На головну / Uncategorized / ДОРОГИ ЖИТТЯ ПАРАСКОВІЇ ОЛЕЩЕНКО

ДОРОГИ ЖИТТЯ ПАРАСКОВІЇ ОЛЕЩЕНКО

Німецьке нацистське командування Третього рейху під керівництвом Гітлера планувало ще восени 1941 року захопити Радянський Союз. Але план «блискавичної війни» не вдався і німці ув’язли в цій війні.

Це викликало необхідність залучати на фронт все нові й нові сили німецьких робітників і селян.  Їх місця мали зайняти інші люди. Тому Гітлер наказав командуванню вермахту примусово залучати для цього селян та робітників зі східних окупованих територій, у тому числі й з Білорусі, України та Росії, інакше кажучи – гнати в рабство ні в чому невинних  мирних жителів з наших територій. Таких людей у Німеччині тоді називали остарбайтерами, що в перекладі з німецької (ost – схід, beiter – робітник) означало «східні робітники».

Тільки з території Радянського Союзу в роки тієї війни було насильно відправлено в рабство більше 2,8 млн чоловік, із них 2,2 млн українців. З території сучасної Липоводолинщини було вивезено 3565 осіб, 1687 – з Липоводолинського та 1878 – із Синівського районів («Книга скорботи України, Сумська обл., т.1).

Однією з таких жінок-остарбайтерів, колись насильно відправлених з Липоводолинщини у рабство до нацистської Німеччини, є жителька Беєвого Парасковія Василівна ОЛЕЩЕНКО. Напередодні 75-річчя Перемоги над нацизмом мені вдалося зустрітися з нею, головною героїнею цієї розповіді, поспілкуватися про життя.

–  Парасковіє Василівно, це правда, що Ви в роки Другої світової війни були в Німеччині на примусових роботах?

–  Так. Це були одні з найгірших років мого життя. Мене та ще 32-х жителів Беївської сільської управи Синівської районної комендатури 12 червня 1943 року погнали під конвоєм на каторжні роботи до Німеччини. Там я знаходилася до кінця війни і була визволена з неволі 9 травня 1945 року.

–  Це було так давно… Скажіть, будь-ласка, скільки Вам років?

–  Я народилася  в 1925 році, мені скоро буде 95 років.

–  Голодовку 1932-1933 років, мабуть, не пам’ятаєте?

–  Чому ж не пам’ятаю? Пам’ятаю досить добре. Жили ми тоді в хуторі Шелюхівщина Беївської сільської ради. Цього хутора вже давно немає. Про нього тепер нагадує хіба що невелике озеро по дорозі з Беєвого до Синівського шляху. В нашій сім’ї, окрім мене, було ще 8 дітей. Під час голоду 1932 року у нас спочатку забрали все зерно, картоплю, а потім прийшли й за коровою.

Ми, діти, тоді гуляли біля двору, пасли корову, а її новонароджене теля стояло прив’язане у дворі біля ткацького верстата. Прийшли до нас двоє кремезних чоловіків (пізніше я дізналася, що їх звали Андрій Бугай і Митрофан Марченко, вони були буксирами), залигали корову й повели її з собою. Ми, всі дев’ятеро дітей, дуже плакали і просили повернути нам корову, адже вона була нашою єдиною годувальницею, та чоловіки були невблаганними. Тоді ми побігли до хати і, плачучи, сказали батькові: «Тату, тату, в нас корову забрали!».  Батько був досить розумною людиною, щоб перечити буксирам, тому вийшов із двору, гукнув чоловіків і сказав їм: «Якщо берете корову, то заберіть і теля, нехай не реве тут. У мене дев’ятеро дітей голодні, плакать будуть, та ще й теля ревтиме за своєю коровою». Так вони вернулися і забрали теля.

Пізніше в нас описали й забрали  висівки. У нас у сім’ї жартома тоді співали: «Як прийшли комісари, то й висівки, сукини сини, описали». Їли ми після цього варену гнилу картоплю та буряки, які збирали в полі, мокре листя, бур’ян. У нас у колгоспі «Вперед, за соціалізм!» здохла коняка, так казали, що хтось із людей їв і її. Та не дивлячись на все це, всі ми вижили.

–  Яка у Вас освіта?

–  4 класи Беївської школи. Навчатися я пішла пізно – у 12 років. У мене до цього не було пристойного одягу, а в будь-якому батько в школу нас не відпускав. У 1937 році на честь 20-ї річниці Жовтневої революції моєму батькові, як інваліду Першої світової війни, дали премію, на яку він купив нам одяг і ми пішли до школи.

Навчання мені давалося дуже легко. Я, як казали вчителі, все ловила на льоту. І до цього часу із вдячністю згадую свого першого вчителя Клименка Степана Павловича. Але в червні 1941 року розпочалася війна і навчання для мене закінчилося.

–  Коли Ви вперше побачили німців?

