На головну / Uncategorized / МАКСИМ РУДКОВСЬКИЙ: «ЗАРЯДИТИ «УРАГАН» МИ ВСТИГАЛИ ЗА 14 СЕКУНД»

МАКСИМ РУДКОВСЬКИЙ: «ЗАРЯДИТИ «УРАГАН» МИ ВСТИГАЛИ ЗА 14 СЕКУНД»

Антоніна КОПАЙГОРА

Війна на сході України, яку до цього часу офіційно називають антитерористичною операцією, почалася навесні 2014-го. Тоді ще ніхто з нас і уявлення не мав, що напруга на російсько-українському кордоні призведе до повномасштабних бойових дій. Але тривога вже була. Перші 10 повісток, вручені в березні військкоматом чоловікам нашого району, болем відгукнулися в серцях односельчан. Правда, з тих людей, відправлених 1 квітня до Лебедина, семеро, на радість родинам, повернули назад – не тих узяли. Треба було водіїв, а повістки чомусь виписали особам різних спеціальностей. Дивуватися не доводилося, адже військовий облік у скорочених до мінімуму об’єднаних комісаріатах був украй занедбаний, як і все на той час в українській армії…

– Тривожні події на сході стали для мене моментом істини – поки ж пасивно спостерігати, треба щось робити, – пригадує ті дні житель села Берестівка Максим Рудковський. – Вирішив, що піду добровольцем. В армії служив, досвід маю. На кого ж тоді розраховувати країні, як не на таких молодих і здорових?

Це був березень 2014 року. Максим підтверджує той безлад, що коївся на місцях. Хлопець мав намір записатися в один з добровольчих батальйонів Національної гвардії. І хоч казали, що в кожному обласному центрі можна це зробити, та його намагання не увінчалися успіхом – у Сумах так і не знайшов нікого, хто зміг би допомогти.

Нічого не залишалося, як їхати в свій військкомат. Там сказали, що «матимуть на увазі», і то вже добре. Через декілька днів зателефонували, щоб прибув на збірний пункт «з речами». В Лебедин з дому відвозив яганівський сусід-фермер В.М.Захарченко, який у 2009 році теж доставляв Максима до військкомату – для відправки на строкову службу.

Медичну комісію хлопець пройшов без проблем. «Скарги є?» – запитав лікар прямо в приміщенні військкомату. Які там скарги в добровольця… Були разом із Максимом хлопці, які не мали навіть військових квитків. Їм швидко їх виписували – і вперед!

На збірний пункт в колишньому артилерійському училищі в Сумах прибули 24 березня. Видали всім бушлати ще з радянськими зірочками на бляхах (згодом їх поміняли), кожен узяв під руку розкладне ліжко – і в казарму.

Строкову службу у 2009-2010 роках Максим проходив у «Десні» і був зенітником. «Тепер у вас будуть «Урагани», – сказали командири йому і багатьом іншим хлопцям перед відправкою на Гончарівський полігон.

– Раніше ніхто з нас «Урагана» не бачив, треба було вчитися, – розповідає Максим Рудковський. – Це й робили в Гончарівську – колись величезній військовій частині в Чернігівській області, що ледь животіла останніми роками. Засвоювали протягом півтора місяця в основному теоретичний курс, бо практика на «Ураганах» – дуже дороге задоволення. Вистрелити вдалося лише один раз. На цьому навчальний курс і завершився. Далі ми переїхали в село Ярмолинці Роменського району. Тут була наша тимчасова база, жили в наметах. Зате  близько додому і особливо відчувалася допомога земляків.

Максим розповідає про це, особливо наголошуючи на волонтерській допомозі. Всі добре пам’ятають, як липоводолинці збирали харчі, гроші, а підприємства возили у військові частини одяг, взуття, матеріали для ремонту техніки, буржуйки, бронежилети, каски.

– Бронежилет мені в Ярмолинці привезла мама, а придбав його директор ТОВ «Альянс» Іван Олександрович Демченко, – говорить Максим. – Якщо ж говорити про волонтерство взагалі, то в перші місяці війни без нього не можна було уявити нашу армію. Якби не волонтери, ми були б голодні, голі й босі, не їздила б бойова техніка. А Івану Олександровичу 27-й Сумський реактивно-артилерійський полк, де я служив, готовий був ставити пам’ятник за його турботу про нас.

