Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Як уже раніше повідомляла газета «Наш край», одним із номінантів культурно-громадської акції «Честь, мужність, професіоналізм Липоводолинщини» з нагоди Дня захисника України став Микола Вікторович Поповиченко із Подільок. Він став володарем відзнаки «Кращий працівник соціальної сфери». Виявилось, що він – єдиний у районі чоловік серед жіночого колективу, який працює соціальним робітником.
Микола Вікторович працює на посаді 11 років. Він народився в Подільках. Закінчив школу в рідному селі, згодом Синівське СПТУ. Рік пропрацював у колгоспі водієм. Далі була служба в лавах збройних сил – моряком на Далекому Сході. Після армії повернувся до Подільок, довгий час трудився водієм, потім трактористом. Згодом Микола Вікторович одружився з Валею із сусідньої Потопихи. У подружжя народилося двоє дітей – син Серьожа і донька Лєна.
За станом здоров’я чоловіку довелося покинути кермо трактора. Задумувався про нове місце роботи. Так сталося, що дружина Валентина Андріївна вже працювала соціальним робітником. Тож Микола Вікторович часто допомагав їй добиратися до підопічних на віддалені хутори, виконувати певні обов’язки. Тож коли з’явилася можливість – й собі влаштувався соціальним робітником терцентру.
– Робота була вже знайомою, тож ніяких труднощів не виникло, – розповідає Микола Вікторович. – Обслуговую 10 осіб похилого віку, надаю соціальні послуги передбачені законодавством. Доставляю продукти харчування, промислові та господарчі товари, ліки, допомагаю навести порядок у хаті. За дорученням підопічних допомагаю в оформленні документів. Крім того, як чоловік, не можу стояти осторонь, коли щось потрібно прибити, підремонтувати, налаштувати. Оскільки маю власні транспортні засоби, то не відмовляю й кудись підвезти – в лікарню, на базар… Раніше доводилось і в останню путь одиноких підопічних проводити. Я шукаю копачів, дружина борщ варить – щоб усе по-людськи було… Пам’ятаю й випадки, коли взимку з жінкою чіпляли рюкзаки на плечі – і по пояс у снігу прокладали дорогу на Потопиху.
Цікавлюсь, чи не відмовляються старенькі, коли дізнаються, що їх соціальним робітником буде чоловік, та чи важко на цій роботі.
– Ви знаєте, навпаки: багато хто хоче, щоб саме я їх обслуговував. Навіть коли виникають у когось якісь конфліктні ситуації – «передають» підопічних мені, бо швидко знаходжу спільну мову з людьми. Стосовно того, чи важко… Дехто питає: «Як ти витримуєш?» Не знаю, вже звик. Будь-яка робота вимагає старанності, добросовісного виконання обов’язків, терпіння. Та й у селі іншу роботу нелегко знайти. Хтозна, як буде з нашою службою після об’єднання громад, та сподіваюсь, що одинокі й немічні не залишаться без уваги і підтримки влади.
Нині велика родина Поповиченків мешкають усі разом, у батьківській хаті. Син із невісткою, донька з зятем, онуки Крістіна і Максим. Вживаються мирно і дружно кілька поколінь. Як говорить Микола Вікторович, доки онуки малі, стараються з дружиною допомогти дітям підняти їх на ноги. А далі видно буде, де молоді знайдуть своє місце – у місті чи в селі.
Сім’я тримає велике господарство, пасіку. Хоча вільного часу практично немає, та все ж вишукують миті для відпочинку з кумами, друзями, з піснями й музикою під гармошку. Якщо потрібно зробити якусь важливу ділянку роботи у когось вдома – приходять один одному на допомогу, дружно попрацюють, потім разом відпочивають. Колеги Миколи Вікторовича відзначають, що він дуже весела, товариська людина, а підопічні шанують його за доброзичливість, хазяйновитість і небайдужість. Напевно, саме ці якості й дозволяють єдиному в районі соціальному робітнику-чоловіку мати вагомий авторитет і повагу серед односельців.