–  Це було в двадцятих числах вересня 1941 року. Ми були в Шелюхівщині в себе в хаті, як почули в дворі постріли. Виглянули у вікно. Німці стріляли з автоматів наших качок і курей і складали їх собі в мішки. Голосно при цьому сміялися. Ми принишкли біля вікна і боялися вийти на вулицю, адже вони були озброєні. Та коли моя мати, Сухонос Олена Олексіївна, побачила в дворі наших військовополонених, поранених і дуже побитих, то їй стало їх дуже жаль. Вона приготувала їм якусь їжу і з дозволу німців дала цим людям.

Пізніше одного з цих військовополонених ми знайшли мертвим біля стежки в кущах. Ми з дівчатами витягли його звідти, оплакали, адже в кожної з нас на війні були брати, батьки, кохані, і ризикуючи своїм життям, поховали.

–  Як жили люди під час окупації села?

–  Гітлерівці залишили колгоспи, щоправда, перейменували їх у громадські господарства і змінили назви. Наш колгосп «Вперед, за соціалізм!» став називатися громадським господарством «Дівочанівське». Позабирали в людей худобу і заповнили нею ферми та конюшню, оскільки колгоспних тварин відігнали на схід, десь під місто Саратов, ще задовго до відступу наших військ.

Мені тоді було 15 років, та мене забрали працювати на ферму дояркою. Робота була важкою.

Окупанти також розділили між людьми і колгоспні поля. Ці наділи закріпили за кожним двором і вимагали вчасно обробляти. Непокірних жорстоко карали, у тому числі і вбивствами. Тому після роботи на фермі я ходила ще й у поле, в’язала там снопи, обробляла грунт, збирала врожаї.

–  Розкажіть, як Ви потрапили до Німеччини?

–  На початку червня 1943 року в село приїхав комендант Синівської районної комендатури, німецький офіцер на прізвище Бранзель, зібрав нас на сходку в центрі Беєвого і почав через перекладача агітувати їхати добровільно на роботу до Німеччини. І хоч він обіцяв «золоті гори»: високу зарплату і достойне життя, охочих їхати туди не було зовсім.  Тоді начальник Беївської сільської управи І.Кратенко оголосив, що районна комендатура дала рознарядку на Беєве відправити примусово 68 людей, жителів села, переважно молодь, на роботи до Німеччини. Хто саме мав їхати, визначали керівники громадських господарств. Керівник нашого громадського господарства Митрофан Валюх призначив для відправки таких осіб: Федора Івановича Кльопа, Андрія Павловича Турушу, Ганну Андріївну Близнюк (пізніше Марченко), Олену Йосипівну Цюпку (Ткаченко), мене – Параску Василівну Сухонос (Олещенко) та багатьох інших працівників господарства. Часу на збори дали обмаль. Поліцаї говорили, що всіх, хто буде відмовлятися або втікати, чекає розстріл або шибениця. Стратити в такому випадку обіцяли і всіх членів сім’ї.

Під час одного з таких відправлень, 12 червня 1943 року, дівчат, під конвоєм із чотирьох автоматників, повели з Беєвого до Синівської комендатури. Дурили, що відправляють нас від «воєнкомату», хоча всі добре розуміли, що це за військкомат. Збірний пункт тоді знаходився у приміщенні Синівської школи. Там, у шкільних класах, прямо на долівці, ми й переночували під охороною.

Вранці наступного дня всім, хто мав їхати до Німеччини, видали документи, написані німецькою мовою (вони були без фотокарточок, але з печатками), і погнали пішки колоною із Синівки до м. Ромни на залізничну станцію.

В Липовій Долині ця колона поповнилася жителями Липоводолинської комендатури і налічувала вже більше 1000 людей. По обидві сторони колони їхали пусті  вантажні німецькі автомобілі та йшли озброєні автоматами гітлерівські солдати. Так, під час одного з відправлень, жителів Синівського й Липоводолинського районів насильно гнали в примусове рабство до Німеччини.

У Ромнах, на Засуллі, перед річкою, нас завели у великі бази, огороджені стовпами з колючою проволокою. Там ми провели дві голодні й холодні доби, адже їжі нам ніхто не давав і знаходилися всі під відкритим небом. Згодом до нас почали приходити рідні та приносити вузлики з їжею, якої нам вистачило на дорогу до Німеччини.

Через дві доби нас повели на станцію, куди майже одночасно пригнали ще дві таких колони. Під’їхав товарний поїзд. Із його вагонів вигнали телят, а нам сказали, що ним повезуть нас до Німеччини.

У вагонах дуже смерділо, тому ми тирсою повитирали стіни і дно, а потім туди насипали соломи. Умостившись,  хто як міг, на днища цих переповнених людьми вагонів, ми і доїхали до Німеччини.

Нас привезли в місто Відень, це сучасна Австрія (в роки Другої світової війни Австрія була частиною Німеччини. Прим. автора).  Вивели на велику площу, де вже чекали німецькі «покупці». Через перекладачів вони запитували, хто яку роботу вміє виконувати, цікавилися нашим здоров’ям. Це був наче ринок рабів.

