На головну / ВІЙНА / Медикиня «Марго»: «Ми просто намагаємось бути максимально корисними і справно робити свою роботу»
Медикиня «Марго»: «Ми просто намагаємось бути максимально корисними і справно робити свою роботу»

Медикиня «Марго»: «Ми просто намагаємось бути максимально корисними і справно робити свою роботу»

Вікторія ПРОКОПЕНКО

Коли кожна секунда може коштувати життя, бойові медики рятують поранених і надають невідкладну допомогу в найскладніших умовах. Бойові медикині самовіддано, на рівні з чоловіками, долають труднощі війни.

Однією з них є Маргарита Пишна із позивним «Марго». У свої 23 вона сповна пізнала, що таке війна.

Навчалася в Гадяцькій школі, вивчала філософію в Київському столичному університеті імені Бориса Грінченка. Зі шкільних років цікавилася темою психології.

Бойова, з характером, впевнена у собі – так кажуть про Маргариту шкільні друзі. Та чи думала колись дівчина, що їй доведеться рятувати не одне життя?

Медикиня «Марго»: «Ми просто намагаємось бути максимально корисними і справно робити свою роботу»

«Цього недостатньо. Я можу зробити більше»

Довгий час «Марго» займалася волонтерством, неабияк допомагала армії. У соціальній мережі мікроблогів, Твітері, волонтерка закрила не один збір.

«Я там дуже швидко набрала аудиторію, просувала свої збори чи інших.  Особисто не передавала кошти військовим, проте, ще цивільною теж побувала на східному напрямку, в Краматорську».

Та з часом дівчина зрозуміла, що цього недостатньо, що може зробити більше. Вирішила стати до лав Збройних сил України. Пішла до ТЦК в Києві й мобілізувалася.

«Після початку повномасштабного вторгнення я весь час знаходилася в своєрідній дуже українізованій «бульбашці». У мене багато друзів або пішли на війну, або вже прийшли з неї, або збирались йти. Зараз лише одна-дві мої подружки цивільні».

У рішенні піти на війну не зупинило дівчину й те, що її близький друг втратив там обидві ноги й зараз перебуває на реабілітації, вчиться ходити на американських протезах. Вона вирішила твердо. 

«Коли я повідомила мамі, що збираюся піти в лави армії, вона сказала, що й не сумнівалася, що прийде час і я це скажу; що й думала, що це мій шлях і, якщо я так вирішила, то це правильний вибір. Підтримала і сказала, що вірить у те, що все буде добре. Найбільше мене відмовляла подруга, яка мобілізувалася за місяць до мене, бо в неї з самого початку не все складалося.

Інші казали: «Якщо відчуваєш, що можеш бути корисна, не просто сидіти й займати посаду, то іди».

І вона пішла. Спочатку була бойовою медикинею в штурмовій роті. Зараз – санітарка-інструкторка. Маргарита пройшла не одне навчання, щоб бути компетентною у своїй справі.

«З кожним пораненим легше не ставало”

Як розказує медикиня, загалом вона була добре підготовлена. На війну прийшла з базою знань, які були необхідні згідно з протоколом і  достатні для надання медичної допомоги пораненим.

«У батальйоні  місяць мене навчала посестра. До того – не один місяць курсів із тактичної медицини. Тижневі курси загальновійськового рівня тактичної медицини проходила ще цивільною. Я бігала в броніку по повній. Фізично важко мені не було, а ось морально –  дуже. Особливо це відчула, коли у свій перший виїзд побачила сильно пораненого хлопця, якого дуже добре знаю, з яким ось недавно сиділи пили каву, а тепер потрібно було рятувати. Що найважче, до цього не можна звикнути: з кожним пораненим все важче морально це переживати».

«На війні важко всім однаково»

У батальйоні, де служить Маргарита, медики і жінки, й чоловіки. Вона переконана, що як і на інших посадах, зокрема в цивільному житті, важливими є лише досвід і знання, а не хто надає допомогу – чоловік чи жінка. Стійкість і витривалість залежать абсолютно не від статі чи віку, а від людини загалом, від досвіду та особистих переконань.

