Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Молодь на війні… Ще вчора ці хлопці й дівчата сиділи за шкільними й студентськими партами, сьогодні ж боронять країну від рашистського вторгнення. Старший стрілець 66-ї окремої механізованої бригади Богдан Бакуменко з Липової Долини в складі Збройних сил України вже майже півтора року. Про свій досвід війни 24-річний юнак розповів «Нашому краю» по телефону в коротку мить перепочинку.
Богдан Бакуменко народився й виріс у Липовій Долині. Після закінчення Липоводолинської школи здобув фах водія і муляра-штукатура в Синівському професійному аграрному ліцеї. Пішов працювати на «Завод Кобзаренка» кур`єром-експедитором. Далі було півтора роки строкової служби в Збройних силах України, а саме в десантно-штурмових військах, які прийнято вважати елітою армії. Після демобілізації Богдан повернувся на роботу на рідний завод. Та 24 лютого розпочалась війна.
– Мене викликали у військкомат у перший день війни, – розповідає військовослужбовець. – Та в загін тероборони я не потрапив, оскільки бажання захищати свою громаду від ворога виявили дуже багато липоводолинців. Мені ж сказали трохи зачекати. Чекав недовго – 18 квітня разом із групою інших мобілізованих нас відправили в навчальний центр «Десна», де ми проходили військову підготовку протягом двох із половиною місяців. А далі – на фронт.
Підрозділ, до складу якого був зарахований старший стрілець Богдан Бакуменко, потрапив у Донецьку область, в район Мар`їнки, яка на сьогодні, за словами співрозмовника, «стерта ворогом із лиця землі». Та минулого літа за це українське місто йшли тяжкі бої, і військові 66-ї бригади півтора місяці мужньо тримали оборону. Захисник розповідає, як утримували позиції, коли між українськими й ворожими окопами було всього 70-100 метрів.
– Постійно перестрілювалися з рашистами, потрапляли під танкові, мінометні обстріли, – каже Богдан. – Звичайно, були в нас і «двохсоті», і «трьохсоті». Слава Богу, земляки всі живі-здорові залишилися. Зі мною тоді на позиціях був байрачанин Вадим Білосорочка, інші хлопці з Сумської області. Відчуття плеча «своїх» завжди додає сил. Зараз до нас перевели з 27-ї бригади мого однокласника Вадима Симоненка. Яка це була тепла зустріч…
Пізніше підрозділ Богдана Бакуменка на кілька тижнів вивели під Слов`янськ. Тут було «тихіше», активних бойових дій у цьому районі не велося. Та через річку знаходились ворожі позиції, що створювало постійну напругу й не давало розслаблятися.
Після Слов`янська нашого земляка із побратимами «перекинули» в район Лимана. Українська армія на початку вересня 2022 року розпочала операцію зі звільнення цього міста, захопленого російськими військами в травні. Бригада Богдана Бакуменка разом із іншими військовими формуваннями протягом двох місяців вела успішні наступальні дії. На початку жовтня Лиман був повністю зачищений від окупантів, а військові поступово просувалися в напрямку Луганської області.
Напередодні Нового року Богдана перевели на тилову службу. З того часу його військовий підрозділ знаходиться у відносній безпеці на території Донеччини й займається матеріально-технічним забезпеченням військових, які перебувають на бойових позиціях. Звичайно, в цьому регіоні – постійно щось по комусь «працює», а в навколишніх містах бувають прильоти.
Оскільки доводилося часто чути про те, що окремі військові частини відчувають брак їжі, зброї, техніки тощо, цікавлюсь, як із цим у підрозділі Богдана, чи забезпечені всім необхідним.
– Можу сказати, що за період моєї служби всього вистачало: зброї, амуніції, – відповідає військовослужбовець. – Щоб не вистачало їжі – такого теж не пам’ятаю. Коли в окопах сиділи, то попередньо робилися певні запаси продуктів, а коли вони закінчувалися, то обов’язково підвозилися в достатній кількості. Щоб по кілька діб сиділи без хліба і води – такого не було. В минулому році липоводолинські волонтери допомогли нам із придбанням тепловізора, який був потрібен для нічних чергувань, за що ми їм дуже вдячні.
Цікавлюсь у Богдана, що на війні для нього виявилося найважчим.
– Сьогодні я вже до всього звик, – каже співрозмовник. – Найгірше, коли гинуть твої бойові побратими, друзі, кого знав і з ким провів пліч-о-пліч якийсь період часу. Важким був перший місяць під Мар`їнкою. Тоді ми всі ще не мали бойового досвіду й набиралися його безпосередньо у зіткненнях із ворогом. Далі вже було легше. Також усіх турбує моральна втома. Фізично військові відмінно виконують бойові завдання, але морально дуже виснажилися. Хлопцям потрібен відпочинок, а така можливість випадає дуже рідко. І наразі про заміну тих, хто на війні вже по півтора року, ніхто нічого не говорить. Сам я теж мрію про повернення додому, в мирне життя. Інколи думаєш: молодість проходить, і немає визначеності, коли ця війна закінчиться.
– Богдане, який випадок на фронті тобі найдужче запам’ятався? – запитую.
– Мабуть, коли по нас у Мар`їнці стріляв рашистський танк, – каже він. – Ми з Вадимом Білосорочкою йшли по вулиці. В цей момент із квадрокоптера нас «засікли» рашисти, почав «працювати» танк. Ми давай бігти, шукати хоч якесь укриття, в результаті він нас загубив. Потім уже, коли були метрів за сто від місця нашого розташування, ще й з міномета ворог нас «накрив». Повезло, що залишилися неушкодженими…
Наостанок цікавлюсь у земляка, чого наразі нам найбільше не вистачає для успішного закінчення війни.
– Побільше озброєння, і щоб воно все вчасно приходило в Україну, – каже Богдан Бакуменко. – Бойового духу в наших солдатів для Перемоги достатньо.
