Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Сергій МІНЯЙЛО
Нинішня війна показала, що в Україні є багато відважних жінок, готових захищати свою державу на бойових позиціях. За даними заступниці міністра оборони України Ганни Маляр, озвученими у травні 2023 року, у Збройних силах України проходять службу 42 тис. жінок, 5 тис. – на фронті.
Однією з них є жителька Липової Долини, сержантка Збройних сил України Олена Клімчук із позивним «Лаванда». Не так давно вона приїжджала у коротку відпустку й погодилася з нами поспілкуватися.
– Чому саме «Лаванда» стала твоїм особистим позивним у ЗСУ?
– Хтось обожнює троянди, хтось тюльпани, підсніжники чи проліски. А я люблю лаванду. Це красива квітка і дуже корисна. Так, як і лаванда, я хочу бути корисною для країни у цій війні, робити все можливе, щоб прискорити нашу Перемогу. Тому й такий позивний.
– Скільки жінок воюють у вашому бойовому підрозділі?
– Дві. Я обіймаю посаду старшої бойової медикині артилерійського підрозділу, а моя подруга Світлана – операторки.
– Чи відчуваєте ви, захисниці, дискомфорт у бойовому формуванні, де окрім вас одні чоловіки?
– Ні, не відчуваємо. Основна задача нашого підрозділу – знищення бойової техніки окупантів, їх позицій та особового складу. Кожен і кожна з нас виконує свої бойові завдання, і на цьому зосереджується вся увага. Все решта відходить на другий план.
– Розкажи про себе.
– Я народилася в Побиванці. Тут пройшли мої дитинство і юність. У 1998 році, після закінчення Побиванської загальноосвітньої школи я вступила до Лебединського медичного училища ім. професора М.І.Ситенка. Там отримала спеціальність медичної сестри. Спочатку мене на кілька місяців направили в Саївську лікарню, потім у Беївську. Після цього 12 років обіймала посаду медичної сестри в терапевтичному відділенні Липоводолинської ЦРЛ. Останні декілька років, перед службою в Збройних силах України, працювала медичною сестрою загальної практики в Центрі первинної медико-санітарної допомоги. Вдячна всім медичним працівникам, які передавали мені свій досвід надання першої медичної допомоги. Він тепер такий необхідний для порятунку життів наших військових на фронті.
– Як ти потрапила до Збройних сил України?
– Після окупації Криму та інших великих територій на сході держави багато хто із нас хотів поповнити ряди ЗСУ, але така можливість не завжди була. Через свого знайомого я дізналася, що є вакансія бойового медика в одному військовому формуванні, що заходилося за декілька десятків кілометрів від Липової Долини. Пройшла там співбесіду, потім медкомісію і підписала контракт. Це був 2019 рік.
– Якусь додаткову підготовку ти проходила?
– Мені, як людині, яка раніше зовсім не служила в армії, потрібно було освоювати основи військової дисципліни. Тому мене спочатку направили в Чернігівську область, де я пройшла курс молодого бійця. Потім була ротація в Дніпропетровську область. Там наш підрозділ змінив морських піхотинців і почав проводити бойові чергування. Тоді вже з особовим складом я сама проводила навчання з надання першої медичної допомоги, вчила накладати джгути, робити перев‘язки тощо. Влітку 2020 року мені присвоїли звання – молодший сержант. Потім знову були ротації, в тому числі і в Сумську область. А з липня по вересень 2021 року нас почали посилено готувати до бойових дій на курсах тактичної медицини.
– Коли і як військові вашого підрозділу дізналися про повномасштабне військове вторгнення на територію України?
– 24 лютого минулого року наш артилерійський підрозділ знаходився на бойовому чергуванні в сосновому лісі поблизу східних кордонів. Рано вранці зі сторони російського кордону я почула в небі звук реактивних двигунів з характерним свистом. Спершу подумала, що це ворожі реактивні літаки, але все було набагато гірше – в небі були рашистські ракети, які мали знищити нас і нашу техніку. Вони розірвалися неподалік від наших позицій. Було дуже страшно. Але, на щастя, ніхто з особового складу не постраждав. Неушкодженою залишилася і бойова техніка.
– Коли вперше довелося надавати долікарняну медичну допомогу пораненим бійцям?
– Через декілька днів. Наш артилерійський підрозділ тоді вів прицільний вогонь по ворожих позиціях. Але ворог за допомогою дронів дуже рано нас помітив і обстріляв із важкої артилерії. У нас було вісім поранених, четверо з яких були тяжкими. В одного з них уламок від ворожого снаряду застряг в тілі за кілька сантиметрів від серця. Завдяки вчасно наданій медичній допомозі всі вони залишилися живими.
– В художніх фільмах про війну часто показують, як медички витягують поранених бійців із поля бою. В житті це можливо?
– Звичайно, можливо. У мене було таких випадків декілька. Це при тому, що я була в бронежилеті і в касці, й поранені також були в повній бойовій екіпіровці. Коли під час бою думаєш тільки про те, як врятувати захисника, то сили, як правило, додаються. Але це не означає, що я маю тягти пораненого 300 чи 500 метрів. Достатньо його транспортувати до найближчого безпечного місця: це може бути окоп, вибалок чи безпечна яма.
– Як у вас проходить спілкування між вами і пораненими на полі бою?
– За допомогою рації, або голосом. Рідко за допомогою мобільного телефону.
– Чи вистачає медикаментів?
– В цілому вистачає. Активну допомогу у вирішенні цього питання надають волонтер/к/и. Я дякую волонтеркам Наталії Пилипенко, Людмилі Лаврик з Липової Долини, волонтерській організації «Другий фронт» та жителям Побиванки за надану допомогу військовим коштами, медикаментами і продуктами харчування.
– Який випадок порятунку пораненого бійця ЗСУ запам’ятався найбільше?
– Одного разу, під час масованого обстрілу наших позицій один тяжко поранений водій ЗСУ в шоковому стані, рятуючи техніку, виїхав у невідомому напрямку. Зв‘язку з ним не було. Боялись, щоб він у такому стані не заблудився і не поїхав на ворожі позиції. Але все закінчилося добре. Ми йому вчасно наклали джгути, і він залишився живим.
– Не так давно в Липоводолинській громаді стало відомо, що за сміливість і героїзм, проявлені на полях боїв, Президент України нагородив тебе бойовим орденом «За мужність» III ступеня. Вітаю тебе з цією нагородою! Скільком захисницям України тоді були вручені державні нагороди?
– Трьом. Моя знайома по навчальному центру, бойова медикиня Наталія Шевела тоді отримала медаль «За врятоване життя». Яку державну відзнаку отримала третя захисниця – не пам‘ятаю.
– Твої діти: син Роман і донька Елла можуть пишатися тобою. Як часто ти з ними зустрічаєшся?
– На жаль, у зв‘язку з війною своїх дітей я бачу дуже рідко, як і своїх батьків Валентину Степанівну та Олександра Миколайовича Пономаренків, які живуть у Побиванці. Я за всіма ними дуже сумую. Але після нашої перемоги ми все обов’язково виправимо!
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