«Особисто знаю неймовірно витривалих бійчинь, які витягували на собі хлопців…».

«Сексизм звичайно ж існує, але це поодинокі випадки, ніж постійність. Сумно, коли таке упереджене ставлення до жінки на війні має людина при якійсь високій посаді. Тоді це справді стає відчутно».

Про медикиню в роті бувало турбувалися, хоча Маргарита забороняла це робити. Їй намагалися дати кращі умови життя, але це, певно, більше через вік, адже їй лише 23.

«Що стосується будь-якої роботи, фізичної праці – це просто робота. В цих моментах я на рівні з усіма. Якщо всі в броніках, я теж у броніку. Ніхто його за мене не понесе. Так і каска, автомат та рюкзак». Інструктори/інструкторки з тактичної медицини мають безсумнівний авторитет.

Якщо я скажу, що я тут головна, і треба виконати такі-то дії, то так і є, так мене і сприймають, попри мій вік і стать. В екстрених випадках мене неодноразово підіймали серед ночі зі словами «Що робить?». У мій умовно «неробочий» час (бо в армії ми на роботі 24/7) зателефонували порадитися, як бути з пораненим. Ще був час до евакуації, тож я дала інструкцію, з того що треба і не слід робити».

 

«Весна і початок літа стали особливо важкими. Сили триматися закінчуються щодня»

Чи є щось чи хтось, у чому медикиня знаходить силу? Каже, що ні.

«Якщо питати у військових, як вони «вивозять», вони не «вивозять». Ніхто не «вивозить.

 Цьогорічні весна і початок літа стали особливо важкими. Загинуло дуже багато людей. Багато хто тримається на помсті за своїх, хтось на почутті провини, хтось – на почутті боргу перед собою/дітьми/країною. Хтось просто працює. Сили триматися закінчуються кожен день. У нас немає вибору. Це не хочу прийшов, хочу пішов. Ми просто намагаємось бути максимально корисними і справно робити свою роботу».

«Я іду у військовій формі, а багато чоловіків просто розчиняються в повітрі»

«Це моя реальність. Вони відводять погляди чи опускають голови.  А в армії в цей час дуже не вистачає людей.

Для сучасної армії треба, щоб була ініціатива,  бажання та внутрішній ресурс щось змінювати. Армія потребує молодих офіцерів, які розбираються у своїй справі, цінують особовий склад, мають співчуття, знають права та обов’язки».

Війна – наша жорстока реальність, яка несе за собою страждання, руйнування та втрати. Гинуть не лише військові, а й цивільні. Багато сімей втрачають своїх близьких. Війна також залишає важкий психологічний слід. Постійний страх, тривога і стрес стають частиною повсякденного життя. Люди, які пережили бойові дії, часто стикаються з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), що ускладнює їх повернення до нормального життя.

Болить Маргариті й те, що в час, коли багато військових стають інвалідами, країна, на жаль, не завжди готова забезпечити їм гідні умови для життя та інтеграції в суспільство.

«Дуже погано працює ветеранський рух. Країна не пристосована для ветеранів, яким дуже часто важко залишити війну – на війні  і повернутися до звичайного життя. Навіть наш Київ не інклюзивний взагалі. Працевлаштування, соціальна адаптація, несприйняття, неготовність суспільства до людей з ПТСР. Як на мене, нічого не змінюється, на жаль».

Тож, підтримуймо ветеранів на тільки донатами, а й морально. Продовжуймо жити, вірьмо в ЗСУ!

Про нас Наш край

Перевірте також

Липоводолинська і Синівська громади придбають ще по одному шкільному автобусу

Липоводолинська і Синівська громади придбають ще по одному шкільному автобусу

Закупівля транспортних засобів здійснюватиметься на умовах співфінансування з обласного бюджету (50/50), розмір внеску кожної громади …

Залишити відповідь

You cannot copy content of this page