Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Перший майстер-клас із виготовлення маскувальних сіток мешканка села Побиванка Катерина Онопрійча, яка з перших днів війни плете захисні вироби для воїнів-земляків, провела на початку грудня минулого року. Тоді на цей урок завітали до десятка мешканок Липової Долини. Частина з них ось уже майже десять місяців ходить до виставкової зали селища практично кожного дня, як на роботу. Ми поцікавилися у липоводолинських волонтерок, що стимулює, підтримує їх, коли вони годинами, днями, місяцями монотонно і скрупульозно плетуть вузлик за вузликом маскувальні вироби, в’яжуть на них смужку за смужкою тканину. Лік таких вузликів і смужок уже вимірюється тисячами…
– Ви рано прийшли, ще не всі наші дівчата зібралися, – каже мешканка Липової Долини Світлана Калініченко. – Особисто я тут із першого дня, завжди приходжу з великим ентузіазмом. Не сиджу дома, а хоч чимось допомагаю нашим військовим. Вдячна Катерині Миколаївні, що вона це все започаткувала. Робимо разом потрібну справу. Хлопці кажуть, що треба, – ми це виготовляємо й відправляємо через волонтерок Олену Симоненко і Любов Подплетько.
В осередок липоводолинських «павучків», крім Світлани Калініченко, також входять Ніна Городнича, Валентина Глущенко, Ніна Рибка, Юлія Герасименко, Надія Синько, Галина Іщенко, Надія Гринь, Світлана Глупак, Валентина Жовтоніжко, Галина Курочка. Ці жінки приходять до виставкової зали практично щодня. Світлана і Микола Приходьки плетуть основу сітки вдома і передають їх волонтеркам для подальшого виготовлення з них виробів. Періодично долучаються до справи й інші мешканки селища.
Тим часом до місця спільної праці підходять інші учасниці. «Слава Україні», – вітається одна з жінок. «Героям слава», – дружно відповідають їй волонтерки. «Україна!» – «Понад усе!». «путін!» – «Х…ло!».
В залі панує дружня й тепла атмосфера. Тут збираються жінки різного віку й роду занять: працівниці дитсадка, територіального центру, пенсійного фонду. Їх усіх об`єднала спільна справа – допомога військовим. Тепер вони – як родина, єдина спільнота.
– Більшість із присутніх – мої перші учениці, надзвичайно серйозні, порядні й працелюбні люди, – зауважує Катерина Онопрійча. – Вони щодня тут, ніколи не скажуть «немає часу», «щось болить». Треба – значить треба. Починали з елементарного – розбирали мішки на нитки, плели сітку. Далі навчилися виготовляти маскувальні вироби на основі сіток. Наразі дівчата вже справжні професіоналки, допомагають мені робити кікімори, модель яких я власноруч сконструювала (наша співрозмовниця в минулому працювала швачкою – ред.). З наближенням холодної пори року додала до своїх розробок і модель захисного плаща-накидки, що врятує військових від дощу й вітру.
Пані Катерина демонструє кікімори-накидки і плащі-накидки, виготовлені власноруч. Вони дуже легенькі, зручні, поміщаються в невелику сумочку. Періодично волонтерки отримують замовлення від військових на велику кількість таких виробів, тож щоб пришвидшити процес, «учениці» виготовляють окремі деталі, а Катерина Онопрійча зшиває їх докупи.
На весну-літо волонтерки переходили на виготовлення маскувальної амуніції захисних кольорів, з наближенням зими знову повертаються до білого. Тканини виписують через пошту, частину надає сумчанка Катерина Калініченко. Підприємиця Наталія Маківська постачає підручні матеріали. Жінки налагодили виготовлення так званих «мохнаток» або каверів – накладок на шоломи. Всього вже їх відправили на фронт 250 штук. Крім плетіння маскувальних виробів, вони також неодноразово готували вітамінні набори: чистили горіхи, додавали сухофрукти, які приносили з дому, пакували і відправляли знову ж таки через липоводолинських волонтерів.
– Це все – заради допомоги нашим військовим, – каже Ніна Городнича. – Я не можу не ходити сюди. І всі, хто сюди ходить – небайдужі люди з чіткою патріотичною позицією. Ми з дівчатами, навіть якщо хтось прихворіє чи має якісь справи – беремо роботу додому, бо хлопці замовляють багато всього.
– Хочеться, щоб дітей наших не вбивали, – зауважує Ніна Рибка. – Щоб учні нормально навчалися в школах, лікарі лікували людей, аграрії працювали в полях. Щоб спокійно всі жили, не боялися народжувати. Щоб таке більше ніде ніколи не повторилося.
– Мій син служить у Збройних силах України, – додає Надія Синько. – Можливо, саме цей факт спонукав приєднатися до волонтерської спільноти. Сьогодні лише з нашого будинку в ЗСУ служать четверо чоловіків. Звичайно, ми повинні бути для наших захисників надійним тилом. Внучка Іра виготовляє ляльки-мотанки – обереги, які ми передаємо разом із маскувальними виробами військовим-землякам.
– Ми всі наближаємо Перемогу і з нетерпінням чекаємо цього дня, – підсумовує розмову Світлана Калініченко. – Як святкуватимемо? Голосно. У нас є горщик, там вже стоїть наповнена скляна ємність, вийдемо на природу, посмажимо шашлики, і наші позитивні емоції, можливо сльози чи сміх, буде чутно на всю Липову Долину… Тільки б скоріше…
Юлія МІЩЕНКО
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
