку до мене зателефонував мій кум Володимир Голуб і повідомив, що москалі бомблять Глухів та обстрілюють це місто з різних видів артилерії, – згадує Андрій. – Згодом в соцмережах дізнався, що ракетно-бомбових ударів зазнав також Київ та велика кількість українських міст. Я зрозумів, що почалася повномасштабна війна. На Суми зі сторони Краснопілля сунули тисячі ворожих танків. Я в цей час був у Сумах, тому терміново забрав звідти свою кохану дівчину Машу та сім‘ю сестри Свєти і вивіз їх автомобілем у безпечне місце до своіх батьків у Московське, а сам прийняв рішення допомогти сумчанам в обороні обласного центру. Бойового досвіду на той час не мав, тому вирішив спочатку волонтерити. Для цього повернувся знову до Сум. По дорозі проїжджав декілька рашистських блок-постів. Їхні прапори на цих блок-постах ніяк не вписувалися в колорит українського життя.
– Чи не склалося тоді у тебе враження, що рашисти окупують всю територію України? – З перших днів війни, не дивлячись на російські блок-пости, я вірив, що Україна переможе, у цьому не було сумнівів навіть тоді. А тепер, коли нас підтримує зброєю і боєприпасами увесь цивілізований світ, я стовідсотково впевнений, що перемога буде за нами.
– Як ти став волонтером?
– У мене є впливові знайомі в Сумській обласній адміністрації, справжні патріоти України. Разом з ними організовували волонтерський рух у Сумах. Розвозили своїми автомобілями продукти харчування малозабезпеченим, медикаменти хворим, усе необхідне нашим захисникам на блок-пости: павербанки, ліхтарики, дощовики тощо.
– Як тобі вдавалося поєднувати волонтерський рух з професією програміста? – А ніяк! Я прийшов до себе на роботу і «на емоціях» повідомив керівництву, що коли йде війна, то не можу працювати програмістом, буду волонтером, а дещо пізніше піду захищати Україну. Керівництво до мого рішення віднеслося з розумінням.
– Як ти потрапив до Збройних сил України?
– Спочатку я пішов до найближчого військкомату Сум і попросив, щоб мене взяли добровольцем на фронт. Там воєнком подивився мою прописку, де було написано: «Село Московське, вул. Смольна». Довго обурювався, що такі назви ще й досі залишилися в незалежній Україні, та ще й у період, коли московитські окупанти вбивають тисячі невинних мирних українців. А потім зателефонував до Липоводолинського воєнкома і розповів про мене. Тому мобілізували мене на війну з Липової Долини.
– Але ж військового досвіду не було?
– Військового досвіду в мене дійсно не було. Усіх таких, як я, у нас під час мобілізації направляють у навчальні центри. Потрапив я в «учебку» на території Львівської області. Там мене відразу почали навчати артилерійській справі. Враховуючи мої знання з математики та фізики, я став навідником гармати. 21 день навчання пройшли досить швидко. А потім звідти зразу направили на передову в Луганську область поблизу Лисичанська.
В окопі з бойовими побратимами
– Якими були перші враження від бойових дій?
– Не дуже гарними. Тоді на Луганському напрямку ми відступали. Йшли важкі бої. Було багато побитої осколками техніки. Ми з усієї сили утримували бойові позиції. Нашому артилерійському розрахунку дісталася 152-міліметрова гаубиця радянського зразка Д-20. Ця гаубиця надійна, перевірена часом, як і автомат Калашникова. Вона причіпна, тому для її переміщення з місця на місце потрібен спеціальний автомобіль-тягач та шість бійців обслуги: командир гармати, навідник, заряджаючий, досилаючий, підносчиковий та водій тягача-автомобіля. На жаль, тоді в нашому бойовому підрозділі із шести таких гаубиць залишилось тільки три. Решта були потрощені осколками під час вибухів ворожих снарядів та бомб. У боях ми також використовували й інші артилерійські системи.
