Липова Долина.NEWS Липова Долина 
З Іваном Тихоновичем Прихожаєм, 84-річним жителем Синівки, познайомилась під час святкування Дня села. Чоловіку прямо на сцені вручили подарунок, адже зі своєю дружиною, Раїсою Сергіївною, вони прожили в шлюбі найдовше у селі – 58 років! Слово за слово – розговорилися, і я зрозуміла, що Іван Тихонович має стати героєм однієї з подальших публікацій, адже йому є що розповісти про те, чим жила Синівка останні 50-60 років.
Чоловік народився далекого 1935 року у с. Червоне Сумського району. Батьки були простими колгоспниками. Іван Тихонович пам’ятає часи німецької окупації, які, як говорить, тепер порівнює з сучасними фільмами про війну. Після закінчення 10 класів його забрали в армію.
– Спочатку пройшов навчання в школі молодших авіаспеціалістів, потім два роки був авіамеханіком, обслуговував літаки у Латвії, – розповідає Іван Тихонович. – По поверненню на Сумщину отримав професію зоотехніка в Маловисторопському сільськогосподарському технікумі. Доля занесла в Липоводолинський район, оскільки родом із Подільок була майбутня дружина Раїса Сергіївна. Почав працювати в управлінні сільського господарства.
Чоловік пригадує, як часто тоді мінявся адміністративно-територіальний устрій. Було Роменське територіальне управління сільського господарства, Лебединське. Потім, у 60-х роках, утворилося знову Липоводолинське. Деякий час Іван Тихонович працював зоотехніком у колгоспі «Великий Жовтень» (с. Підставки). У 1968 році його запросили до Синівського сільськогосподарського технікуму, викладачем.
– Та з часом технікум вирішили перевести у Веретенівку, – пригадує Іван Тихонович. – Частина викладачів залишилась без роботи. Пам’ятаю, що тоді приїхав із Сум начальник обласного управління профтехосвіти Костянтин Платонович Шендель і говорить: «Як наберете три групи, то відкриємо профтехучилище». То ми з вчителем фізкультури Григорієм Григоровичем Плющем ухопилися за цю ідею і швидко зуміли набрати 76 чоловік. Район нічим не допомагав, проте справились самі. У першому наборі було три групи: 30 трактористів, 30 майстрів сільського будівництва і 16 електромонтерів-зв’язківців. Це був 1973 рік…
Іван Тихонович розповідає про труднощі, з якими довелося стикнутися йому як заступнику директора училища. Спочатку було лише приміщення і три класи парт. Потихеньку стягували техніку, лабораторії. Просили старе обладнання по інших ПТУ, дещо докупляли самі. Два кандидати на посаду директора училища, які приїхали за направленням, відмовились працювати. Третій, за словами Івана Тихоновича, Олексій Дмитрович Богданов – не злякався труднощів, показав себе як грамотний і вмілий керівник. З ним разом і розвивали заклад. Викладачі також сповна віддавали себе роботі, працювали з не зовсім легким контингентом учнів з раннього ранку і до пізнього вечора. В училищі Іван Тихонович трудився до 1980 року.
– Якось викликали мене в район Яременко з Клімовим, кажуть: «Будеш головою сільської ради», – продовжує розповідати співрозмовник. – Я довго впирався, та в ті часи уміли настояти. Тоді голову обирали на сесії сільської ради депутати . Тож у березні 1980-го мене обрали очільником громади.
У той час у Синівці була велика кількість установ. Діяли Синівське відділення «Сільгосптехніки», лікарня, будинок-інтернат, школа, СПТУ, сільпо, побуткомбінат, аптека, дитсадок, пекарня, будівельна дільниця, будинок культури, відділення радіозв’язку, ветеринарна дільниця, ощадкаса, пошта, електропідстанція, бібліотека, сільська рада.
Саме на роки головування Івана Тихоновича, припадає період активного будівництва.
– Попервах Синівка «топилася» в болоті, тож у першу чергу потрібно було побудувати дороги, – говорить співрозмовник. – Було багато й інших задач. Роботи організовувала сільська рада. На виконком викликалися керівники усіх сільських організацій і установ. Спільно вирішували першочерговість робіт. Гроші давала в основному держава, залучались і так звані спонсорські кошти (в основному колгоспні). Виконавцем робіт також був колгосп, оскільки в його складі постійно працювала будівельна бригада із Західної України. Проте залучались і працівники інших організацій. Вони допомагали робочою силою під час будівництва школи, інших об’єктів.
На зустріч Іван Тихонович прихопив довгий перелік об’єктів, які були зведені за період його головування. З основного, що було зроблено, варто назвати будівництво доріг по Синівці, Довжику і між цими селами, будівництво з нуля місцевої школи, їдальні і приміщення для 50 осіб будинку-інтернату, їдальні і клубу профтехучилища, пішохідного бетонного мосту, плотини на р. Грунь біля вулиці Говорухівка, котельні села, магазину в Довжику, їдальні Синівського відділення «Сільгосптехніки». Тоді ж було розпочато будівництво приміщення лікарні на 50 місць, здійснено капітальний ремонт пекарні, ремонт будинку культури і гуртожитку СПТУ.
Після виходу на пенсію активна життєва позиція Івана Тихоновича проявлялася у інших сферах. Так, він був головою кооперативу «Факел», безкоштовно, на громадських засадах організовував будівництво газопроводу по селу Синівка. Треба було виготовляти документацію, домовлятися про риття траншей, прокладання труб… Протягом 2001-2002 років було газифіковано до 100 будинків і ряд адміністративних приміщень.
Іван Тихонович відзначає важливість підтримки родини під час роботи на відповідальних посадах. Дружина, Раїса Сергіївна, що працювала вчителем математики у ліцеї, також завжди сповна віддавала себе учням. Виховали й двох власних дітей. Син Олександр пішов по стопах батьків, був викладачем у Маловисторопському сільськогосподарському технікумі. Зараз він вже пенсіонер. Донька Лариса закінчила фармацевтичний університет у Харкові, працює провізором. Мають чотирьох дорослих внуків, кожний з яких торує власну стежку в житті.
– Мої дві внучки зараз перебувають за кордоном, одна в Канаді закінчує навчання, інша – в Китаї, – говорить співрозмовник. – Молодь чому їде за кордон? Бо бачить, що там жити краще, легше, простіше. Поневолі роблю висновок, що зараз в Україні все пущено на самоплив. Раніше які були села, колгоспи, тваринництво: коли гнали скот, то земля двигтіла і транспорт ставав. А зараз зруйнували все, немає роботи. Немає державного впливу на ціни. Немає надії на державу, якщо людина потрапить у складну життєву ситуацію… Порівнюю наше життя з Білоруссю, де порядок, і дивуюсь: чому ми не змогли зберегти того, що у нас було?
Домашнє господарство, бджоли, невеличкий город – оце сфера інтересів пенсіонера на схилі літ. А ще Іван Тихонович постійно цікавиться політикою, життям села і сподівається, що все ж у вищих ешелонах влади схаменуться і згадають про простих людей.
