Вікторія Павлюченко: «Я пішла на війну, щоб разом із сином захищати Україну від ворогів»

Сергій МІНЯЙЛО

Сьогодні українські жінки поряд із чоловіками зі зброєю в руках захищають нас від московитських окупантів.. Жителька села Саї Вікторія Володимирівна ПАВЛЮЧЕНКО ще зовсім недавно була успішною підприємицею у сфері торгівлі, займалась реалізацією продуктів харчування. Тепер вона разом зі своїм сином Артемом у складі Збройних сил України захищає цілісність і суверенітет нашої держави безпосередньо в зоні бойових дій. Вона – бойова медикиня, і рятувати життя бійців вважає своїм обов‘язком.

 …Затишне кафе в одному з прифронтових міст Харківської області. За столом – двоє у військовій формі: мама Вікторія Володимирівна Павлюченко та її син Артем. Обоє – учасники бойових дій на сході нашої держави у складі Збройних сил України. Обоє чекали на цю зустріч занадто довго. Їхали сюди з різних областей багато кілометрів. Обоє мають що розповісти одне одному, адже не бачились дуже давно.

Вікторія Павлюченко– випускниця Лебединського медичного училища ім. професора М.І.Сітенка, де навчалася надавати невідкладну медичну допомогу. Після народження сина зайнялася підприємництвом – реалізовувала продовольчі товари.

Коли у 2020 році Артема призвали на строкову військову службу в розвідувальний батальйон однієї з військових частин м. Київ, в Україні був тривожний період – уже шість років велися бойові дії на сході країни. Згодом він прийняв рішення стати професійним військовим і підписав контракт. Пані Вікторія розуміла, що це – дорога на війну. Прагнула його утримати. Та як можна утримати уже дорослого сина!? Артема перевели в Луганську область у десантно-штурмовий батальйон. На позиціях він отримав своє перше бойове хрещення.

24 лютого 2022 року, коли розпочалося повномасштабне військове вторгнення московитів на територію України, Артем Павлюченко був серед тих, хто на сході країни зі зброєю в руках зустріли ворогів і не дали їм просунутися вглиб наших територій. Про участь у бойових операціях нічого не розповідав і дотепер залишається дуже небагатослівним. Лише зрідка у нього проскакували слова: Бахмут, Соледар, Авдіївка…

Під час бойових дій Артем отримав важкі опіки. Воює, віддаючи всього себе захисту України. Згодом його  підвищили у військовому званні. Тепер він старший солдат. Має бойові нагороди…

Вікторія Павлюченко дня чекала телефонного дзвінка з фронту. Згодом сама прийняла рішення: «Піду на війну, щоб разом із сином захищати Україну від ворогів». До цього висновку прийшла досить швидко. Адже комусь треба це робити.

Вона із  вдячністю згадує уроки допризовної  підготовки вчителя Петра Валюха та позакласні виховні години учасника бойових дій, воїна-афганця Івана Яковенка.

– Іван Іванович був одним із тих, хто вселив у мене розуміння, що війна – це зло, з яким потрібно боротися у будь-яких проявах. На уроках та позакласних заходах він розповідав нам про своїх загиблих бойових побратимів, учив нас цінувати життя і берегти мир. Військового досвіду у мене не було ніякого. Але всього можна навчитися, якщо захотіти, – розповідає пані Вікторія. – До того ж були навички надання першої медичної допомоги, отримані під час навчання в медичному училищі. Зателефонувала до свого сина, повідомила йому про своє рішення. Він відповів коротко: «Якщо витримаєш, то йди!».

Тож Вікторія Павлюченко доброволицею прийшла у військкомат, підписала відповідні папери. І, після проходження медичної комісії, її згодом направили до військового навчального центру поблизу Львова.

Таких жінок, як вона, там виявилося багато. Різного віку, з різними долями, з усієї України!  Тільки в одному їхньому військовому підрозділі їх було 32!

Після навчального центру Вікторія Павлюченко відразу потрапляє на схід України, безпосередньо в зону бойових дій, у 67-му Окрему механізовану бригаду і стає бойовою медикинею.

– Наш медпункт розміщувався у приміщенні школи в селі, яке на той час ще зовсім недавно було окуповане рашистами, – згадує Вікторія Павлюченко. – Скрізь ще залишилися розбиті шкільні парти, понівечене обладнання, обшарпані стіни. Все це навіювало війною… Сюди ми привозили наших захисників, які отримали поранення на передових позиціях, лікували їх, доглядали. Під обстрілами змінювали їм пов’язки, обробляли рани. До кожного з них у мене був особливий підхід, адже це чиїсь сини, батьки, діти… Я вважаю, що допомагати їм – мій обов’язок. Випадки були різні. Одного разу ми привезли до себе бійця, якого вже всі вважали вбитим. Бойові побратими після важкого мінометного обстрілу витягнули його з-під землі без ознак життя і вже несли до «200-х». А той кашлянув по дорозі. Військові з переляку впустили його на землю. Ми його вилікували, виходили. Тепер він у нас працює на медавтомобілі. Возить нас  за пораненими бійцями бригади у Донецьку та Харківську області. Але лікувати в бойових умовах дуже важко, адже поруч лінія фронту. Зараз ідуть важкі бої, задіяно багато нашої живої сили і техніки. Бригада розкидана по багатьох лініях зіткнення. Тому  кожного дня доставляємо сюди поранених. За необхідності відвозимо їх у лікарні та госпіталі.

– Іноді патріотизм наших бійців не знає меж, – продовжує свою розповідь Вікторія Володимирівна. – Взяти хоча б нашого начальника медпункту, головного сержанта ЗСУ з позивним «Американець». Він родом із Західної України, на початку повномасштабного військового вторгнення був у Сполучених  Штатах Америки, мав там свій бізнес. Коли колони танків та іншої броньованої техніки рушили з усіх сторін на Україну і рашисти почали бомбардувати наші міста і села, то він приїхав сюди, щоб допомогти відстояти свободу і незалежність нашої держави.  Колега, ризикуючи своїм життям, цілодобово надає медичну допомогу пораненим бійцям. Дуже вимогливий до нас. Адже часто від  дій медиків залежить життя  воїнів і обороноздатність країни в цілому. В даний час на всіх фронтах ідуть важкі бої. Тому завжди обов’язково носимо з собою зброю і набої. Дуже важко. Багато наших захисників потребують кваліфікованої допомоги, тому віддаємо всі свої сили, щоб їм допомогти. І ми обов’язково вистоїмо, адже за нами правда і нас підтримує увесь світ…

– Зараз у Синівській об’єднаній територіальній громаді багато захисників і захисниць воюють сім‘ями, – ділиться зі мною своїми враженнями голова Синівської сільської ради Олег Тихоненко. – Такі сім’ї  є гордістю нашої громади, вони підтримують віру в нашу перемогу і в завтрашній день.

…Зустріч у кафе матері з сином була недовгою, часу немає зовсім. Поговорили, пообіймалися, треба йти. Її чекають поранені бійці, його – передові позиції лінії оборони. Обіцяли телефонувати одне одному. Хоча, який там зв‘язок на фронті? Якщо один раз у декілька днів вдається додзвонитися, то й це вже добре. Живі-здорові – це головне. А перемога обов‘язково буде!                 

Сергій МІНЯЙЛО

Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу