Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Євдокія Омелянівна Семеліт, яка в цьому році відзначила своє 90-річчя, розкрила перед нами історію свого нелегкого життя, при цьому скромно примовляючи: «Та не пишіть багато, що там про мене писати».
Ювілярка родом із невеликого села Столярове. Народилася 27 листопада 1933 року, в час великих змін та випробувань для України. Ще змалечку вона зазнала нелегкої долі, зростаючи в багатодітній сім’ї, де вже з юних років пізнала справжню ціну важкої праці в селі.
Іще молодою дівчиною, працювала на фермі. І в спеку, і в холод, і в дощ, і в сніг, йшла вона на тяжку роботу: вручну доїла 13 корів у холодному приміщенні, з протягами. Дбала про худобу, часом забуваючи про себе. «Саме тоді я й підірвала своє здоров’я. Хворіла, а лікуватися коли?», – каже жінка.
Згадує, як в ті часи у селян забирали паспорти, щоб вони не могли виїхати в місто, а працювали в колгоспах. Проте, їй це вдалося. І вже в тодішньому Дніпропетровську працювала в радгоспі на неважких, як говорить, роботах. Та так склалися життєві обставини, що дівчині довелося повернутися в рідне село. Захворіла мама й потрібно було допомагати по господарству.
Її руки, загартовані важкою працею, мало знали в житті відпочинку. Трудова біографія Євдокії Омелянівни не обмежується фермою.
Сезон працювала на цукровому заводі на Полтавщині. Згодом 13 років у Липовій Долині на будівництві, де пліч-о-пліч із чоловіками, підіймаючи тяжкі мішки цементу, цеглу, завдяки своїй витривалості показувала, що мулярство – не тільки чоловіча справа, а й жінки можуть впоратися з будь-яким завданням. Євдокія отримала четвертий розряд муляра.
Ці вміння знадобилися й у сімейному житті: разом зі своїм нині покійним чоловіком звели будинок. Та й самій власноруч доводилося класти цеглу. Не одна будівля у дворі піднята руками пані Євдокії. І навіть у поважному віці, попри слабке здоров’я, вона завжди тримала все в порядку: підфарбовувала, штукатурила.
Далі життєва стежина привела Євдокію Омелянівну на птахоферму, де працювала понад 10 років. Звідти й пішла на заслужений відпочинок.
Євдокія Омелянівна протягом 20 років співала у церковному хорі. Її й зараз пам’ятають парафіяни церкви. Окрім цього, вона знає величезну кількість українських пісень. Завжди гостинна, радо зустрічає рідних і близьких. У минулі роки на кожен день народження за столом лунала українська пісня, що робило вечори по-особливому теплими й затишними.
Євдокія Омелянівна вміє помічати красу природи, спілкується з дощем, хмарами та виливає свої почуття у поетичні рядки. Життєві вірші, написані ще в молоді роки, зберігаються не на папері, а в пам’яті ювілярки. Кілька з них сьогодні можуть прочитати читачі «Нашого краю».
Переживши Другу світову, Євдокія Омелянівна глибоко переживає події, що відбуваються в Україні зараз: «От читаю вашу газету й бачу, скільки прості жителі допомагають захисникам. Моя сусідка Галина плете носки, які передає волонтерам. Я раніше плела гачком багато килимків із різної тканини, зараз руки не дуже слухаються, та все ж, мабуть, спробую сплести кілька штук. Хочу і я передати захисникам. Може ж зігріють чийогось сина чи чоловіка».
У 90-ий день народження мобільний телефон ювілярки не змовкав до самого вечора. Її вітали друзі, рідні, знайомі. «Більше 15-и людей подзвонили, не забувають!», – раділа іменинниця.
Життєва історія Євдокії Омелянівни – приклад того, що чимало випробувань можна подолати, якщо є внутрішня сила та воля; що треба любити життя, завжди бачити в ньому світлі сторони та дякувати за кожен прожитий день.
Вікторія ПРОКОПЕНКО
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