Я казала, що працювала в сільському господарстві, вмію доїти корів, в’язати снопи та виконувати іншу господарську роботу. Мене забрала до себе сім’я німецького бауера Антона Гітли в село Кравбат, район Леобин. Там я спочатку виконувала непосильну для жінок роботу – носила ящики з камінням, від якого вивільняли огородину сім’ї  Гітли. Австрія – це гірська країна, на три чверті вкрита кам’яними породами, тому роботи на каменоломнях були одними з найважчих у Німеччині, та ще й працювали там не менше 12 годин на добу. Від таких перевантажень та поганого харчування багато наших людей загинуло, не доживши до перемоги.

–  За цю роботу німці Вам щось платили?

–  Та які там гроші? Про оплату праці не було й мови, все йшло на виживання.

–  А за що ж Ви купували одяг, товари першої необхідності?

–  Одяг ми не купували. Спочатку працювали в тому, в чому приїхали з України, потім нам видали спецодяг з  OSTами. OST – це була така нашивка, яку ми  в обов’язковому порядку мали носити. За  невиконання цього наказу – розстріл. Ці нашивки дуже принижували людську гідність. Нас вважали людьми другого сорту. На деяких колодязях навіть висіли таблички, написані німецькою мовою, що в перекладі означало: «Вода тільки для німців».

–  Окрім каміння, яку виконували іншу роботу?

–  Практично всю сільськогосподарську: доїла корів, доглядала городину, навіть водила їхню доньку Марі до школи. Після робіт увечері кожного дня старалася залишатися наодинці, дуже сумувала за Україною, за своїм селом, за рідними та близькими.

–  Як зустріли перемогу над нацизмом?

–  Я мала хорошу пам’ять і добре запам’ятовувала німецькі слова. За 2 роки сім’ю Гітлів навчилася розуміти без перекладачів. Вони про це здогадувалися.

Одного разу я помітила, що Антон Гітла зі своєю дружиною пошепки тайком від мене щось обговорюють. Я почала плакати, думала, що мене хочуть перепродати іншим німцям. Та до мене підійшла їхня донька Марі і тихо сказала німецькою: «Не плач, Параско. Війна скінчилася. Гітлер капут!». Так я вперше дізналася про перемогу нашого народу.

–  Хто визволяв Вас із неволі?

–  Радянські солдати. Їм був відданий наказ обійти всі вулиці, господарства, будівлі, розпитати німців, чи немає там остарбайтерів. 9 травня 1945 року троє наших бійців у плащнакидках із автоматами в руках прийшли і в господарство Гітли. Вони мені сказали, що я вільна. Моєму щастю не було меж: я плакала і сміялася одночасно, обіймала їх, цілувала, дякувала за визволення, за перемогу.

–  Чим займалися після війни?

–  Я працювала дояркою на тій же фермі у Шелюхівщині, що і в роки війни.

–  У наш час, мабуть, залишилося небагато людей, які можуть розповісти про роботу ферм у 1945-1947 роках. Як відновлювалося тваринництво у перші післявоєнні роки?

–  Дуже складно. Як я вже говорила, до війни всіх колгоспних корів і коней евакуювали своїм ходом на схід, десь під Саратов. Це була евакуація в один кінець. Назад нам худобу ніхто не повернув. Німці на фермах також нічого не залишили. Тому колгоспи були змушені купувати в людей телят і з цього молодняка вигодовувати потім корів. У 1945 році в нас на фермі було 42 корови. Кожна доярка мала тричі на день вручну подоїти групу в 10 корів. Молоко зливали з відер у бідони та відправляли на Беєве. Куди його далі дівали – не знаю. Дуже не вистачало чоловічих рук, які б заготовляли, розвозили і роздавали корми. Тому колгоспних корів весною і влітку часто виганяли чередою на пасовище. Там у полі ми їх і доїли, заганяючи в спеціальні станки.

–  Як склалося Ваше сімейне життя?

–  Я в 1947 році вийшла заміж за Олещенка Олексія Гавриловича… Переїхала до нього жити в село Олещенки, де працювала дояркою аж до виходу на пенсію. Маю двох дітей: Миколу і Галину, 4 онуків і 8 правнуків. Зараз живу в Беєвому з донькою та її сім’єю.

–  Я Вам дуже вдячний за цю розповідь. Бажаю Вам міцного здоров’я, ще довгих років життя та сімейного затишку.

–  Дякую.

Бесіду провів і записав

Сергій Міняйло, с. Беєве.

 

Про нас Наш край

Наш край

Перевірте також

У ПІДСТАВКАХ УПОРЯДКУЮТЬ МІСЦЕ ПОХОВАННЯ ФЕДОРА СТАВИЦЬКОГО

Донедавна велика кам’яна прямокутна плита із хрестом, надпис на якій свідчить про те, що «На …

Залишити відповідь

You cannot copy content of this page