#ЖИТТЯ_ПІД_ОБСТРІЛАМИ. «У моєму під’їзді половина квартир – без людей, які втекли від війни», – мешканець Білопілля, що на Сумщині, Павло Філоненко

Маючи на Сумщині 40 кілометрів спільного кордону з російською федерацією, до початку її збройної агресії у 2014 році, мешканці Білопільської громади (тоді вона ще мала статус району) отримували певний зиск від такого сусідства. Зокрема, чимало громадян за браком робочих місць у себе вдома їздили працювати по той бік кордону, закупляли там більш дешевше пальне та користувались деякими іншими перевагами такого географічного розташування.

Але торік день 24 лютого вмить перетворив для місцевих жителів ці вигоди на шкоду та загрозу для свого майна, а найголовніше – для здоров’я і навіть життя. Бо від початку повномасштабної війни майже щодня відбуваються обстріли цієї громади, окремі населені пункти якої за цей час виявилися дуже сильно пошкоджені, а то й повністю, як, наприклад, села Волфине, Атинське, Іскрисківщина – зруйновані.

Дістається від ворога й адміністративному центру громади – місту Білопілля. Удари по ньому з різноманітних видів зброї здійснюються постійно, тож не дивно, що, за приблизними підрахунками, як мінімум третина мешканців міста (а до війни тут було близько 16 тисяч жителів) його залишила. Та більшість містян навіть під обстрілами продовжує жити у своїх домівках. У їх числі – і 47-річний Павло Філоненко, який працює на підприємстві, що нині відноситься до так званих «об’єктів критичної інфраструктури», – у місцевому відділенні компанії «Укртелеком».

«Від нашого міста до найближчого прикордонного російського селища Тьоткіно – якихось 10 кілометрів. Торік у ніч на 24 лютого я прокинувся від вибухів. Повітря від них просто трусилося. Зрозумів, що найгірші очікування справдилися. Відразу зателефонував своїм близьким, сказав, що почалось повномасштабне вторгнення ворожих військ і війна дісталася й Сумщини. По тому зв’язався зі своїм керівництвом, спитав, якими в цій ситуації будуть наші подальші дії», – згадує чоловік.

Інформацію про те, що відбувається довкола, він отримував здебільшого від знайомих та з мережі Інтернет. Зокрема, ширилися відео, як окупанти заходили на Сумщину з боку мосту, що поблизу Путивля, як військові колони йшли по селу Постольному трасою Р44 «Глухів-Суми» в напрямку обласного центру та інші. Однак у самому Білопіллі російські війська не зупинялися, маючи свої далекосяжні плани по захопленню України, тож концентрація певної кількості особового складу в маленькому місті в ці плани, очевидно, не входила.

За словами Павла Філоненка, в умовах існуючої невизначеності зв’язківці виконували свої завдання по мірі їх надходження, дбаючи про працездатність підприємства та клієнтів компанії. Здебільшого працювали по місту, оскільки виїзд до сіл не завжди корелювався з безпекою переміщення.

На жаль, зазначає чоловік, місто чомусь не готувалось до війни, коли всі про це говорили. Зокрема, система оповіщення не перевірялась, мабуть, на працездатність, а коли росіяни розпочали повномасштабне вторгнення, то вона, за його словами, просто вийшла з ладу. Прикро, але і на даний час робоча апаратура далека від сучасних систем оповіщення, які встановлені в більш віддалених населених пунктах колишнього Білопільського району, наприклад, у Миколаївці та Улянівці.

«Після того, як на початку травня 2022-го в Білопілля зайшли українські війська, зв’язківці у своїй зоні обслуговування тісно співпрацювали із ЗСУ і забезпечували по максимуму все, що було необхідно для комунікації у військових цілях. Десь нове обладнання довішували, дещо ремонтували. Буває заїжджаємо, зробили, поїхали, а наступного дня там уже ями від потрапляння снарядів залишилися. А в нас же тоді ні шоломів, ні бронежилетів не було», – пригадує працівник «Укртелекому».

Найбільш надійним видом зв’язку він називає той, що здійснюється за допомогою так званих «тапіків» – військово-польового телефонного апарату універсального типу із системою індукторного виклику за допомогою ручки, які виготовлялися ще в СРСР. Розмови ж із використанням інших пристроїв, тих же мобільних телефонів, наприклад, легко прослуховувалися або ж глушилися, адже на той час наші хлопці ще не були забезпечені більш новітніми засобами зв’язку типу Starlink.

