Липова Долина.NEWS Липова Долина 
При знайомстві з 20-річною мешканкою Великого Лісу Аліною Кучерявенко в перший момент була вражена її надзвичайно привабливою, просто модельною зовнішністю. А далі, в процесі спілкування з цією привітною, усміхненою дівчиною дізнавалась її непросту історію і розуміла, який багатий її внутрішній світ, та скільки випробувань випало на її долю…
Аліна народилася здоровою дитиною. У два з половиною роки вона дуже застудилася. Мама лікувала її народними методами, зокрема, приклала до грудей капустяний лист, намазаний медом. Та це викликало негативну реакцію – дитина почала задихатися. У районній лікарні поставили діагноз – астматичний бронхіт, і призначили уколи гентаміцину.
Через деякий час мама стала помічати, що у дівчинки погіршився слух. Вона стала більше мовчати, не відгукувалася на слова рідних. Проте в Сумах обласні лікарі стверджували, що з дівчинкою все нормально. Батьки не могли заспокоїтися, поїхали на консультацію в Київ. Там і прозвучав страшний діагноз: глухота. Лікар-професор назвав причину цього стану – антибіотик гентаміцин колоти маленьким дітям не можна, оскільки препарат може вбити слуховий нерв.
Місяць продовжувалося лікування в столиці, батьки мали надію, що слух повернеться. Та було пізно: в організмі вже відбулися необоротні процеси.
Це, напевно, дуже страшно – почути, що твоя дитина тепер без слухового апарату не почує шуму вітру, шелесту листя, голосу рідних. Хтось, можливо б, зневірився, опустив руки. Та Аліні пощастило народитися у сильних духом батьків – Івана Михайловича та Наталії Олексіївни. Вони вирішили боротися зі страшним діагнозом, поставили за мету навчити говорити доньку «з нуля». Це було дуже важко. Мама постійно возила дівчинку на спеціальне навчання в Київ, продовжували заняття вдома. Потім знову їхали на черговий курс реабілітації… І так із місяця в місяць, із року в рік…
– Ось уже протягом 18 років ми їздимо в центр слухової реабілітації «Аврора», – розповідає Аліна. – Саме в центрі ми купували перші найпростіші слухові апарати, і нас навчали ними користуватися. Пізніше стали шукати спонсорів, щоб допомогли придбати більш сучасну модель і стрімерс – спеціальний прилад для спілкування телефоном і прослуховування музики. На прохання відгукнувся підприємець з Ромнів. Він перерахував 33 тис. грн, і ми змогли купити апарати, якими я користуюся і по цей день.
Аліна розповідає, що їй ніколи не було легко. Особливо важко – в дитинстві, адже завжди відчувала, що вона не така, як усі. Переживала, що у неї не буде друзів, що буде сидіти в чотирьох стінах. З певним побоюванням ішла до школи. Проте вчителі завжди допомагали дівчинці у навчанні, прикладали максимум зусиль, щоб у дитячому середовищі її сприймали на рівних. На щастя, однокласники також із розумінням ставилися до проблем Аліни, підтримували в усьому.
Ще з дитинства дівчина любила малювати (передався хист до цього виду мистецтва від батька). Спочатку вона їздила брати уроки в Капустинці до вчителя образотворчого мистецтва Оксани Іванівни Сірик. Потім навчалась у Липоводолинській дитячій школі мистецтв в класі Людмили Миколаївни Купки.
– Мистецька школа багато чому мене навчила, – говорить Аліна. – Я їздила на різні конкурси, де представляла свої роботи, отримувала призові місця. Це також додавало впевненості у власних силах. По закінченню Колядинецького НВК постало питання – яку професію здобувати? У мене було два варіанти – йти навчатися на перукаря або на художника. Вирішила обрати другий, тож вступила до Гадяцького коледжу культури і мистецтв імені І.П.Котляревського на спеціальність «декоративно-прикладне мистецтво». Скільки було радості, що по рейтингу я потрапила на бюджет! Спочатку було дуже важко вливатися в колектив, прислухатися до голосів нових вчителів. Були і надмірні хвилювання, і недоспані ночі. Але завдяки наполегливості і старанності я завжди встигала виконувати всі завдання, мала високий рейтинг успішності.
За три роки перебування в коледжі Аліна навчилася творити у різних техніках: писанкарство, паперова пластика, різьблення, ліплення, декоративний і петриківський розпис, живопис, графіка, соломопластика, ткацтво і т. д. Найбільше дівчина любить різьблення і рисунок олівцем.
– У коледжі мене навчили пізнавати навколишній світ очима художника, – ділиться потаємним Аліна. – Бог забрав у мене слух, але натомість дав талант до мистецтва. Коли я працюю над своїми роботами, я ніби поринаю в інший світ, намагаюсь вкласти в кожний виріб часточку своєї душі.
За все, що має, Аліна в першу чергу дякує своїй мамі. В найтяжчі хвилини вона завжди була поруч. Не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, віддавала своїй дитині все. Під час нашої розмови Наталія Олексіївна також знаходилася поряд із донькою. Вона розповіла, через які випробування свого часу довелось пройти. Як важко давалося кожне нове вивчене слово, як доводилося «відбиватися» від лікарів, які пророкували дівчинці школу для глухонімих дітей, як болісно було чути, що її Аліна ніколи не буде говорити…
– Та мама не здалася, – говорить дівчина. – Хоча я можу уявити, через що їй довелося пройти. Скільки було виплакано сліз, скільки недоспаних ночей, скільки слів недоброзичливців, скільки проблем…
Мама, тато, старший брат із роками вселили в дівчину впевненість, що вона зможе спілкуватися з іншими на рівних. Сьогодні у Аліни багато друзів. Під час розмови у неї неодноразово дзвонив телефон, підходили знайомі, запитували, чи їде вона на футбол. Аліна любить відвідувати різні заходи, вечірки. Вона не замкнулася в собі, живе звичайним життям і мріє, що з часом з’являться більш досконалі слухові апарати, які дозволять чути звуки, які зараз їй недосяжні.
– Брат Саша завжди говорив мені: «Сестричко, повір, все в тебе буде добре, ти така, як і всі. У тебе великі таланти. У тебе золоті руки. Ти обов’язково знайдеш свою половинку, яка тебе любитиме. Я впевнений, що ти будеш щаслива», – говорить насамкінець Аліна. – Я дуже вдячна рідним і друзям за те, що завжди відчуваю їхню підтримку. Я зрозуміла головне: на цьому життя не закінчується. Треба жити і боротися далі…
