Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Коли в 2013 році українці, протестуючи проти беззаконня влади, вийшли на Майдан, а наступної весни почалась антитерористична операція на Сході України, брати Дмитро і Ярослав Синьки з Русанівки були ще зовсім молодими хлопцями. Сьогодні це мужні воїни, які захищають нашу незалежність на фронтах російсько-української війни. Чи могли хлопці уявити, що на їх молодість випаде така війна, та що для них означає захист країни від ворожих посягань на її суверенітет?
Дмитро і Ярослав Синьки – брати-погодки, на момент підготовки цього матеріалу їм обом виповнилося по 26 років. Сьогодні вони несуть службу в одній військовій частині.
«Разом вирушили на війну, тож командування, дізнавшись, що ми брати, залишили нас в одному підрозділі, хоча раніше служили в різних військах, – говорить Ярослав.
Із дитинства хлопці добре знали, що таке армія. У всіх їхніх родичів за плечима була строкова служба, тож змалечку були привчені до думки, що армійська підготовка – це почесний чоловічий обов’язок».
Старший брат Дмитро після закінчення школи навчався в Синівському професійно-технічному ліцеї. Далі відразу вирішив йти на контрактну службу в Збройні сили України. «Це був усвідомлений вибір, – каже Дмитро. – Тоді, в 2015 році, на фоні подій в Україні, війни на Сході, розумів, що немає нічого важливішого, ніж захищати незалежність своєї Батьківщини. Потрапив у десантно-штурмові війська, в 79-у десантно-штурмову бригаду. Спочатку пройшов відповідне навчання, військовий вишкіл. Далі – постійне перебування в зоні проведення антитерористичної операції. Оскільки підписав контракт до закінчення особливого періоду – цей мій особливий період затягнувся аж до грудня 2021 року».
Більше ніж 6 років служби – достатній період для того, щоб вважати Дмитра професійним військовим. Та наприкінці 2021 року він вирішує повернутися до мирного життя. Як виявилося, цей «мирний» період протривав недовго – всього півтора місяці.
Молодший брат Ярослав закінчив Роменський фаховий коледж Київського національного економічного університету, здобув фах механіка. Далі його призвали на строкову службу до лав Збройних сил України. Ярослав служив у Києві, в окремому Президентському полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. Через три місяці молодий солдат підписує 3-річний контракт. Чому прийняв таке рішення, знаючи, що на той час всі контрактники направлялись для виконання бойових завдань в зону АТО? Ярослав пояснює, що про військову службу мріяв із дитинства, їхати ж у зону бойових дій був цілком готовий. Перша ротація була строком на один рік, в Донецьку область. Пізніше були наступні ротації – по 4-5 місяців. Всього в зоні бойових дій Ярослав ще до початку цієї війни відслужив близько двох років. Був звичайним солдатом-стрільцем. Служба в окопах, тримання оборони на визначених рубежах. У лютому 2021 року хлопець звільнився, протягом року жив із родиною в Сумах (одружився ще раніше, перебуваючи на контрактній службі), знайшов цивільну роботу. Разом із дружиною Катею і синочком Тимофієм планували звичайне мирне життя.
Цікавлюсь у братів, чи під час перебування в зоні АТО у них не виникало відчуттів, що вже зовсім скоро антитерористична операція переросте в повномасштабну війну?
«На той час ні, а коли вже звільнився, то десь за три місяці до початку війни відчував щось недобре, – відповідає Ярослав. – Оце перебування сотень тисяч російських військ на кордонах, їх повна готовність до вторгнення, – все свідчило про те, що цього разу це не просто навчальні збори. Я телефонував у місцевий військкомат, обговорював ситуацію з колишніми побратимами. 23 лютого навіть особисто приїжджав із Сум у Липову Долину до військкомату, повідомив, що будь-якої миті готовий повернутися в стрій. О 8.30 ранку 24 лютого, в числі перших добровольців громади, уже був на порозі військкомату».
Дмитро теж вирушив на війну добровольцем.
«Так повинен був зробити кожен свідомий чоловік, – каже молодий військовий. – 24 лютого зранку теж був у Липоводолинському військкоматі. Там із таких, як я (в кого були «сталеві яйця»), зібрали групу, за речами додому ніколи вже було повертатися, поїхали, отримали зброю, – й відразу на виконання бойових задач».
Наразі брати Синьки захищають мир і спокій одного з українських міст. Якого саме? Про це хлопці не можуть говорити. За словами моїх співрозмовників, до військових буднів їм не звикати. Вони проходять посилену військову підготовку, адже в будь-який момент їх можуть перекинути на більш гарячі напрямки. У військовій частині, де служать брати, практично всі – досвідчені чоловіки, добровольці, за плечима яких – АТО, Афганістан чи просто строкова служба. Щоб просто набирали «для кількості» – таких випадків Ярослав і Дмитро не можуть назвати.
«Звичайно, люди різні трапляються, – відзначає Дмитро. – Та все ж більшість побратимів пройшли АТО, вмотивовані захищати свою Батьківщину, добре розуміють, що вони роблять».
Про небезпечні моменти своєї служби хлопці розповідати не хочуть.
«Було всього, і на «тій», і на «цій» війні, – каже Ярослав. – Що є – те є, що буде – те буде, й нікуди ми від цього не подінемося. Що поробиш, якщо маємо такого поганого сусіда. Доводиться давати відсіч».
Як мамі пережити нелегкий період, коли обидва сини – на війні?
«Звичайно, нашій мамі Ларисі Василівні нелегко, адже нас у неї двоє таких вмотивованих, – розмірковує Ярослав. – Та ми дорослі, і самі приймаємо рішення. Ще раніше знали, що якщо раптом війна – будемо в числі перших на фронті. Звичайно, й дружина дуже переживає. Але прекрасно розуміє, що це потрібно. Не захотіла нікуди виїжджати за кордон. Сказала: «Ми повинні бути разом, хоча б на території однієї країни». Син теж розуміє, що тато захищає Україну і обов’язково повернеться з перемогою».
Не можу не запитати в братів, коли ж на їхню думку закінчиться ця страшна війна.
«Вважаю, що вона не буде довгою, – відповідає Дмитро. – Війна – це велике фінансування і величезні витрати для будь-якої сторони. Чим раніше дадуть нам зброю, тим швидше все закінчиться нашою перемогою».
«Кожного ранку просинаюся, думаю, коли воно це закінчиться, і йду робити свою роботу, – каже Ярослав. – Хочеться швидше повернутися до дружини й сина. Та зараз наше місце тут, на війні, адже ми маємо захищати рідних, Україну, щоб рашист ніколи не ступив своїм брудним чоботом на землю нашого краю».