Зрозуміло, що був ризик потрапити під обстріл, адже на той момент агресор вже встиг завдати ударів безпосередньо по місту. Зокрема, 7 березня 2022-го ворог атакував місцеву телевежу – телеретранслятор – ракетами. Внаслідок обстрілу на значній частині регіону зник сигнал телебачення та радіомовлення, було пошкоджено зв’язок, зник також Інтернет.

«Це був перший обстріл Білопілля. Всі полякалися. А через деякий час ще дві ракети вдарили по місту. Одна з них потрапила в будинок приватного сектору. Господарка, яка на той час була вдома, дивом залишилась живою. Інша ракета вибухнула поряд з багатоповерховими будинками, завдавши шкоди мешканцям багатьох квартир, у тому числі і мені. Був розбитий балкон, обсипані стелі… Повідомляти про наслідки нікому не став, тоді не до того було. Підправив, відремонтував самотужки. Поки хай буде так, війна ще не скінчилась», – розповідає Павло.

Про близькість кордону мешканцям Білопільської громади доводилось пожалкувати ще не раз. І в 2022-му, і особливо в нинішньому році. Не зумівши окупувати цю та решту території Сумщини, росіяни, відійшовши на свою територію, почали регулярно обстрілювати наше прикордоння. Для завдання ударів по містам і селам ворог використовує практично весь спектр наявного у нього озброєння, починаючи від мінометних снарядів і закінчуючи керованими авіабомбами.

Наприклад, 24 березня цього року застосування рашистами фугасних авіабомб у поєднанні з обстрілами із різного озброєння призвело до масової руйнації у Білопіллі ряду цивільних об’єктів та жертв серед мирного населення: загинуло дві особи – 37-річний працівник поліції та сторож місцевої школи, ще десятеро було поранено. Тоді через нічний обстріл Білопілля постраждали десятки будівель у центрі міста.

«Цілу ніч, з опівночі і, мабуть, до 3.30 були обстріли, декілька десятків обстрілів фактично зі всіх видів озброєння. Це були «шахіди», ракети, авіа, скоріше за все з літаків, бомбардувальників. Це були системи залпового вогню, артилерійські обстріли, тобто зі всього, що могли. Били по центру міста, били без розбору. Школа зруйнована, відділ управління поліції зруйновано, сотні вікон повибивані, десятки будинків з пошкодженими дахами та іншими руйнуваннями», – прокоментував пізніше Білопільський міський голова Юрій Зарко.

Вже влітку, 18 червня, від уламків російських снарядів у Білопіллі загинули 38-річний місцевий, теж поліцейський, та його 4-річний син. Через місяць, 17 липня, внаслідок артилерійського обстрілу міста в обідню пору обірвалося життя трьох людей, а шестеро отримали поранення. Загиблими виявилися пенсіонерки, які перебували у місцевому сквері.

Згадуючи про ці та інші випадки загибелі цивільного населення та руйнування, Павло не вважає, що ворог б’є наосліп, адже лише в самому Білопіллі ворогами знищено будівлю відділку Нацполіції, один із корпусів 4-ї гімназії, їдальню 5-ї гімназії, сервісний центр Пенсійного фонду, пошкоджено міську лікарню, магазини, житлові будинки…

«Впевнений, що рашисти полюють на наших військових, важливі для них інфраструктурні та інші об’єкти. Були цілеспрямовані атаки «шахедами», що влучали, напевне, саме туди, куди їх і спрямовували. Скрізь були сильні пожежі. Після однієї з таких атак частина містян залишила Білопілля. У моєму під’їзді половина квартир – без людей, які втекли від війни, багато і порожніх хат стоїть», – коментує ситуацію з обстрілами Павло Філоненко, демонструючи уламки від російських снарядів.

Він не береться стверджувати, що точність обстрілів завжди була пов’язана з наданням ворогу координат певних об’єктів з боку місцевих жителів. Хоча, каже, були випадки, коли певні особи знімали на відео місця перебування військових, тож доводилось викликати поліцію. Тепер цих «кіношників» в місті не видно.

Відповідаючи на запитання, чи звикли мешканці Білопілля до того, що в будь-яку хвилину до них може прилетіти снаряд, міна чи ракета від агресорів і треба постійно прислухатися до звуків у повітрі, чоловік зазначає, що місцеві вже мають певний досвід свого убезпечення.

«Спершу, на початку повномасштабної війни, ми здригалися від кожного вибуху, навіть якщо він був далеко. Тепер же обстріл околиць міста перестав лякати. Інша справа, коли летить у тебе над головою! Коли, скажімо, безпілотник «Герань» впав біля мого будинку, я сховатися не встиг. Чутно було, як дрон іде в атаку, наростає цей звук. Яке відчуття? Взяв телефон і дзвонив рідним, на всяк випадок, бо може більше й не довелося б, адже не знав, куди він летить. От і всі відчуття. Але до всього звикаєш. Хоча як можна звикнути до ракетних атак, вибухів, що несуть смерть?! Це неможливо», – розмірковує Павло.

З огляду на місце розташування свого будинку останній час він, через ризик прильоту ворожого боєприпасу, намагається менше бувати вдома. Що до речі, дає йому можливість дещо менше платити за комунальні послуги, окремі з яких під час війни суттєво подорожчали. Наприклад, за кубометр води та водовідведення йому, навіть не використавши й літра рідини, доводиться віддавати близько 150 гривень. У таку суму обходиться техобслуговування мережі та абонентське обслуговування. Гроші за цей вид послуг беруть і тепловики. ЖЕК за свої послуги править майже 500 грн, хоча, говорить Павло, коли звертаєшся туди з проханням про ремонт, кажуть, щоб необхідні матеріали купували за свої гроші.

Кошти потрібні на все. І їх треба все більше й більше, бо товари в магазинах, ліки в аптеках, на відміну від початку війни, хоча і є в достатній кількості, значно подорожчали. Певною мірою ситуацію рятувала б можливість скуповуватися на ринку, але його, як такого, в Білопіллі фактично не залишилося. Підприємці, які там торгували, обзавелися власними торговельними точками, тож на базарі залишилися лише ті, хто торгує власноруч вирощеною продукцією.

«Особливо «кусають» ціни людей похилого віку, в яких зараз кожна копійка на рахунку. Для цієї категорії в нагоді стала б гуманітарна допомога. Але чомусь до Білопілля вона фактично не надходить. Наприклад, моя мама, якій за 70 років, у цьому році її не отримувала. Єдине, чим їй допомогли, так це дали 250 кілограмів пілетів для пічного опалення. Але чи надовго цього палива вистачить для обігріву приватного будинку?» – риторично запитує Павло.

Також він дивується ставленням до людей похилого віку з боку певних міських служб. Так, після того, як у квартирах та будинках багатьох пенсіонерів у вікнах після обстрілів повилітало скло, патронатні служби не спромоглися в повній мірі подбати про них.

«Хто подав заявку – тому щось дали, хто ні – так і залишився ні з чим. Моїй сусідці, бабусі, соціальна працівниця, яка її обслуговує, принесла плівку, цвяхи та сказала: «Бийте!». Але як плівку можна цвяхами закріпити?! А в неї ще й балкон повело, він не зачиняється. Бабуся 10 років не спускається з квартири, вона ж не може піти поскаржитися», – розповідає чоловік.

З прикрістю він констатує факт, що і в деяких інших питаннях турбота про людей у місті часто обмежується написаним на папері. І підтверджує його оголошеною нещодавно владою необхідністю евакуації мешканців з 5-кілометрової прикордонної зони.

«Оголосити то оголосили, але як реально людям виїхати з прилеглих до кордону сіл хоча б до того ж Білопілля? Вони запитують: «А чим їхати, а чим везти речі?». Наприклад, за проїзд від Білопілля до розташованого від нього за 20 кілометрів села Павлівка таксисти правлять тисячу гривень, та й то не кожен туди поїде. А де брати такі гроші селянам та й чи багато речей ти в ту машину покладеш? От на даний час в селі Ободи продовжують жити близько 70 чоловік і не поспішають з евакуацією. А це за 2 кілометри від кордону», – говорить Павло.

При цьому фаталістами, каже він, їх не назвеш, і, певно, за інших умов вони не стали б ризикувати своїм життям. Принаймні, у Білопіллі під час повітряної тривоги чимало людей намагаються дістатися укриттів, яких у місті зараз для цих випадків вистачає. Головне – вчасно сховатися в них, а там вже кому як пощастить. Особисто Павло намагається не ігнорувати заходи безпеки і при можливості спускається до сховищ.

…Від минулорічного першого обстрілу Білопілля, тобто фактично з початку повномасштабної війни, Павлу Філоненку доводиться спати з відкритими вікнами, щоб чути момент початку обстрілу та мати можливість встигнути сховатись у безпечне місце. І сьогодні він мріє про той день, коли життя під обстрілами залишиться у згадках, зникне необхідність мати при собі бронежилет та каску і його Білопілля перестане втрачати своїх мешканців.

Сергій Ханін