У полк Максим потрапив після Ярмолинців. У цьому селі також збагачувалися військовими знаннями, але вже більше практично, бо тут освоювали автомат, ручний протитанковий гранатомет, іншу подібну техніку. Справа цікава, але не наскільки, щоб тривалий час займатися нею.

«Я вже страждав від бездіяльності, – пригадує Максим, – тому, коли дізнався, що восьма батарея (а сам був у четвертій) кудись збирається і запрошує бажаючих, не вагався – пішов туди. Це було в кінці червня. Священик благословив нас у дорогу, і ми поїхали на схід. 29 числа були в місті Ізюм Харківської області, а 30-го вже звільнили від терористів Слов’янськ».

Далі були Лисичанськ, Красний Лиман, Дебальцеве… Це вже не навчання… Протягом чотирьох місяців тримали Дебальцеве. Спали по дві години на добу, по три доби підряд не знімали чобіт. Але про це тоді не думали.

– Адреналін зашкалював. Ми звільняли місто за містом, йшли вперед, бачили результат, – говорить Максим. – Вистачало підбадьорливого слова командира і які б не були зморені – працювали. Нормативом для заряджання «Урагану» відводиться 19 секунд, а ми справлялися за 14. Наш російськомовний командир щиро дивувався: «Це ж неможліво…». «Можліво-можліво!», – жартували ми з бойовими побратимами і продовжували свою справу.

Тут уже справді було не навчання. Тут була війна. За 9 місяців служби в зоні АТО, за словами Максима, з їхнього «Урагану» вистріляли 9600 снарядів. Хлопці дивилися смерті в очі. І це не просто слова. За ними – тисячі полеглих молодих воїнів, серед яких і двоє Максимових товаришів – Сергій Палешко і Вадим Кутовий. Перший – сумчанин, похований у цьому місті, тож буваючи там, Максим завжди старається зайти на Алею Слави, постояти біля могили, покласти квіти.

Відслуживши рік в зоні АТО, Максим повернувся додому. Відпочивав, звикав до іншого життя – не в окопах. Думав, що робитиме далі. Намагався повернути себе у звичне мирське русло. За спеціальністю він – будівельник. Закінчив Сумський будівельний технікум. Останнім часом працював у великій будівельній організації в Сумах. Та чомусь ця мирна професія після всього побаченого-пережитого не спокушала. Душу тягло туди, на схід, до бойових побратимів, де і світ, і життя, і дійсність сприймаються по-іншому, де немає фальші, бо всі рівні, всі в одному окопі в багнюці по коліна, всі в одному бліндажі біля однієї буржуйки і всім однаково тепло чи холодно. В шосту хвилю мобілізації таки не витримав, пішов до військкомату. Але запропонували роботу тут, на місці, бо саме створювався Липоводолинський військкомат. Залишився, зважаючи на мамині сльози. Але мовчки мріяв про своє – про підрозділ морської піхоти. Почав домовлятися, все ніби виходило. Та раптом…

Всі плани змінила одна зустріч. Зайшов дізнатися, як вирішується питання про виділення землі, а тут випадково побачив ЇЇ… Коли вчергове зателефонували щось з’ясувати з приводу служби морпіхом, сказав: «Вибачте, все відміняється, я закохався…».

Невдовзі й весілля зіграли. Згодом у Максима і Лілії народилася перша донечка, через рік – ще одна.  Тепер у нього чотири найрідніші жінки – мама, дружина і дві маленькі дівчинки, яким він сьогодні дуже потрібний.

Матеріал підготовлено в межах реалізації проекту «Менторинговий курс інституційного розвитку локальних медіа Житомирської, Сумської та Чернігівської областей «ЗМІ нових громад», що здійснюється у партнерстві з ГО «Сумський прес-клуб» (Суми), ГО «Медіа-центр «Моє місто» (Чернігів) і ГО «Інститут Креативних Інновацій» за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні

 

 

Про нас Юлія Міщенко

Юлія Міщенко

Перевірте також

ВОЛОНТЕРКА ОКСАНА МАЛЬЧЕНКО – ПРО ТАКТИЧНУ МЕДИЦИНУ, АПТЕЧНИХ «БОМБИЛ» І ПРИЧИНИ ЗМІНИТИ ПРОФЕСІЮ

#Героїня_мого_часу. «Я буду займатися тим, що приносить користь» Історія Оксани Мальченко, координаторки медичних проєктів громадського …

Залишити відповідь

You cannot copy content of this page