– Чому артилерію називають царицею полів?
– Тому що артилерія відіграє вирішальну роль у ході бойових операцій. Взяти, до прикладу, нашу гаубицю. Ми можемо нею вільно і досить точно вражати живу силу ворога в окопах. Ми знищуємо мінометні розрахунки рашистів, а також артилерійські системи, як наша. До більш потужних артсистем, таких, як «Піон», «Акація», «Ураган» тощо, що знаходяться на відстані понад 20 км, ми «не дістаємо». Взагалі підраховано, що за допомогою всіх видів артилерії Збройні сили України знищують понад 90 відсотків ворога.
– Які основні завдання виконує ваш бойовий підрозділ?
– Це перш за все знищення окупантів на передових позиціях. Ведемо також вогонь на ураження по колонах техніки рашистів, по їх диверсійної-розвідувальних групах, штурмових підрозділах та складах боєприпасів.
– Наскільки точно можна стріляти з таких гаубиць?
– Ці гаубиці стріляють дуже точно. Часто ведемо вогонь по завчасно пристріляних позиціях. Використовуємо для високоточної стрільби балістичний калькулятор, враховуючи величину заряду, вологість повітря, напрямок і силу вітру. Іноді проводимо корегування вогню за допомогою дронів або нашої піхоти, яка знаходиться на нульовій лінії оборони. Мій шлях від програміста до навідника важких гармат пройшов через війну, тому я вже маю певний досвід влучної стрільби по позиціях ворога. До того ж ми «працюємо» по ворогу разом з іншими артилерійськими підрозділами, де є наші «Урагани», «Гради», «Піони». У кожного є своя ділянка лінії фронту, яку потрібно обороняти.
– Ви постійно знаходитесь на передових позиціях чи бувають перепочинки, ротації?
– Після декількох місяців активних бойових дій наш артилерійський підрозділ відвели від лінії фронту, провели доукомплектування і відновлення техніки та гармат, провели реабілітацію особового складу. А потім знову були маневри на Запорізькому напрямку та бої в Херсонській та Миколаївській областях.
– Знову відступали?
– Чому відступали? На Херсонському напрямку ми брали активну участь у контрнаступі, форсували там річку Інгулець, визволяли населені пункти Сухий Ставок, Давидів Брід та інші від окупантів.
– Як можна форсувати річку з гаубицею і тягачем, коли всі мости були зірвані?
– Наші Збройні сили України набагато потужніші, ніж нам іноді здається. У нас багато техніки, за допомогою якої вдалося досить швидко навести декілька понтонних переправ. Ворог тоді постійно вів вогонь по цих переправах силами піхоти, а також із артилерії та авіації. Звичайно ж, були втрати, пошкодження техніки, але своє бойове завдання ми тоді виконали.
– До речі, про втрати, чи були втрати нашого особового складу і техніки після форсування річки, коли продовжили контрнаступ?
– Були поранені. На жаль, з танка прямою наводкою обстріляли в Херсонській області і наш артилерійський розрахунок. Я тоді отримав важкі поранення в живіт і в ногу. Осколками мені розрубало п’ятку, відірвало частину ахілового сухожилля. До того ж, від розривів снарядів у мене був струс мозку, контузія. Мене тоді відразу евакуювали з поля бою, надали першу медичну допомогу в одній з медичних лікарень Миколаївської області, а потім гелікоптером відправили в Одесу на лікування в госпіталь. Пам‘ятаю все дуже туманно. Уже в госпіталі втратив свідомість на декілька днів. Коли прийшов до тями, то побачив свою кохану дівчину Машу, яка кинула все і приїхала мені на допомогу. Згодом сюди приїжджали провідувати мене й батьки.
– Коли буде весілля?
– Скажу по секрету: нещодавно своїй коханій Маші я зробив пропозицію – запропонував їй свою руку і серце. Вона відповіла взаємністю. Трохи підлікую свої поранення і буде весілля…