На головну / ВІЙНА / Олександр Палаженко був дуже веселою і порядною людиною, надійним братом
Олександр Палаженко був дуже веселою і порядною людиною, надійним братом

Олександр Палаженко був дуже веселою і порядною людиною, надійним братом

«Санька» – так тепло називає його брат Сергій, згадуючи, як вони росли, працювали, товаришували й були дуже близькими. Були… Тепер лишилися лиш спогади, бо війна обірвала життя одного із братів, який отримав повістку і пішов захищати Україну від  ворога. 24 лютого 2023 року мобілізований до десантно-штурмових військ. 28 квітня 2023 року загинув, виконуючи бойове завдання в районі населеного пункту Білогорівка Луганської області. Захисник разом зі своїми побратимами потрапив  під артилерійський обстріл з боку росіян  і отримав поранення, несумісні з життям. Того дня від отриманих ран померли два молодих чоловіки,  яких здружила війна, – Олександр та його друг Ігор.

Олександр Палаженко був дуже веселою і порядною людиною, надійним братом
Бойові побратими Ігор та Олександр. Їхні життя забрала війна

 

Смерть Олександра залишила велику порожнечу у серцях його рідних та друзів. Вони згадували його як віддану і доброзичливу людину, завжди готову допомогти і підтримати.

«Саша назавжди залишиться у нашій пам’яті як світла й добра людина, – діляться спогадами його рідні: брат Сергій і його дружина Яна, які звернулися до редакції з проханням написати про Героя, адже він віддав життя за усіх нас. – Хай пам’ятають його земляки, не забувають друзі й колеги».

– Сергію, розкажіть ще, яким був ваш брат? – цікавлюся.

Розмова була непростою. Часто на очах Сергія з’являлися сльози, ком у горлі не давав говорити… 

– Санька був відкритою людиною, завжди готовий прийти на допомогу. Він  дуже хотів жити, мав багато планів на майбутнє, мріяв, захоплювався риболовлею: і літньою, й зимовою… Дуже любив свого сина… До нього постійно тягнувся наш старший син… – згадують Сергій і Яна.

«Ми всі веселі по життю, та тепер, на жаль, часто не до веселощів, – продовжує Сергій.  – Я старший від Саньки на 5 років. Він народився  25 квітня 1991 року. Навчався в місцевій школі, закінчив  Маловисторопський коледж ім. П.С. Рибалка Сумського національного аграрного університету.

З дитинства та юності ми дружно жили, відпочивали разом, виконували різні доручення від батьків по-господарству. Раніше ж було не так, як зараз. Батьки підуть на роботу, дадуть тобі купу завдань, і ти виконуєш їх. Ми все разом робили, а тільки тоді – на вулицю відпочивати.  Смартфонів не було, щоб сидіти в них днями, як багато сучасних дітей.

Він не боявся ніякої роботи, з раннього віку завжди намагався заробити. Після навчання працював у ветлікарні ветлікарем; згодом – на будівництві в Харкові, і молоко закуповував у населення, і на «Заводі Кобзаренка» працював. Були часи, коли я брав його із собою на море, де разом  працювали на риболовному судні в Азовському морі, неподалік Маріуполя. Я Саньку завжди «тягнув» за собою.

Нам навіть повістки їхали вручати в один день. Я отримав перший, проходив комісію і був направлений у Суми, а Санька наступного дня отримав. Він зателефонував мені і твердо сказав, що йде на війну. Це не обговорювалося, – таким було його рішення. Як розказував брат, у ТЦК він запитав, що можуть йому запропонувати. Там сказали, про можливе направлення на навчання за кордон.  Уже через пару днів о 10-й ми прощалися». 

– Він готовий був іти, щойно отримав повістку. Навіть думки не виникало, як кажуть «відкосити», – пригадує сестра Богдана. – Він і мене перед фактом поставив, що йде. Тоді в Саші саме були проблеми зі здоров’ям. Він показав мені, як зробити укол, я вколола… Наступного дня його вже забрали. Їхав із посмішкою: «Все буде добре», – казав.

Протягом двох місяців Олександр проходив навчання в Житомирі. Він був у 81-й бригаді. За цей час вони дуже здружилися  з хлопцями з цієї бригади, й розраховували, що разом поїдуть у Чехію на навчання. Та життя внесло свої корективи – їхні шляхи розійшлися назавжди.  Його, як ветлікаря, який знається в медичній справі, залишили в Україні.  До того ж, зі слів брата, попри те, що Олександр не був в армії, він умів добре стріляти, тож знадобився тут.

«Хлопці з бригади розказували, що він стріляв найкраще, – пригадує Сергій. – Мені дуже страшно було за нього… Спочатку його забрали в Дружківку – місто на півночі Донецької області. Там кожного дня він тренувався в стрільбі – був  кулеметником. Коли його бригада – понад 20 осіб – вже була за кордоном, Санька – на нулі…».

