Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Антоніна КОПАЙГОРА
Життєвий досвід… Його людина набуває з роками. Але кожен по-різному. Інколи вже й літа на осінь повернули, а згадати нічого. А в декого навіть у молодому віці за плечима такий багаж, що аж нести важко. Ось хоч би й у хлопців, у долю яких увірвалася війна.
Руслан Ляшенко народився в селі Московське. Тут навчався в школі. Після закінчення 9-го класу вирішив здобувати робітничу професію і вступив у Синівське професійно-технічне училище. Хотів стати будівельником. Отримав диплом, але попрацювати ніде не встиг – прийшла повістка в армію. Служив у Білій Церкві, був артилеристом. Чи думав, що в недалекому майбутньому згодяться військові навички? Звісно, не думав, бо тоді нікому і в страшному сні не могло прийти те, що сталося через декілька років з Україною.
Повернувся Руслан до рідної домівки. Будівельник з нього був неважний, бо практикою не довелося закріпити теоретичні знання з училища. З дому на заробітки їхати не хотілося, тож місцевий “Завод Кобзаренка”, як і для сотень хлопців та чоловіків у районі, став тією точкою опори, що додала впевненості в житті – є робота, значить все в порядку.
Минав день за днем, хлопець освоювався в заводському цеху, звикав до колективу, працюючи слюсарем. Звичайні трудові будні, відпочинок у вихідні, домашні справи. Все було добре. Проте недовго. На сході країни вже бушували події, названі антитерористичною операцією. То одному, то другому жителю району почали вручати повістки з військкомату. Тривожно завмирало не одне материнське серце. Щеміло воно і в Русланової мами. І недаремно: 13 квітня 2014 року хлопець одержав повістку… На перші два тижні новобранців прийняв навчальний центр «Десна». Потім були Гончарівське, Прилуки, Ніжин.
– Номер обслуги – лівий заряджаючий зенітної установки – це була моя воєнна посада, – розповідає Руслан. – Ось-ось нас мали відправити на схід. Одного разу вже почали завантажуватися в літак, втім нам із декількома товаришами місця не вистачило і ми залишилися ще на два тижні. Врешті настав час відправлення і повідомлення про кінцевий пункт призначення – Луганський міжнародний аеропорт.
Зупинимося на історії цієї точки на карті антитерористичної операції, щоб краще зрозуміти, в яке пекло потрапив наш земляк. Події тут почали розгортатися за тиждень до того, як Руслан Ляшенко одержав повістку. Як пишуть засоби масової інформації, з початком ескалації проросійських виступів на сході України, коли 6 квітня було захоплено Луганське СБУ, а 7 квітня — проголошено створення ДНР та ЛНР, заради недопущення захоплення аеропорту, що могло в подальшому вилитися у перекидання військових сил РФ повітряним шляхом або появи в «ополчення» військової авіації, до аеропорту були перекинуті з’єднання аеромобільних військ. Маючи кримський досвід, коли в першу чергу російські війська захоплювали аеродроми, була дана команда за будь-яку ціну утримувати донецький, луганський та маріупольський аеродроми. Інакше б у бойовиків не тільки танки були, але й авіація б з’явилася. 11 червня 2014 року у зв’язку з бойовими діями аеропорт був закритий. А ще через три дні сталася трагічна подія, що буквально сколихнула всю Україну. 14 червня 2014 року до аеропорту прямував черговий конвой транспортних літаків — 2 борти ІЛ-76 та один АН-26. Перший ІЛ-76 вдало здійснив посадку, а при спробі другого ІЛ-76 сісти, він був підбитий проросійськими бойовиками. Третій літак, Ан-26, змінив курс і повернувся назад, після чого авіасполучення з аеропортом було припинене.
– В той день наш взвод, що чергував біля летовища, готувався розвантажувати саме другий ІЛ-76, – пригадує Руслан. – Чекали команду, аж раптом над аеродромом здійнявся чорний гриб вибуху… Ми зрозуміли: сталася біда. Трохи згодом дізналися, що у збитому літаку загинули 40 десантників і 9 членів екіпажу.
Протягом двох місяців Русланові довелося охороняти безпосередньо аеропорт. За словами хлопця, разом із товаришами жили в таких умовах, що не те що виспатися після доби чергування, покуняти ніде було. В польових умовах кожен підрозд іл готував собі їжу. Але із цим ще можна було змиритися. Важче було від того, що захисників аеропорту постійно «поливали» із «Градів» і мінометів. «Був випадок, коли опорну базу, куди передислокувався наш підрозділ, бойовики накрили «Смерчем», – тихо каже хлопець. Фактично бійці були в повній ізоляції. Харчі, боєприпаси, все інше необхідне їм скидали з парашутів.
Дуже довго родина Руслана не знала, що він несе службу в Луганському аеропорту.
– Коли траплялася нагода зателефонувати додому, – розповідає хлопець, – завжди заспокоював маму й тата і говорив, що перебуваю далеко від лінії фронту. Втім, згодом хтось таки сказав їм правду. Відтоді, розумію, батькам було нелегко…
– А вам, у тому пеклі, під постійними обстрілами? – зауважую під час розмови.
– До всього звикаєш. Якщо скажу, що не було страшно, то це буде неправдою. Але нічого, витримали.
Повернувся боєць до мирного життя через рік. Тут його чекала робота, крім того, завод виплачував весь період служби середню зарплату. На той час це була вагома підтримка, адже учасникам антитерористичної операції тільки недавно встановили порівняно високі зарплати. Має колишній боєць соціальні пільги. Правда, щоб отримати посвідчення учасника бойових дій, йому довелося ще раз їхати у військову частину, де служив. «Але й то добре, – каже Руслан, – бо є випадки, коли воїни тривалий час не можуть оформити відповідні документи».
Матеріал підготовлено в межах реалізації проекту «Менторинговий курс інституційного розвитку локальних медіа Житомирської, Сумської та Чернігівської областей «ЗМІ нових громад», що здійснюється у партнерстві з ГО «Сумський прес-клуб» (Суми), ГО «Медіа-центр «Моє місто» (Чернігів) і ГО «Інститут Креативних Інновацій» за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні
