Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Як часто люди мріють про мандрівки в далекі країни і не помічають привабливості й унікальності того, що знаходиться буквально «під ногами». Хоча найближчий вигін, ліс чи річка можуть розповісти багато цікавого… У Підставках живе справжній поціновувач природи своєї малої батьківщини Анатолій Статива. Знала цього чоловіка як відомого у районі шахіста, беззмінного учасника художньої самодіяльності, науковця. А от про те, що він ще й веломандрівник, дізналась нещодавно, прочитавши його кілька дописів у Фейсбуці. Тож при нагоді вирішила розпитати, як воно, подорожувати велосипедом, та що дає такий спосіб пізнання навколишнього світу.
– Не люблю, щоб цвіль у мізках заводилась, – саме таку відповідь з посмішкою дав Анатолій Іванович на моє питання, як можна, живучи в селі, одночасно з успіхом займатися і наукою, і спортом, і художньою самодіяльністю. – Тому й шукаю постійно собі заняття для душі.
Перебувати «на одній хвилі» з природою Анатолія перш за все спонукає його професія. Адже він викладає біологію у Синівському професійно-аграрному ліцеї. Тому вивчає навколишній світ за будь-якої можливості – сам чи з учнями. Отримані знання ретельно фіксує на папері. Пізніше прості нотатки стають основою для написання наукових робіт.
Анатолій Іванович раніше вивчав рідний край в основному «на своїх двох». Коли ж досконало вивчив все навколо, обходив усе вздовж і впоперек, то пересів на велосипед, щоб, як говорить, «ширше охопити територію між Хоролом і Пслом».
Першу веломандрівку Анатолій Іванович здійснив у 2015 році, це була досить далека поїздка – аж у село Могриця Сумського району. 140 км в одну сторону, дорога зайняла день – туди, день – назад.
– Там дуже унікальна місцевість, – розповідає Анатолій Іванович. – Посеред зелених схилів мальовничої місцини розкинулись справжні «крижані» брили, щоправда, не зі снігу, а з крейди. Вважається, що цей крейдяний кар’єр утворився мільйони років тому. Сьогодні на пагорбах Могриці проводять етнофестивалі, фотопленери й різноманітні мистецькі проекти. Я провів там два дні. Насолоджувався краєвидами, спілкувався зі своїм науковим керівником, який живе неподалік. У 2016 році їздив велосипедом до Сорочинців.
Цього року Анатолій Іванович став зацікавлювати веломандрівками дітвору. Спочатку з ним погодилася поїхати племінниця Альона. Під час першого маршруту проїхали по долині Псла Бакути, Плішивець, аж до Гадяча. Повернулися додому через Сватки. Накинули своєрідний круг довжиною близько 90 кілометрів. Поїздка тривала з 9 до 16 години.
Другий раз уже їздили вчотирьох, до Анатолія Івановича і Альони приєдналися учні ліцею Віталій Воробей і Олег Филь. Тепер дорога пролягла на Боброве, де є гідроелектростанція.
– Діти подивилися, що з себе представляє дана споруда, як працює, – розповідає Анатолій Іванович. – Далі по Пслу вирушили на Кам’яне, Будища, Ціпки. Маршрут склав близько 80 км. Показував і розказував дітям різні цікавинки по дорозі, робили привали. На початку червня разом із племінницею підкорили чергову дистанцію протяжністю 120 км – через Недригайлів у село Кулішівка, відвідавши найстаріший у світі пам’ятник мамонту.
До речі, велосипедом кожного дня долає Анатолій Іванович і шлях на роботу в сусіднє село, а за потреби – і в Липову Долину.
Цікавлюсь, чи є у Анатолія Івановича спеціальний рюкзак веломандрівника. Він пояснює, що в кількаденну подорож, звичайно, бере спальник, палатку. На один день збори простіші: легкий перекус, тепліша одежина про запас, обов’язково – бінокль і фотоапарат – незмінні супутники. Справа в тому, що чоловік захоплюється фотографією, має величезний фотоархів.
– Чи не плануєте довгі маршрути? – запитую. – Адже є веломандрівники, які об’їжджають цілі країни і навіть континенти, вирушаючи в подорож на кілька місяців.
– Може, бачили фотографію в інтернеті? Біля моря сидять двоє, під світлиною підпис: «Це могли бути ми, але в нас є корова», – жартує Анатолій Іванович. – Ото так і в мене. Немовби й невелике господарство, але в першу чергу доводиться про нього дбати, і у перервах викроювати якийсь час на мандрівки.
Наприкінець розмови 49-річний чоловік розкриває ще один «секрет»: виявляється, що педагогом він працює лише кілька останніх років. Лише у 2005 році він вступив до Сумського педуніверситету. «По приколу», — як говорить. Справа в тому, що відразу після школи він навчався в Київському держуніверситеті. Та забрали в армію, після якої не закінчив навчання.
– Це були незрозумілі часи розвалу СРСР. Працював на різних роботах. Під церквою не сидів, – знову шуткує. – Руки, голова були, заробить можна завжди. Але потім, для різноманітності, вирішив довчитися. Тепер запрошують в аспірантуру – а мені не хочеться. Знаю, що без грошей не обійдеться. За дисертацію, хоч який ти розумний, треба платити. Але черв’ячок сидить, шепче: «ти ж її напишеш». Але для чого? Задовольнити своє его? Я цим не хворію. Мені вистачає того, що є.
Родина не проти захоплення глави сім’ї, адже він дуже не зловживає. Є вільний деньок – одірветься, немає – робить щось дома. Хоча компанію у поїздках не складають. Дружина більше по господарству, дорослий син, коли приїжджає додому, виривається на рибалку.
– Людині обов’язково потрібно займатися чимось корисним, вести активний спосіб життя, – говорить Анатолій Іванович. – А інакше які захоплення? То випити, то закурити. А так, як я вже говорив, і цвіль у мізках не заводиться…