І знову у брата непрохані сльози від болючої втрати…

«Нам його дуже не вистачає…, – не раз повторювали брат та невістка. – Він завжди нам дзвонив, якщо було щось потрібно: чи замовити в інтернеті амуніцію для потреб на фронті, чи які  прилади… Саша завжди був категорично проти організації  збору грошей  – все власним коштом.  Він був дуже совісний…».

25 квітня у Олександра був день народження. Напередодні кілька побратимів з попередньої бригади  приїхали, щоб привітати його.

«25-го й ми з ним говорили, – кажуть рідні. – Він, як завжди – на позитиві, оптиміст по життю. 26 квітня Санька уже був на позиції.  Туди йшли на три доби. 2 травня він мав вийти на зв’язок, але так і не вийшов. 28 квітня загинув – помер від отриманих ран.

Загинув разом із кращим другом Ігорем. Між ними розірвався «вог», який не чути, як летить. Хлопці були тяжко поранені. Можливо, якби їх вчасно евакуювали, то вони були б живі. А так Саша дуже довго терпів біль, бо через сильні обстріли не було евакуації поранених. Як розказують побратими, о сьомій ранку його поранило, а до 23-ї години він лежав, контролював, що йому кололи… Ігорка  їхній побратим Сергій із Тростянця потіг в один бліндаж, а нашого Саню хлопці з іншої бригади в сусідній. Хлопці розказували, якби ж зразу його забрали.. можливо, все було б добре…  А так не довезли. Ігор шість годин страждав і помер від отриманих ран, а Санька – довше».

Таким коротким, як і життя, був воєнний шлях нашого 32-річного Героя. Два місяці мобілізований.. Два дні на позиції… Й людини немає…

– Чи відчував він біду? Можливо щось говорив? – запитую.

– Ні, нічого не говорив…

Сергій показує відео, яке вдалося витягти з телефона загиблого брата. Він знімав його за 5 годин до своєї загибелі.  На ньому – усміхнений весельчак, з гарним почуттям гумору та його бойові побратими перед боєм. Налаштовані всі по-бойовому.

«Навіть побратимам він завжди казав, що зустрінемося в Криму обов’язково. Він покаже, де там продаються найсмачніші бички. – каже Сергій. – Там ми востаннє рибалили у 2014 році, до того, як Крим став тимчасово окупованим. Були біля Керченської протоки: з одного боку Чорне море, з іншого – Азовське, де місток зробили кацапи.  Він дуже любив море… Ми майже завжди разом були…

Найголовніше те, що наш Санька зараз удома. Не ждеш, не надієшся… Можна схилитися над могилкою, обізватися, розказати про різне».   

Яна, дружина брата, теж говорила багато добрих слів про Олександра. «Нам його дуже не вистачає, ми дуже за ним скучаємо, – щоразу повторювала під час розмови й згадувала його чи не останні слова: «Ти тільки бережи Серьожу!».

«Наш старший син також дуже товаришував  із Сашею. Зараз часто згадує його, сам ходить на його могилку, – діляться рідні Героя. – Він був найкращим батьком для свого сина, чудовим  братом і дядею та просто хорошою позитивною  людиною».

Про це згадує й однокласник Олександра Валентин Крупський: «Сашко був добрим, веселим. Буває,  колишні однокласники пройдуть мимо, ніби й не знають тебе. А він завжди зупиниться, привітається, обізветься. Для мене в пам’яті він залишиться саме таким, як на багатьох фото – усміхненим і життєрадісним».

Олександр Палаженко був дуже веселою і порядною людиною, надійним братом

Пам’ятають Олександра колеги по роботі із «Заводу Кобзаренка»:

«Саша Палаженко влаштувався на роботу на «Завод Кобзаренка» на початку 2018 року. Спочатку працював зачисником деталей, потім освоїв професію газорізальника-оператора станка з ЧПУ.

У роботі завжди був відповідальним, швидко сам навчався всьому новому і передавав свій досвід іншим молодим колегам.

У 2020 році разом із іншими колегами поїхав у відрядження в нову філію заводу до Польщі,  щоб допомогти запустити та ввести в експлуатацію нове обладнання. Там впорався на відмінно й знову повернувся на завод у Липову Долину і продовжив працювати оператором. Довелося Олександру освоїти додаткову справу – заправника кріогенної установки. І тут показав свої уміння й відповідальність.

Потім пішов на війну.

 «Скоро вже будемо повертати назад свою землю»,- казав. Він так цього хотів.

Так і залишився в пам’яті колег та друзів – справжнім товаришем, другом, порадником та патріотом».

Нещодавно Олександр Палаженко, медик-стрілок,  був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню.

Вічна пам’ять Герою!

Про нас Наталія Шутько

Директорка ТОВ "Газета "Наш край", редакторка газети "Наш край", сайту "Липова Долина.NEWS"

Перевірте також

На Сумщині планують створювати медичні центри громад. Як це торкнеться Липоводолинщини?

На Сумщині планують створювати медичні центри громад. Як це торкнеться Липоводолинщини?

Нещодавно  в Липоводолинській громаді побував міністр охорони здоров`я Віктор Ляшко. Під час робочої поїздки на …

Залишити відповідь

You cannot copy content of this page